Версiя для друку Обговорити в форумi

книга в газеті

(Продовження. Поч. у № 25 - 29).

Таня з переконанням заперечила.
- А всіх нас поза мною?
Таня засміялась і почервоніла:
- Ні, але... вся історія вашої роботи ясно показує, що вас німці обдурили. Ви були у них на службі. Вони дурили вас якоюсь Україною: це ж політична фата моргана.
Повстанець зблід і закусив губи. Він, видно, лише насилу опанував себе:
- Таню! Це зневага, якої не прощається чоловікам. Не кидайте так легко зневагами, - і за хвилю змішаним голосом. - Як вас страшно одурюють, ви ж, Таню, вже майже не українка.
У свою чергу і Таня до глибини душі обурена. Вона не українка? Ні, українка вона, лише не німецька, а радянська, і воліє бачити Україну радянською, ніж німецькою, - з досадою думає Таня і два дні не обзивається до свого гостя ні словом...
Другого дня увечері несподівано приїхала до Тані з Харківщини її мама. Таня жахнулася. Ще не так давно її мама була квітуча, не стара ще молодиця, огрядна і чепурна, у сніжно-білому платку на голові.
А тепер це був скелет у марній купині лахміття. Щоправда, Таня вже бачила таких - вони юрбами блукали ще восени по Гринівці. Вона не раз жахалася їхньою долею. І про біду в маминому колгоспі вона дещо чувала. Та якось дотепер не могла асоціювати собі цих нуждарів з її чепурною мамою. Вона не могла уявити собі, що з її мамою сталось аж таке нещастя.
- Дитиночко моя, - змогла лише простогнати жінка і повалилась, мов мертва, на землю.
Таня клякнула біля неї, розтирала водою, зливала її нестриманими сльозами. У неї на душі щось рвалось. Хіба ж це можливо, що це її мама? Що зробили з неї? Хто це зробив? Чому вона, донька, нічого, не знала про це?
Мати зробилась худенька і якась мала, мов дитина. Вона безрадно тулилась до Тані:
- Дитинко, я біля тебе шукаю порятунку. Я довго боялась... Боялась про все це писати і приїжджати, боялась, щоб тобі не пошкодити. О, я їх знаю краще за тебе, дитинонько моя... Та довше годі... Не можна було... ми вже з'їли, все... знаєш, Сивулю нашу з'їли і Рябка з'їли... Ти не знаєш, Таню... дай, Боже, щоб ніколи не знала цього. - сльози душили стару і не давали їй говорити. Вона хлипала довго, безрадно - як дитина і з жахом тулилася до залитої сльозами Тані.
- Таню, я носила тебе і родила, ти вже велика і вчена, порадь, порадь нам, дитинонько. Ти моєю мамою будь тепер, бо вони вже знищили мене... й все тобі скажу, Таню!
Таня сиділа пригнічена, зажурена. Вона відчувала свій обов'язок не дитини, а матері супроти цієї нещасної жінки. Вона відчувала, як безмежно близька їй ця руїна, що була колись її матір'ю.
Давно і далеко поза домом, між цими людьми, що не розуміли її і не любили, Таня часто бігла думками до широких теплих грудей своєї далекої мами. Вона бачила її, вдивлені в неї, сповнені любові очі, бачила її грубі спрацьовані руки, що кожної хвилини були готові невсипуще працювати для своєї дитини. А тут, між чужими, вона навчилась цінити ці руки, зрозуміла ці вірні віддані очі і не раз казала собі, що щойно тепер вона вміла б їх шанувати. Колись у своїх бурхливих юних роках, коли все в житті здавалось гарним і простим, коли школа, комсомол - всі вони обіцяли їй так багато, мама видавалась їй перечуленою і відсталою жінкою. Тані здавалось, що вона все знає краще і краще потрапила б улаштуватись, лише мама зі своїми старосвітськими поглядами стоїть їй на перешкоді.
В Гринівці вона остаточно сконтролювала свій погляд і так хотілось їй все це описати своїй мамі.
Не раз довгими самітніми вечорами Таня укладала собі довгі розмови із мамою. Вона не хотіла про все це писати в листі, краще, як обіцяла собі, буде говорити з нею, як поїде влітку додому. Та тепер уже так ніби й немає її мами. Вона тільки руїна. Вона ж уже рухатись і говорити не може. Таню огортає розпука, вона рахує, яку допомогу зможе дати своїй мамі, і з жахом думає, що навіть їхня нинішня вечеря не буде надто багата.
Таня постановляє сама не їсти. Вона заходиться біля вечері. Нині має двох хворих, між яких ділить свої заходи. Таня мусила і мамі сказати про "нього". Їй приємно, що побут раненого повстанця у неї маму зовсім не обурив, вона лише була дуже здивована.
Мати швидко видужувала. З допомогою тітки Настуні її нагодували і одягнули. Щоправда, Тані не дуже мила була оця допомога: це упокорює її, працездатну людину. Часом їй здається, що її хочуть "купити", що вона "запродується їм". Таня не може дивитися на мамину муку, вона теж хотіла б трохи скрити перед нею свої гаразди, щоб та не журилась.
Але вечори були в них чудові. Вона, мама, повстанець, часто тітка Настуня творили немов давнє родинне коло. Мама з тіткою заприязнились дивно швидко, вони мали завжди до себе тисячі справ. Та найдивнішою для Тані була мамина симпатія до "їхнього" повстанця, якого вона почала називати "нашим другом". Тітка Настя називала його "другом провідником" і, видно, дуже шанувала. Та Таню і маму він просив не називати його інакше, як "другом".
Мама швидко почала біля нього припадати, як біля власного сина, і не раз поплакувала над його долею. Вони якось надзвичайно швидко знайшли спільну мову. Таня, приходячи зі школи, звичайно заставала їх на дуже дружній гутірці і сміялась, що мама в неї вже зовсім "бандерівка" і що вона відречеться від такої мами. Мама на це ніяково всміхалася і говорила:
- Ех, Таню, Таню, він наш брат. Ти ще побачиш...
Раз увечері, коли Таня верталась додому і задумано йшла засніженим подвір'ям, із тіні під деревом вийшла напроти неї озброєна постать і запитала: хто вона і куди йде. Таня, яка із б'ючим серцем додумалась, що це "бандерівець", подала своє ім'я. Незнайомий попросив вибачення і сказав, що він стоїть тут на стійці і що Таня спокійно може йти в хату. Коли вона постукала в двері ґанку, напроти неї вийшла мама з усміхненим обличчям і таємничо покладеним на губи пальцем:
- Таню, маємо гості... - шепнула вона.
Таня побачила двох у військовій формі озброєних юнаків, що розмовляли з їхнім "другом". "Друг" пояснив, що це його стрільці. Він довго з ними пошепки розмовляв.
Увесь цей час Танина мама ходила чомусь із врочисто-святочною міною. Таня із стисненим серцем стояла біля вікна, їй здавалося, що вони прийшли забирати "його", їй здавалось, що вони - це таємна дивна організація, з якої вона не тільки не може вирвати його, а й сама немов якось невідклично вплутується в неї. І рівночасно їхні постаті - юнацькі, звинні, бадьорі - мимоволі були їй симпатичні. Вони ніби зразу народились вояками і вже на хрестини отримали зброю, так справно лежали на них їхні мундири, такими звичайними їм здавалась зброя, небезпека, радість, боротьба.

(Продовження в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 23.07.2004 > Тема "Урок української"