Версiя для друку Обговорити в форумi

Невтішні для українців цифри низьких рейтингів України все частіше оприлюднює міжнародна статистика, наприклад, те, що Україна посідає 163-є місце за розвитком своєї економіки серед економік Світу і останнє 43 місце серед економік Європи. На думку експертів, такий її стан зумовлений слабкістю захисту прав власності та тотальною корупцією. Це робить підприємницьку діяльність нецікавою для більшості населення України, а перспективу розвитку національної економіки – сумнівною. Іншими словами, експерти вважають, що нинішня влада в державі Україна не працює на розвиток національної економіки, суб’єктами якої є переважна більшість осіб української нації, не створює гідних умов для розвитку малого і середнього підприємництва, що дає усі підстави ще раз замислитись над змістом таких понять, як держава, нація, національні інтереси, національна безпека, щоб зрозуміти, чи все гаразд з цими поняттями в Україні, чи не криються саме за ними причини невирішення більшості проблем сучасного життя в країні Україна.
Відповідь на ці запитання ми зможемо отримати у ретроспективному аналізі історії України, з якого стає очевидним, що понад 300 років бездержавності та відсутності ефективної системи національної безпеки призвели до руйнування української нації через значні не поновлювальні людські втрати, значні економічні втрати, втрати природних ресурсів, екологічні руйнації та втрати родючих земель і територій. Досить згадати лише людські втрати у війнах та голодоморах [1] [2] та затоплення штучними дніпровськими морями сотень тисяч квадратних кілометрів унікальних земель та пам’яток національної історії світового значення.
Треба пам’ятати, що держави створюються для обслуговування інтересів націй. Війни розв’язують держави, а не нації, і тому потрібно побачити та розуміти, що нації, подекуди, стають заручниками створених ними держав, в яких владна верхівка обдурює своїх громадян, ставлячи власні інтереси вище інтересів нації, та де відбувається зрощування влади і крупного капіталу.
Таких прикладів достатньо, взяти хоча б новітню історію Італії, Німеччини, де до влади прийшли фашисти, або історію України ХХ століття, хоча в СРСР все сталося дещо за іншим сценарієм: Україна у 1918 році була окупована військами сусідньої держави – більшовицької Російської Федерації і у 1922 році, поза волею Українського народу, була введена до складу СРСР. Тому, знаходячись в чіпких обіймах комуністичної влади, головною метою якої була боротьба за світове панування, українська нація з 1918 до 1991 року зазнала багато трагічних втрат.
Йосип Сталін у 1918 році так сформулював завдання російських більшовиків: «...Запад с его империалистическими людоедами превратился в очаг тьмы и рабства. Задача состоит в том, чтобы разбить этот очаг на радость и утешение трудящихся всех стран» [5]. Іншими словами – це експорт більшовизму через світову війну. Фактично, в СРСР підготовка до нової Світової війни пішла повною ходою з 1924 року, коли Сталін прибрав до своїх рук усю повноту влади.
Впроваджуючи свої експансійні плани експорту революції, Й. Сталін створив силовий державний репресивний апарат для боротьби зі своїми політичними опонентами і незгодним населенням та концентраційні табори для накопичення багатомільйонної рабської робочої сили, зусиллями якої диктатор з мінімальними фінансовими витратами втілював у життя свої мрії щодо ведення війни у Західній Європі: будував підприємства у різних галузях промисловості, транспорті та в сировинній базі. Зокрема, у 30-х роках силами тисяч ув’язнених він організував видобуток вугілля з родовищ Воркути та будівництво залізниці Воркута-Котлас, що мало б забезпечити вугіллям паровози для перевезень військових ешелонів по Західній Європі. З метою безперебійного забезпечення вогневих можливостей РККА на західному театрі воєнних дій Сталін організував будівництво у віддаленій глухій місцині біля Череповця комбінату із виплавляння міді для виробництва гільз гарматних снарядів та набоїв. Для чого було побудовано величезне Рибінське водосховище та залізницю до Уралу на півтори тисячі кілометрів для підвезення мідної руди.
Політика керівництва панівної Всеросійської комуністичної партії більшовиків була скерована на те, щоб мати слухняне населення, здатне виконати будь які накази великого Сталіна задля здійснення його задуму - експорту революції через розпалювання нової Світової війни [5]. Для цього, починаючи вже з 1923 року, СРСР таємно здійснював озброєння Німеччини і підготовку військових кадрів для Вермахту. Й. Сталін розраховував використати Німеччину як таран для захоплення західноєвропейських країн і встановлення в них більшовицьких владних режимів. Та його план був провалений А. Гітлером, який захопивши ряд європейських країн розпочав війну проти свого союзника – СРСР.
Проте у 1945 році Й. Сталін таки частково реалізував свій план, використавши захоплення Червоною Армією низки східноєвропейських країн для насадження в них про більшовицької влади під керівництвом вірних йому людей. Лідери Західних країн, побачивши, що Й.Сталін не збирається передавати владу демократично обраним урядам і виводити Червону Армію із захоплених ним країн, зрозуміли імперські амбіції керівника СРСР і розпочали активну протидію.
Так, прем’єр-міністр Великої Британії Уїнстон Черчель, який був прихильником Сталіна протягом всієї Другої Світової війни, 5 березня 1946 року у Фултоні виступив зі своєю відомою промовою [6], яка вважається початком Холодної Війни між Заходом і СРСР. А владний режим в Україні знаходячись у фарватері імперської політики владної верхівки СРСР і не маючи власної системи національної безпеки, з 1922 року як суб’єкт міжнародного права, робив все, аби розчинити українську націю у новонасаджуваній спільноті «радянський народ». Це він, виконуючи волю Москви, вписав до новітньої історії української нації багато трагічних сторінок, у тому числі і у стосунках з іншими народами східної Європи, особливо із Польщею.
Тому переосмислення і реабілітація поняття нація має сьогодні в Україні дуже важливе як політичне, так і безпекове значення, адже сприяє як єднанню населення всередині України, так і примиренню України із сусідами.
Сьогодні стало цілком очевидно, що українська нація у ХХ та на початку ХХІ століття стала жертвою і заручницею наслідків виснажливої війни проти неї більшовицького владного режиму СРСР з метою збереження країни Україна у складі радянської імперії.
Цілком очевидно і те, що країна Україна у період з 1918 до 1954 року зазнала спустошення жорстоким фізичним знищенням десятків мільйонів безвинних людей та депортацією сотень тисяч українців до Сибіру, Казахстану і в інші безлюдні місцини на теренах колишнього СРСР [1], [2], а такі поняття, як українська нація і національні інтереси, влада поставила поза законом. Натомість, поняття держава і державні інтереси владна верхівка СРСР поставила понад усе з метою створення радянської імперії на основі державно-монополістичного капіталізму, який нарекли «соціалізмом» і намалювали йому привабливе майбутнє – «комунізм», хоча за часів панування «соціалізму» у монопольній власності держави у ХХ столітті (!) опинилися і суспільний капітал, і національні природні ресурси, і засоби виробництва, і самі громадяни, більшість з яких до початку 60-х років взагалі не мали паспортів і не мали права виїзду за кордон.
Події під час, так званої, перебудови 1985-1990 років трохи змінили ситуацію: громадяни України змогли побачити, відчути і порівняти життя в інших країнах Європи та життя в СРСР і розпочати процес радикальних змін у політичній системі СРСР [3].
Після спроби державного перевороту компартійної верхівки СРСР, Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 року прийняла Акт проголошення незалежності України [4], а у грудні 1991 року Україна вийшла зі складу СРСР, обрала свого президента і отримала незалежність, державний суверенітет; почала формуватися українська нація, національна економіка, з’явилися національні інтереси. Проте це тривало недовго і вже після 1993 року характер держави докорінно змінився через формування владними колами олігархічних кланів на основі легальних та кримінальних процесів накопичення первинного капіталу, інтегрування його у приватну власність осіб, наближених до влади, на засоби виробництва, нерухомість та природні ресурси.
У той же час, переважна більшість українців владним режимом була штучно відлучена від накопичення первинного капіталу через обдурення та пограбування у спосіб «ваучерного» розподілу національного багатства.
Олігархічні клани, діставшись влади в державі Україна, використали її для легалізації та захисту власного капіталу і продовжують її використовувати виключно для задоволення власних економічних інтересів, влаштування бізнесу і заможного життя свого близького оточення, своїх рідних, дітей і онуків, а поняття нація і національні інтереси вже нікого у владі не цікавлять. Тому в Україні не була сформована система національної безпеки, а владні кола спромоглися на створення лише системи державної безпеки, яка за нинішньої Конституції України працює у ручному режимі управління президента України і виключно в інтересах владних олігархічних кланів.
Все це і сьогодні негативно відбивається стані української нації і вимагає від неї повернення ефективної правової демократичної держави та негайного формування надійної системи національної безпеки, яка б виключала можливість скасування демократичних досягнень в українському суспільстві, як це сталося після президентства В. А. Ющенка.
В період 2005-2010 років Україна мала усі можливості реабілітувати поняття нація як звиклу правову конституційну норму та сформувати систему національної безпеки як гаранта незворотності і стабільності процесів розвитку національної економіки та демократії. Проте третій Президент України не спромігся на проведення реформування держави і, поза всякою логікою, почав не зі створення системи національної безпеки, не з реабілітації юридичних термінів, а з реабілітації національних героїв. Це стало його стратегічною помилкою, оскільки після зміни влади у 2010 році всі здобутки демократії зникли і вже Голодомор [2] став не Геноцидом, а лише великою трагедією Українського народу, історія України знову почала розглядатися однобоко через призму героїчного радянського минулого, Роман Шухевич та Степан Бандера швидко були позбавлені звання Героя України, а націоналізм, який в загальному розумінні є любов’ю до своєї нації, що не заперечує поваги до інших націй, знову опинився поза законом.
З давнини в українському суспільстві націоналізм завжди ототожнювався з готовністю до жертовності в ім’я нації, тобто розцінювався як вища ступінь національного патріотизму. Тому, якщо людина називає себе націоналістом, звеличуючи свою націю і при цьому принижує іншу націю, то це просто прояв невігластва у розумінні природи і сутності понять нація і держава.
Розмірковуючи про націю і державу, вкрай важливо розуміти, що і нація, і держава, у певному сенсі, є об’єднанням людей з їх певними природними потребами. Таким чином, і нація, і держава є певними соціальними організмами з певними життєвими потребами, які вимагають свого задоволення.
Відмінність нації від держави полягає у тому, що нація – природне єднання людей, а держава є штучним утворенням, оскільки є похідною від нації.
Саме ця відмінність породжує різницю у потребах нації і держави, а тому дуже важливо зрозуміти природу і механізми задоволення цих потреб.
При цьому потрібно мати на увазі, що нація є природним соціальним організмом, який інтегрує у собі природні, економічні та соціальні потреби людей, а держава є соціальним організмом створеним нацією на підставі юридичних засад для забезпечення задоволення певних потреб нації, тобто природних, економічних і соціальних потреб людей, що ідентифікують себе з цією нацією.
Потреби (інтереси) нації інтегрують у собі як природне середовище (земельні ресурси, надра, водні ресурси, фауну, флору, повітря, населення, його здоров’я), так і соціальне середовище (мову, культуру, економіку, права людини тощо).
Враховуючи складність процесів природного задовольняння усіх своїх потреб (інтересів), нація утворює державу і покладає на неї функції забезпечення задовольняння частини цих процесів, делегуючи державі певні владні функції, які визначаються у суспільному договорі між нацією і державою, який окреслює обов’язки, права і відповідальність держави перед нацією.
Таким суспільним договором є Конституція.
Держава для забезпечення процесу задовольняння національних інтересів відповідно до норм Конституції складається з відповідних державних органів, для функціонування яких наймаються фахівці на відповідним чином організовану державну службу. Таким чином, саме нація є основою демократичного єднання всього населення країни, а держава є інструментом для забезпечення історичного розвитку такого єднання. Держава, як соціальний організм, створений нацією, інтегрує у собі як свої власні потреби для забезпечення функціонування державних органів, так і потреби громадян, що знаходяться у сфері життєдіяльності держави. Проте національні інтереси мають пріоритет над державними інтересами і нація має здійснювати безперервний контроль за діяльністю держави відповідними інституціями громадянського суспільства, яке певною мірою само задіяне у задовольнянні певних національних інтересів. Така логіка осмислення ролі держави і є, фактично, суттю національної ідеї, що дозволяє відновити історичну справедливість щодо юридичного поняття «українська нація», що змусить всіх політиків поважати як поняття українська нація, так і оперувати єдиною для всіх для всіх термінологією.
Реалізація цієї ідеї обов’язково приведе діяльність всіх політичних партій до спільного знаменника, яким є поняття нація, та зніме багато ідеологічних розбіжностей між ними. А визначення у новій Конституції України терміну нація і введення відповідних настанов для держави стосовно створення системи національної безпеки відкриє українському народові нові можливості щодо створення численного прошарку підприємців малого і середнього бізнесу як противаги монополістам в національній економіці, бо, як показує світовий досвід, саме підприємці малого і середнього бізнесу, як економічно, так і політично самодостатні фізичні особи, є основою стабільного розвитку і процвітання нації, тобто, є важливим елементом системи національної безпеки.
Тому сьогодні у цьому процесі мають бути зацікавлені усі учасники політичного і економічного життя в Україні і вже ніхто не може піддати сумніву нагальну потребу у побудові системи національної безпеки, яка спрямована на забезпечення стабільного процесу задовольняння національних інтересів.

ВИСНОВКИ:

Нація – природний соціальний організм, який інтегрує економічні, соціальні і культурні потреби людей, що ідентифікують себе з цією нацією.
Національні інтереси – це природні життєво необхідні потреби нації, які інтегрують у собі потреби в удосконаленні соціального середовища, в розвитку економіки мови, культури, в захисті від зовнішніх агресивних проявів, у збереженні природного середовища, що охоплює земельні ресурси, надра, водні ресурси, фауну і флору, повітря, населення і його здоров’я тощо.
Нація, враховуючи складність природних процесів задовольняння усіх своїх інтересів, утворює державу і покладає на неї функції забезпечення частини процесів їх задовольняння, делегуючи державі певні владні функції, які визначаються у суспільному договорі між нацією і державою (в Конституції), де окреслюються обов’язки, права і відповідальність держави перед нацією.
Загальнонаціональне схвалення Конституції є підставою для скликання вищого законодавчого органу держави та початку роботи держави.
Нація є основою демократичного єднання всього населення країни, а держава є інструментом для забезпечення історичного розвитку такого єднання. Контроль за діяльністю держави нація здійснює через відповідні інституції громадянського суспільства.
Держава для забезпечення процесу задовольняння національних інтересів відповідно до Конституції створює відповідні державні органи і у демократичний спосіб наймає на відповідним чином організовану державну службу підготовлену групу фахівців. Основу для створення, забезпечення життєдіяльності держави та функціонування системи національної безпеки складають комплексні потреби нації в системному забезпеченні процесів задоволення національних інтересів.

Список використаної літератури:
1. Петро Процик, генерал-лейтенант. Стаття для Української правди від 7 травня 2010 року «Україна. Друга світова. Тільки цифри».
http://www.pravda.com.ua/articles/2010/05/7/5017138/view_print/
2. Постанова апеляційного суду м Києва у кримінальній справі за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках 13 січня 2010 року (т. 7, а. с. 164, 167, 171-174, 206-207; т. 8, а. с. 341-344; т. 9, а. с. 149-150, 151-152, 153-154, 250-253; т. 13, а. с. 23-27; т. 17, а. с. 285; т. 19, а. с. 30; т. 32, а. с. 111; т. 288, а. с. 125).
3. Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.
4. Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року.
5. Віктор Суворов. «Ледокол». http://www.suvorov.com
6. Промова Уїнстона Черчилля у Фултоні 5 березня 1946 року

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 10.04.2020 > Тема "З потоку життя"