Версiя для друку Обговорити в форумi

СУЧАСНЕ ТА МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ,або Пори року нашої історії 

Маючи таку багату історію, наша держава дуже молода. З серпня 1991 року веде свій власний літопис самостійна Україна. Народившись в серпні, Україна розплющила очі і побачила навколо себе хмуру холодну осінь, в якій їй довелося робити перші кроки.

...Сіро-багряне небо, яке наче лягає на тебе величезним вантажем. Навколо дерева з голими гілками. Вітер в обличчя такий сильний, що навіть не бачиш, куди йдеш. А йти треба, бо незабаром почнеться дощ. Слабкий потоне або замерзне у цьому "обстрілі" холодних крапель. В цій темній холодній осені загинути легко. Загинути тихо і безславно, бо навіть тіло мертвого затягне в останні обійми калюж і бруду. А десь поруч почується "чвакання" кроків перехожих, серед яких обов'язково буде хтось, хто загине так само, а решта піде далі, бо зупинятися тут не можна...

І маленька самотня самостійна дівчинка йшла, йшла, ковтаючи сльози болю і образи, але вона пишалася собою і йшла. Пишалася своєю волею і рішучістю і йшла; йшла і знов знаходила привід у кожному кроці, що зробила, пишатися собою і йти далі, бо зупинятися тут не можна...

...Ця важка осінь перейшла в таку ж важку зиму.

Зима була дуже сувора і важка, холодніша за всі інші, але красива.

Срібне небо мерехтіло та сяяло маленькими росинками-зірочками, одягаючи в найвишуканіші сукні соромливі дерева. Матінка-Природа побачила це прозоре сяюче вбрання і вирішила подарувати деревам хутро вищого ґатунку: мороз став ще міцнішим і пішов сніг. Дерева вбиралися пухнастим сніжним хутром, а перехожі мерзли все дужче. Маленька дівчинка милувалася кожною часточкою природної краси, але в її очах вже почав підійматися туман. Вона дуже змерзла, не відчуваючи тіла, своїх кісток, наче летіла, а не ступала на землю. Зачепившись, дівчинка впала в кучугуру снігу і розсміялася. Розсміялася до сліз. Сміялася довго і голосно. Потім тремтячими руками вона витерла сльози сміху, підвелася і пішла. Пішла далі, ..., а сміялася, бо плакати тут не можна...

...Немає нічого вічного. За зимою обов'язково прийде весна. І от вже трошки теплішає, починає литися звідусіль тала вода, виглядає і посміхається сонечко. Незабаром почнуть цвісти сади, заспівають пташки.

Дівчинка весною розправила плечі, посміхнулася, простягла руки до сонця і з надією почала молитися. "Найгірше позаду, я хочу жити, але я... Господи, допоможи мені!.."

...Не бійся, моя маленька дівчинко, моя Україна! Найгірше позаду. Ти змогла, ти витримала. Ти вижила. Ти все зможеш!

І новою сторінкою в твоєму літописі стане тепле ласкаве літо. Воно обов'язково прийде після весни, ти тільки не забувай, що зупинятися і плакати тут не можна.

Тетяна КЛИМЕНКО,

студентка 1-го курсу ТНУ ім. В. Вернадського.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 20.09.2002 > Тема "Урок української"