Версiя для друку Обговорити в форумi

Як ся маєте, сусіди?

...Спочатку було слово. Точніше, стаття "Незамовне вбивство" у "Кримській світлиці" головного редактора білоруської "Нашай Нівы" Андрія Динька, присвячена зникненню малих мов. Тема, що й говорити, актуальна. Недаремно ж "Кримська світлиця" статтю передрукувала... А 12 березня газета помістила мій відгук на неї під назвою "Спробуємо стати аналітиками?". На тій же сторінці редакція надрукувала відгук "світличанского" читача з Донбасу Василя Горбачука, який висловлював бажання познайомитись з Андрієм Диньком і тісніше контактувати з ним.
Нарешті, 16 квітня в "КС" з'являється стаття-відгук кримчанина Василя Латанського "Тож станьмо аналітиками!", у якій педагог схвально відгукнувся вже на мою статтю і підтримав ідею створення бодай якогось неформального аналітичного центру при "Кримській світлиці", де "аналітиками" могли б бути звичайні читачі газети, яких турбує мовна проблема. Все це співпало у часі з повідомленням про тяжкий фінансовий стан газети.
"Ні, нас так просто не візьмеш!" - думав я, згадуючи мудре прислів'я: "Найкращий спосіб оборони - наступ!". Ми повинні довести Києву свою унікальність: "Кримська світлиця" - це газета переднього краю, майже "прифронтова"; вона бачить те, що випадає з поля зору столиці. Адже там, у "тилу", не чути посвисту "інформаційних" куль і вибухів снарядів.
А Крим... Крим - це Білорусь у мініатюрі, якщо говорити про такі важливі речі, як рідна мова і національна гідність.
Сам Бог велів нам тісно контактувати з білорусами! Ось так, коротко, про передісторію поїздки. Але думаю, що читачеві вже не терпиться пошвидше дізнатися - як там, у них?
*  *  *
...Для мене Білорусь почалася ще на львівському залізничному вокзалі:
- Адкуль я ведаю, поважаны, хто вы такі?
Ця фраза пролунала звідкись праворуч. Придивився і побачив, що це провідниця сусіднього вагона, промовляючи до пасажирів білоруською, вимагає показувати квитки разом з паспортами. Отже, чутки про загибель білоруської мови виявилися дещо перебільшеними. Хтось-таки нею користується, причому навіть за межами своєї держави, вбачаючи в галичанах братів-слов'ян, яким не треба перекладати, що "паважаны" означає "шановний". І все ж сфера її вжитку значно вужча, ніж мови української. Якщо наші митники розмовляють чистою українською, лише зрідка, при потребі, переходячи на російську, то білоруські спілкуються виключно на "общепонятном".

МАЙЖЕ ЄВРОПА. ЩОПРАВДА, З ДИКТАТОРОМ...

Мінськ вразив своєю чистотою. Причому не лише в центрі, але й на околицях. Парки, сквери, залізничні насипи на засмічені так, як у нас.
Якщо у Львові за п'ятдесят метрів, не доходячи до смітника, починаєш розуміти, що він десь поруч (скрізь навколо розкидані папірці, поліетиленові пакети, бляшанки), то в Мінську не побачиш зайвого сміття навіть безпосередньо під контейнером. Та й самі вони рідко коли бувають наповнені доверху. Або ж відповідні служби працюють оперативно, або ж білоруси менше смітять...
Чомусь відразу пригадав фразу відомого українського кінорежисера Юрія Іллєнка: "Коли татаро-монголи зайняли Київ, вся еліта звідти пішла на північ, у ліси й болота..." А потім і від самих білорусів довелося почути щось подібне: "В Україні плекається козацька традиція, а у нас - шляхетська..." Дух білоруської шляхти (пам'ятаєте фільм "Дике полювання короля Стаха"?) намагався передати відомий письменник Володимир Короткевич. Звичайно, це не англійські лорди і не німецькі барони; це навіть не польські магнати, та все ж - шляхта. Хай навіть і серед боліт...

Коли я спостерігав, як молоді хлопці і дівчата перш ніж переходити вулицю, терпляче чекають, поки загориться зелене світло (хоч машин не було й близько), то знову згадував повісті Короткевича і фразу Ю. Іллєнка. Може, оці молоді люди і є далекими нащадками київських князів, дружинників та духовенства? Може, тому й шляхта тут вільніше почувалася, тоді як в Україні козацько-гайдамацька стихія була сильнішою? Може, ота "критична маса" освічених людей, що з'явилася на цих землях 700 - 800 років тому, і тепер, через віки, полегшує роботу комунальним службам? Хто знає... Відколи білоруським президентом став Лукашенко, ми перестали їм заздрити. Та й самі сябри, вислуховуючи мої компліменти стосовно чистоти вулиць, не раз похмуро відповідали: "У Німеччині при Гітлері також був порядок..."

ЯК "ДРУГА" ДЕРЖАВНА МОВА ВИТІСНЯЄ "ПЕРШУ"

Перші ознаки русифікації Мінська я помітив ще на привокзальній площі. Колись тут був кіоск з двомовною назвою "Цветы"/"Квиткі". Тепер білоруський напис зник. Проїхавши вулицями міста, я в правильності першого враження переконався ще більше. Хоча деякі декоративні функції білоруська мова все-таки виконує. На сучасному новозбудованому залізничному вокзалі, який покликаний бути візитною карткою столиці, напис "Чыгуначны вакзал" російською не дублюється. Зате реклама в білоруській столиці повністю російськомовна. Пригадав україномовні бігборди у Сімферополі та в Севастополі і подумав: не все так погано у нашому домі. В чомусь навіть Крим перебуває у виграшному становищі, хоча ця перевага зовсім несуттєва.
Все таки 73,6% громадян Білорусі назвали білоруську мову своєю рідною (українську в Криму - лише 10%), а спілкуються нею в повсякденному житті - 37%, що також значно вище, ніж кримські показники стосовно української мови. Однак ці ж порівняно благополучні білоруські показники свідчать про штучність, неприродність денаціоналізаторського курсу режиму Лукашенка. І потужною зброєю в його руках став закон про другу державну (себто російську) мову.
Щоб не бути голослівним, наведу деякі цифри. Наприклад, у 1991 році завдяки тиску патріотичної громадськості у Мінську було відкрито всього лише один перший білоруськомовний клас. А в 1994 році білоруською мовою навчалося вже 58% "первачків"! У Могильовській області до перших білоруських класів пішло 65% дітей, у Брестській - 80%, у Гродненській - 87%. А у "столичній" Мінській області ще більше - 91%! Якби ці темпи збереглися, то ми б зараз щиро заздрили білорусам, оскільки навіть у південно-східній Гомельській області 83% випускників мали б білоруськомовну освіту (для порівняння: у нашій південно-східній Донецькій області й дотепер лише 19% навчаються українською!).
Все змінив лукашенківський референдум стосовно другої державної мови. З 1995 року почався "відкат"... Порівняйте ось ці цифри з попередніми: до перших класів у Могильовській області у 2003 році пішло не 65%, а лише 20%; у Брестській - не 80%, а 28%; у Гродненській  - не 87%, а 26%; а в самому Мінську не 58%, а лише 3%. Державна "двомовність" стала потужною зброєю у боротьбі за одномовну, денаціоналізовану Білорусь. А що чекало б наш Донбас у аналогічному випадку - ви можете собі уявити?

УКРАЇНЦІ ІНТЕГРУЮТЬСЯ ПО-РІЗНОМУ

Видно, сам Бог трохи допомагав мені та "Кримській світлиці" реалізувати наші аналітичні задуми. Бо чим ще можна пояснити ось цей, майже містичний, збіг: моєю супутницею і співрозмовницею по дорозі до Мінська була сорокарічна українка родом з Галичини. Назад я їхав також з комунікабельною українкою і також з сорокарічною. Щоправда, родом з Поділ-ля. Обидві нині білоруські громадянки, у кожної 20-річний стаж проживання у столичному Мінську. І у першої, і у другої чоловіки - білоруси. Все є для "чистоти" досліду. Різниця лише в тому, що галичанка відвідує рідних один раз на рік, а подолянка - два рази. Перша вже "акає" і "дзекає" як справжня білоруска, хоча й української не забула. Але син її, схоже, не має жодного сентименту до України: став типовим зросійщеним білорусом. Як син, так і мати трохи нарікають на "насильницьку білорусизацію", яку їм довелося пережити у першій половині 90-х років.
Українка ж із подільським корінням так і не позбулася "рідного" акценту. Однак це не заважає їй бути "своєю" у колах патріотично настроєної білоруської інтелігенції. Добре знає всі нюанси мовної проблеми в республіці, співчуває білорусам. Її діти білоруську знають добре. Але листи своїй бабусі, яка живе на Поділлі, вони пишуть українською. Вивчили мову самотужки, адже щоліта гостювали на селі. Мало того, багато поетичних творів Тараса Шевченка знають напам'ять. На моє запитання: як вдалося прищепити любов до України дітям, моя супутниця відповіла: "Багате на традиції Поділля приємно контрастувало з батьківщиною мого чоловіка - бідною і "пропитою" північно-східною Вітебщиною. Очевидно, діти зробили належні висновки. До того ж вони здібні до мов, мають добру пам'ять, тому вивчати мову матері і бабусі для них не становило проблеми".
Як бачимо, лояльнішими, прихильнішими до білоруської справи є саме ті українці, які не хочуть денаціоналізуватися. Проте жінка з Поділля є скоріше винятком із загального правила. Переважна більшість українців у другому поколінні вже розчиняються у білоруському морі; та й батьки не вельми прагнуть передати їм своє українство.

РОЗМОВИ ПРО БЕРЕСТЕЙЩИНУ

Сергій Кручков, заступник голови Товариства білоруської мови (ТБМ), був справжньою знахідкою для мене! Переконаний, що з ним варто підтримувати постійний зв'язок. Це дуже приязна, комунікабельна людина, до того ж - чудовий аналітик! Коли у нас зайшла мова про українсько-білоруське прикордоння, він якось прохопився, що його мати, яка живе на Мозирщині, вживає слово "картопля" замість білоруського "бульба". (Мозир - це далеко не Берестейщина, тут можна говорити лише про незначні українські впливи). На що я з повним правом заявив Сергієві, що вся Галичина непохитно обстоює білоруське слово "бульба", відмовившись від російського, польського і навіть українського (!) відповідника. Після цього вже можна було відверто говорити про всі лінгвістичні особливості кожної ділянки українсько-білоруського кордону. Звичайно, порушили і тему Берестейщини. Сергій, як і більшість білорусів, погоджується, що в цьому регіоні є сильні українські мовні впливи. Берестейщина могла б бути (на цій підставі) областю активного культурного співробітництва. А ось політизація цього питання таїть в собі певну небезпеку. Берестейці мають певний сентимент до України (та й то далеко не всі), а ось в політичному сенсі є стовідсотковими білорусами. Багато акти-вістів Білоруського Народного Фронту (БНФ) походять з Берестейщини і є активними борцями за білоруську мову. Добре, що вони не українофоби (як ті кубанські козачки, що сліпо і бездумно брали участь у конфлікті навколо Тузли), але ніколи не будуть вони і українською "п'ятою колоною". І в першу чергу тому, що наші народи дуже близькі і протягом багатьох століть жили в злагоді і добросусідстві.
Андрій Динько, якого я розшукав у редакції "Нашай Нівы", був дуже втішений, що "Кримська світлиця" передрукувала його матеріал "Незамовне вбивство". Ось де, дійсно, актуальна тема для нашого співробітництва! А мова... Андрій зразу ж перейшов на українську, і я завважив, що він роз-мовляє майже літературною мовою. Родом він з самого Бреста і вивчив її, чуючи на базарах та автостанціях. Але на українську відразу ж перейшов і Сергій Запрудський, що був моїм гідом по Мінську. І я подумав: оця "українськість" є загальнобілоруською! Бо Запрудський не берестеєць, а мінчанин, точніше "мінчук", як кажуть самі білоруси. Добре розмовляє українською і лідер БНФ Вінцук Вячорка. Це він активно переконував активістів української громади Мінська завжди і скрізь спілкуватися українською мовою, бо білоруси її розуміють. Але всі перераховані мною люди були б не в захваті, якби раптом Україна почала вимагати якогось особливого статусу для південно-західної Берестейщини. І розмови про один мільйон українців у цьому регіоні їх, звичайно ж, дратують. Так само, як львівського інтелігента дратували б розмови про те, що закарпатські русини, яких також один мільйон, не є українцями. (Я вже не кажу про те, що мільйон для білоруської нації - це зовсім не те, що мільйон для України!). У зв'язку з цією темою пригадую слова одного мудрого польського інтелігента:
- Польща і без Львова залишиться Польщею, а ось Україна без Львова буде зовсім іншою Україною...
Очевидно, такою ж повинна бути наша позиція щодо Берестейщини. Біловезький зубр - це не український "бренд", це символ Білорусі.

ЛІЦЕЙ, ЯКИЙ БОРЕТЬСЯ

Взагалі, наївно було б сподіватися на бурхливий розвиток українського життя в умовах, коли білоруських шкіл стає з кожним роком все менше й менше. На цьому тлі можна тільки порадіти маленьким успіхам української громади. У цьому році українську на Берестейщині вивчають 114 учнів (у минулому було лише 73). Динаміка, як бачимо, непогана. Кількість дітей, які вивчають литовську, суттєво не зросла (71 проти 67 минулого року), а єврейську - навіть дещо скоротилася (352 проти 368 минулорічних). Стан з вивченням білоруської можна назвати катастрофічним. Від неї поки що не звільняють (як це було в радянські роки), але вже йде штучний підрив престижності білоруської мови: виключно одномовні середні спеціальні і вищі навчальні заклади, складання тестів тільки російською мовою, ігнорування мови корінного народу чиновницькою братією тощо.
А в минулому році закрили елітний гуманітарний ліцей ім. Якуба Коласа, у якому викладання велося білоруською мовою. Ліцей, можна сказати, перейшов у "підпілля". Учні не мають постійного місця для навчання, займаються то в приміщенні Народного Фронту, то в костьолі, то у французькому посольстві, то на квартирах. Мені пощастило застати ліцеїстів у штаб-квартирі Народного Фронту. Приміщення там тісні, для занять не пристосовані, зате атмосфера своя, білоруська.
За ліцей патріотична громадськість боролася: влаштовували пікети, організовували збір підписів (до речі, всього зібрано 15 тисяч підписів; з них декілька сотень зібрано в Україні). Мені показували підписні листи. З великою приємністю побачив кілька знайомих прізвищ, в тому числі і прізвище Лідії Мадоян від організації "Український Севастополь".
Ліцеїсти видають власну газету "Трыкутнік", і мені здається, що по духу вона близька до нашої "Будьмо!". Може, варто було б познайомитися ближче, потоваришувати? З цією метою мінські старшокласники передали для "світличан" декілька примірників своєї бойової газети, чекають на нашу оцінку.
Дізнавшись, що, за офіційною статистикою, у Мінську 12 білоруських шкіл (загальна кількість шкіл - 250), я з докором зауважив:
- Ви нас вводите в оману. Вся патріотична Україна знає, що лукашенківський режим закрив останній білоруськомовний ліцей. А ще є цілих 12 шкіл!
На мій докір дав вичерпну відповідь доцент кафедри етнології Білоруського державного педуніверситету, голова Республіканського громадського об'єднання "Товариство білоруської мови" Алесь Лозка:
- Ці 12 шкіл, які ви маєте на увазі, залишилися ще з "епохи Шушкевича". Однак їх уже важко назвати білоруськими. Часто математика, фізика, іноземна мова викладаються російською. Уроки фізкультури теж нею проводяться. На перервах діти і 90% вчителів розмовляють російською. Зрештою, ми й цьому були б раді, бо й за таке свого часу боролися: ходили по квартирах, агітували. Але є тенденція до повного закриття і цих, ще поки формально білоруських шкіл. Так, наприклад, чиновники "вижили" патріота Алеся Седзяку (він був директором школи № 2). На його місце призначили жінку, російського філолога за фахом. Білоруської вона не знає. Відразу ж видала наказ: набирати в перші класи і російськомовних. А коли є такий прецедент, то школи досить швидко отримують російськомовний статус.
За ліцей ми були спокійні: директор Лявон Борщевський - справжній патріот, такі ж там вчителі та учні. Це - "кузня" білоруської інтелігенції, еталон національної школи. Адже викладають тут видатні вчителі, кандидати наук, викладачі з різних ВНЗ, автори власних шкільних підручників. У ліцеї відбувалися зустрічі з письменниками, дипломатами, послами різних країн. У всіх анкетах учні стверджували, що ліпшої навчальної установи немає.
Напевно, саме тому удар було нанесено по цьому останньому острівцю білоруськості.

ЯКЩО УКРАЇНЦІ МРІЮТЬ ПРО ПОРТУГАЛІЮ, ТО УКРАЇНСЬКІ ВОВКИ... МІГРУЮТЬ У БІЛОРУСЬ

Прикро, звичайно, що в Білорусі таке роблять з національною школою. Але я, ще беручи квиток до Мінська, дав собі слово, що писатиму об'єктивно про цю країну та існуючий режим. Те, що "білоруське" не на підйомі, - це точно. Тому свідомі білоруси нам заздрять. А коли говорити про інші речі, то тут порівняння не завжди на нашу користь.
Можна впевнено говорити, що білоруси заздрять полякам і прибалтам, адже ті вже, фактично, в Європі. З іншого боку, Росія також виглядає заможнішою і демократичнішою. Щодо України білоруси не мають якоїсь єдиної думки. Підприємці вважають, що у нас трохи легше розпочати свій бізнес. Але я зустрічав багато людей, які казали: "У вас, в Україні, ще гірше, ніж у нас...".
Напевно, життя підкидає їм чимало конкретних прикладів. Мені особисто довелося в Мінську розмовляти із земляком-заробітчанином. Він працював у Петербурзі без прописки, тому міліція одного прекрасного дня відібрала, усе що мав: і важкою працею зароблені 500 доларів і такий необхідний в роботі інструмент. Не залишили навіть грошей на поїзд (ось де приклад "братерства"!), тому чолов'яга чотири дні електричками добирався до Мінська. Нічого не їв, лише пив воду і палив цигарки.
В українському посольстві йому допомогли: дали грошей на квиток до Львова. Та й то лише тому, що серед працівників посольства був земляк із Прикарпаття. На моє запитання: що думає робити далі, невдаха-заробітчанин відповів: "Спробую пошукати щастя в Португалії. Там все легально і заробітки стабільні. А головне - немає російського "беспредела". Прикро, що в його планах і мріях зовсім відсутня Україна...
Ось і білоруси не можуть зрозуміти: з чим пов'язані такі великі масштаби українського заробітчанства?
Матеріал для роздумів з'явився і після мого візиту до Міністерства природних ресурсів Білорусі. Там мені дали дані про чисельність деяких видів тварин. "Підкованому" у біологічному відношенні аналітику ці дані дали б багато. Скажімо, у республіці досить велика чисельність рисі - понад 200 особин. Тоді як в безмежних лісах Українського Полісся - лише 16, та й ті на суворому обліку. А причина в тому, що в Білорусі добре поставлена боротьба з бракон'єрством. Там не чіпають рисі, а головне - козулі ходять табунами. Там, де цих граціозних створінь нараховується 100 - 150 осіб, там самка рисі з дитинчам гарантовано доживе до наступної весни.
А про те, щоб популяція козуль не зменшувалася, добре дбає єгерська служба. Керує нею колишній генерал-лейтенант. Дисципліна у відомстві - військова. Хлопці ловлять браконьєрів, не дивлячись на посади, чини та гроші правопорушників. Не бояться нікого: над ними тільки Бог і "бацька" Лукашенко. Добре поставлена охорона, звичайно ж, приносить плоди.
Те, що білоруські ліси багатіші на дичину, інтуїтивно відчувають українські вовки і прагнуть за будь-що отримати білоруську "прописку". Але з порушниками кордону там не церемоняться: "Взимку ми з вертольотів відстрілюємо вовків, що мігрують з України. Інколи вдається знищити до 30 хижаків за день", - похвалився мені дирек-тор об'єднання "Белгосохота" Петро Данилович Прокопчик.
Про козуль і рисей я згадав для об'єктивності. Не все в лукашенківській Білорусі погано. У диктаторських режимів є й "світлі" сторони.

А ОСЬ БІЛОРУСЬКИМ ТАЛАНТАМ ЗАТИШНІШЕ В САНКТ-ПЕТЕРБУРЗІ

...Якось, прокинувшись вранці (а ночував я тоді в приятелів), побачив перед собою... майстерно виготовлену новеньку арфу! Перед нею, на старенькому дивані мирно сопіла чиясь скуйовджена русява голова. Згодом я дізнався, що вночі до моїх гостинних господарів завітав молодий архітектор з Мозиря - Алесь Жура. Зацікавив він їх не архітектурними проектами, а своїм рідкісним хобі - шаленою пристрастю до музичних інструментів. Ні, Алесь не колекціонує їх - він з великою любов'ю творить їх власними руками! Коли я про це дізнався, то мені й самому закортіло познайомитися з білоруським "Лівшею". Тим більше, що білорус він лише по батькові, а мама його - з далекосхідних українців. Може, саме тому першим інструментом, який виготовив Алесь була... українська сопілка. Це було 12 років тому, тобто у сімнадцятирічному віці. Тепер йому вже 29, і позаду багато перемог і поразок.
- В 1977 році я відчув, що насувається якась криза. Не було ні свіжих ідей, ні бажання щось робити. На щастя, хтось мене переконав поїхати на музичний фестиваль у столицю Латвії. У Ризі мене помітили естонці і запросили до себе. За це я їм тепер дуже вдячний, бо в Естонії на мене звернули увагу... ірландці. В 1988 році вони запросили мене до себе у Ірландію. Треба сказати, що це дуже сильна у культурному відношенні країна, їхня музика відома в усьому світі, вона впливає на світову музику. Звідти я привіз багато підручників і приступив до виготовлення нових інструментів. Тепер у моєму арсеналі є варган (щось  на зразок гуцульської дримби), новгородські гуслі, жалєйка, дуди тощо. До речі, гуслі не є суто російським інструментом, скоріше регіональним: у латишів і литовців він теж є, тільки називається по-іншому. Одним словом, після Ірландії у мене відкрилося "друге дихання". Але що робити далі? Хочу, щоб моє хобі стало справою життя, але... і заробітком одночасно. Поки що у Мінську нічого не виходить. А ось із Санкт-Петербурга мене вже кличуть, пропонують хороші заробітки, обіцяють допомогти із житлом... Але чому рідна Білорусь не цінує своїх синів?
Над його словами я потім довго думав... В цьому відношенні ситуація в Україні дуже близька до білоруської. Очевидно, все пояснюється довгими роками бездержавності, незрілістю національної еліти. Чому навіть маленькі Латвія, Естонія, Ірландія знають, що треба затримувати у себе таланти, розчищати для них дорогу, а ми - ні?

ЩО БІЛОРУСИ ДУМАЮТЬ ПРО "КРИМСЬКУ СВІТЛИЦЮ"

Це особлива тема. Хотілося б зупинитися на ній докладніше, але за браком газетної площі скажу лише основне. В цілому "Світличку" оцінюють добре і за рівнем, і за напрямком. Розуміють і наші фінансові проблеми, бо й самі не в кращому становищі. Додатки теж оцінюються дуже добре. Мріють про щось подібне до нашого вже (кольорового!) "Джерельця". Як не дивно, але аналогічного видання (принаймні білоруськомовного) у них немає. І дорослі представники білоруської інтелігенції, і їхні діти були приємно здивовані, що в "Джерельці" часто друкуються твори білоруських письменників у перекладі Данила Кононенка. "Трыкутнік" сподівається на дружбу і обмін інформацією з "Будьмо!". Андрій Динько висловив думку, що українська "мовна" аналітика була б цікавою і для білорусів.
Багато слів було сказано і стосовно конкретних публікацій. Скажімо, лідер БНФ Вінцук Вячорка повністю підтримав думки, висловлені головою Всекримського товариства "Просвіта" Сергія Савченка у його статті "Хто підтримує апартеїд у Латвії?" ("КС" від 20.02 2004 р.):
- Це добре, що українська патріотична преса, зокрема й "Кримська світлиця", не приєднується до хору проросійських видань, які зображають прибалтів ледь не шовіністами і запеклими русофобами. Ситуація в Латвії є зовсім іншою, часом навіть діаметрально протилежною. Нещодавно я розмовляв з колишнім лідером Народного Фронту Латвії (який, до речі, - литовець за національністю) і він детально описав мені стан речей у цій державі, зокрема в Ризі. Виявляється, там до цих пір латиші не позбулися комплексу меншовартості. Якщо у компанії з п'яти хлопців четверо розмовляють латиською, а один російською, то всі четверо переходять на мову "старшого брата". Тому є намагання впливати на процес з допомогою школи. Але місцеві росіяни протестують не лише проти викладання 60% предметів латиською мовою, але й проти 30% (латиші пропонували компромісний варіант). Мабуть, тому, що Москву цілком влаштовує "тліючий" конфлікт...

* * *

Високо оцінив публікацію в "Будьмо!" від 20.02 2004 р. лідер білоруських татар Ібрагім Конопацький. (Я маю на увазі статтю "Мій родовід" старшокласника Костянтина Лопатіна з Пшеничненської ЗОШ Нижньогірського району). З приводу збереження пам'яті про своїх предків Ібрагім-ага сказав таке:
- У Білорусі переважна більшість людей може назвати ім'я свого діда, в кращому випадку прадіда. В Польщі інтелігенція знає свій рід до шостого-сьомого коліна. У білоруських татар пам'ять значно довша. Ми все ще пам'ятаємо своє коріння, хоча переїхали сюди з Криму 600 років тому. Наш рід дбайливо зберігає свій родовий герб, на якому польською мовою написано: "Odwaga (Konopacki)". Своє татарське коріння ми зберегли завдяки ісламу. Але й тут, на білоруській землі, ми виявилися "консерваторами". Зокрема, вперто зберігали білоруську мову навіть тоді, коли перебиралися до міст. Негативно ставилися до всього "інтернаціонального", точніше - безнаціонального. Тема Малої Батьківщини, яку розвиває "Кримська світлиця", як і тема родоводу в "Будьмо!" є вкрай необхідними для кримських українців, якщо вони хочуть зберегти своє коріння...
* * *
...Прикро було мені прощатися з Білоруссю, адже я знайшов там багато нових друзів. Однак гріє думка про те, що ми домовилися постійно спілкуватися, а отже, читачі "Кримської світлиці" ще раз матимуть можливість дізнатися думку наших північних сусідів з приводу того чи іншого питання. В наш час віддаль між сосновими борами Прип'яті і Чорним морем не є аж такою великою...

Мінськ - Львів.

У таких умовах вчителька "підпільного" ліцею ім. Якуба Коласа Валянціна Сівковіч викладає білоруську мову старшокласникам.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 11.06.2004 > Тема "З потоку життя"