Версiя для друку Обговорити в форумi

У кожного народу є своя святиня, своя Священна Гора. У японців це Фудзіяма, у греків - Олімп, у вірмен - Арарат. В українців віддавна священними були Київські гори, на яких, за пророцтвом апостола Андрія Первозванного, "засяє благодать Божа", а від 1861 року, із дня перепоховання там праху Тараса Шевченка, таким духовним магнітом нації стала Чернеча гора в Каневі. З того часу вона незмінно перебуває в зоні підвищеної уваги: і тих, котрі приходять до могили Шевченка як на сповідь, і влади, що демонструє таким чином своє "служіння Україні".

Чернече, Монастирок, Кельні

Чернеча гора стала своєрідним духовним центром іще задовго до 1861 року. Достеменно не зафіксовано ні час появи тут Канівського монастиря Пресвятої Богородиці, ні причини його занепаду й зникнення. Але, зважаючи на місцеву топоніміку (урочище Чернече, вулиця Монастирок, околиці Верхні та Нижні Кельні), деякі історики виводять час появи його на схилах гори ще від перших монахів Києво-Печерської лаври й традиції селитися в келіях, викопаних на схилах. Документально засвідчено лише час, коли 1144 року великий князь Всеволод Олегович заклав у Каневі Георгіївську церкву (з початку ХІХ століття - Успенський собор).
Однак уже із XVI століття, коли Канів став центром утвердження в Україні козаччини, згадки про Канівський монастир рясніють в історичних документах. Він був одним із тих осередків духовності, де після виконання лицарської обітниці доживали віку в тиші та молитвах запорожці. Тут, на кручах Чернечої гори, поховано трьох славних козацьких гетьманів - Самійла Кішку, Якова Шаха та Івана Підкову (тіло останнього, страченого поляками у Львові 1578-го, таємно перевезли до Канева в бочці з медом). З історією Канівського монастиря тісно пов'язані імена гетьмана Остряниці, майбутнього святителя ростовського Дмитра Туптала, київського митрополита Діонісія Балабана. Жалували монастир універсалами-привілеями Богдан та Юрій Хмельницькі, Іван Виговський, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко.
За часів Шевченка Канівський монастир існував лише в спогадах. Однак є щось символічне в тому, що поет, який підняв на найвищий щабель національної гордості "козацькую славу", майже затоптану й спрофановану російським офіціозом (варто згадати Шевченкове: "Гайдамаки не воины, - разбойники, воры, пятно в нашей истории..." - Брешеш, людоморе!"), вибрав місцем вічного спочинку саме Чернечу гору. Цей вибір може видатися випадковим: 1859 року Шевченко, плекаючи мрію повернутися в Україну, приглянув місце для майбутньої хати під Каневом, на Мотовилівщині. Однак ніщо не буває випадковим: землю йому не продали (пізніше на тому місці знайдуть скіфське городище - пам'ятку археології світового значення) і після повернення Шевченка в Петербург його троюрідний брат Варфоломій нагледів місце під хату саме на Чернечій горі. Шевченко навіть надіслав гроші та креслення хати, однак смерть усьому поклала край. Але до Канева він таки повернувся - у травні 1861-го.

"Огнище гайдамацької пропаганди"

Звідтоді Тарасова гора стала центром українського духовного всесвіту. Можна багато вправлятися в словесній та фактологічній еквілібристиці, оцінюючи ті чи інші історичні реалії. Звичайні ж люди звикли довіряти не розумові, а серцю. Адже лише з позицій логіки важко пояснити, чому проста сільська художниця Катерина Білокур утекла до Канева і там, на могилі Шевченка, просила в нього благословення; чому репресовані українці брали із собою в сталінські табори "Кобзар", і Шевченкове слово рятувало їх від рук кримінальних злочинців; чому в Хаті-світлиці - першому музеї Тараса на горі - зберігається образ Шевченка роботи невідомого художника - у гетьманському кунтуші, з "Кобзарем", наче з Біблією, у руках і з німбом святого над головою.
Сенс Шевченкових слів, без зайвих потрактувань, був зрозумілим і чотирьом студентам - Іванові Липі, Михайлові Базькевичу, Миколі Байздренкові та Віталію Боровику, які влітку 1891 року на могилі Шевченка вирішили "закласти... ядро таємної організації для визволення всього народу з московського ярма", що дістало назву "Братство тарасівців". Це була перша українська таємна просвітницько-політична організація, що ставила за мету своїм членам "віддати всі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гніту, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користі людськості ще одну вільну духом одиницю" (з маніфесту тарасівців "Profession de foi, або Визнання віри молодих українців"). До тарасівців належали й Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Борис Грінченко, Володимир Cамійленко.
Тарасова гора стала як центром найвищої духовної потуги, так і місцем самопожертви в ім'я української ідеї. 21 січня 1978 року, у переддень 60-річчя Злуки, на Тарасовій горі здійснив самоспалення Олекса Гірник, протестуючи проти принизливого становища української мови в Радянській Україні. "Хай живе самостійна соборна Українська держава! Радянська, та не російська! Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі" - писалося на безлічі листівок, розсипаних на засніжених схилах.
Одразу після перепоховання Кобзаря прискіпливою увагою оточила Чернечу гору й влада. У своїй статті "Війна з пам'яттю про Шевченка" Михайло Драгоманов писав, що польські пани закидали київську адміністрацію доносами про те, що "тота "Мекка українських хлопоманів і хлопів" служить огнищем гайдамацької пропаганди". У народі пішов поголос, що в могилі закопано ножі, а сам Шевченко не вмер, а живе в Лондоні й поверне в Україну під час нової гайдамаччини. Деякі ревнителі навіть вимагали розкопати могилу й перевірити чутки. До цього справа не дійшла, але генерал-губернатор Анненков "установив над нею надзір: квартальний приходив завсігди в пору приходу парового корабля... і записував імена тих, що приїздили оглядати могилу, а зразу навіть домагався, щоб йому показували паспорти".

"Спи мирно, великий Тарасе"

Через кілька десятиліть по тому, зрозумівши, що боротися з народною любов'ю до Шевченка - марна справа, влада вирішила "приручити" його, поставити собі на службу. Якщо раніше люди йшли просто до могили й наодинці говорили з Тарасом, то тепер їх мав зустрічати екскурсовод, а в музеї їм популярно пояснювали "роль Шевченка в розбудові соціалістичної Батьківщини". У 1932 - 1933 роках, у розпал голодомору, Сталін наказав спорудити в Каневі Шевченківський меморіал коло підніжжя встановленого пізніше пам'ятника (доти на могилі Тараса стояв простий чавунний хрест). Це було фантасмагоричне видовище: посеред цар-ства мертвих споруджували музей того, хто повертав до життя наші душі. Іронія долі, але й тут Шевченко допомагав виживати: люди наймалися на будівництво, "щоб не померти з голоду й заробити баланду та два фунти хліба". Влада ж вбачала в цьому "остаточну перемогу соціалізму" над незламним козацьким духом. "Спи мирно, великий Тарасе, на своїй кручі. Твою Україну милу перебудовує й перебудує незабаром державний хазяїн її - робітник і селянин-колгоспник - у майбутню квітучу країну щастя й радості трудящих", - напише 19 вересня 1934 року в "Книзі вражень" один із провідних українських партфункціонерів Олександр Шліхтер.
Нелегко було пережити будівництво й архітекторам музею - Василю Кричевському та Петрові Костирку. 1933-го, коли їм по чотири місяці не виплачували зарплату, відомий професор Кричевський змушений був продавати на базарі одяг та інші речі. Через брак коштів мали місце й деякі відхилення від проекту: залізобетонні перекриття в музеї було замінено дерев'яними, відмовилися від інкрустації по дереву та від оздоблення фасаду майолікою. Лише через багато років у Венесуелі було знайдено архів архітектора й відтворено початковий задум майстра.
Схоже, в недалекому майбутньому мрії Кричевського можна буде побачити не лише на папері: нині в Музеї Шевченка провадять масштабні роботи з реконструкції приміщення й оновлення експозиції. Планують замінити дерев'яні перекриття залізобетонними, розширити площі музею за рахунок підвальних приміщень і мансарди, відновити розписи та оздоблення. Усього на відновлювальні роботи в музеї, реконструкцію пам'ятника Шевченкові, постамен-ту та гранітних східців у кошторисі передбачено 33 мільйони 368 тисяч гривень. За сприятливих умов можна сподіватися, що музей відкриється в травні 2006 року.
Щоправда, докладніше знайомство із проектом і кошторисом реконструкції викликає багато запитань. Наприклад, тривають дискусії між музейниками та представниками товариства "Просвіта", що ініціювало всенародну акцію збору коштів на будівництво Тарасової церкви, з приводу місця та зовнішнього вигляду самого храму. Тим часом у кошторисі на це вже передбачено конкретну суму з бюджету: 6 мільйонів 270 тисяч (окрім того, що на церкву більше як 600 тисяч уже пожертвували люди). Тиждень тому з ініціативи спікера парламенту Володимира Литвина до генерального плану реконструкції було внесено "відтворення хати-мрії Тараса Шевченка", хоча на території комплексу немає місця, яке відповідало б мріям Шевченка про свій дім (аби було видно "усю Україну кругом"). На думку відомого архітектора, двічі лауреата Шевченківської премії Степана Сліпця, цим умовам найбільше відповідало б місце, де зараз стоїть готель "Тарасова гора". Однак, усупереч думці провідних шевченкознавців про доцільність ліквідації цього готелю з його розважальними комплексами, у плані передбачено 3 мільйони 750 тисяч на його реставрацію, а також... 38 мільйонів 300 тисяч (!) на "відтворення готелю заповідника" (двоповерхової дерев'яної будівлі, де з 1929 року зупинялися відвідувачі Музею Шевченка). Усього ж цілковита реконструкція заповідника, розрахована на 10 років, обійдеться бюджету в 95 мільйонів 888 тисяч гривень (хоча проект, затверджений Кабінетом Міністрів минулого року, передбачав лише 11 мільйонів 100 тисяч гривень).
Небачена щедрість державних мужів, особливо на тлі зміщення з посади генерального директора заповідника - "негнучкого" Ігоря Ліхового та призначення на його місце Василя Туліна, якого в Каневі характеризують як "гарну людину, але дуже зручну для влади", - не може не інтригувати. Та ще й на тлі скандалів, які виникали у зв'язку з використанням державних коштів на подвійну реконструкцію Хрещатика або реставрацію Палацу культури "Україна", та фактів різних способів "акумуляції коштів" перед виборами.
Розставити всі крапки над "і" могло б широке обговорення проблеми з
участю провідних музеєзнавців, істориків, філологів, шевченкознавців. Свого часу Ігор Ліховий планував провести в кінці лютого такий "круглий стіл", однак 22 січня його усунули від керівництва заповідником, і нині всі питання вирішують "у вузькому колі спеціалістів". До чого призведе така узурпація з боку влади права на вшанування пам'яті Кобзаря, залишається тільки гадати.

("Україна молода").

Цікаво знати

Поклонитися на могилу Шевченка щороку приїжджає 100 тисяч відвідувачів із 40 країн світу. За час існування заповідника на Чернечу гору піднімалися Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Райнер Марія Рільке, Максим Горький, Микола Рєзков, Павло Чубинський, Самуїл Маршак, Корній Чуковський, нобелівські лауреати Жан-Поль Сартр та Іван Бунін. До речі, останній наприкінці свого життя напише: "Згодом я бував на могилах багатьох великих людей, але нічого величнішого, прекраснішого, ніж могила Кобзаря, не бачив".

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 28.05.2004 > Тема "Урок української"