Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово – зброя !

«У НЕЇ Є ТАКА ФРАЗА: «КРИЧАЛИ ЛЕДАРІ: «ДАЙТЕ НАМ ЛІДЕРА!». ЦЕ — НАШ ПОРТРЕТ. ПРО СВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕ ДУМАЄМО»

– Чи на часі ця книжка? Мені важко сказати. Я просто можу розповісти, як вона виникла. Спершу, кілька років тому, була книжка про Ліну Костенко, яка складалася з моїх міркувань, розповідей Ліни Василівни про своє життя і розмови її з Оксаною (Оксана Пахльовська, донька Ліни Костенко, культуролог — ред.).
А це вже друге видання й, природно, матеріал наростився. Ліна Василівна й Оксана повірили у те, що це комусь потрібно, і що це може бути важливим і цікавим. Тож над цією книгою вже більше працювали вони, а я нічого не додавав до свого попереднього тексту.
І моя тут, якщо є невеличка заслуга, то тільки у тому, що я на тому першому початку переконав Ліну Василівну, й Оксана мені у тому теж допомагала, що вона повинна розповісти про своє життя, викласти якісь свої міркування. Тому що поезію Ліни Костенко багато людей знає, але майже ніхто нічого не знає про її життя, про її біографію. Тим паче, як Ви знаєте, Ліна Василівна веде такий спосіб життя, досить усамітнений, вона не рекламує себе. І, так би мовити, її вихід у світ був тільки один раз, коли вона об’їздила багато міст України зі своїми виступами. А так…
– Я була на кількох таких зустрічах у Києві. Повні зали, чітке враження, що у людей була велика потреба у спілкуванні з Ліною Костенко.
Ліна Костенко: Я ж не публічна людина. Я звикла до тиші. Вимикаю телефон і пишу.
Знаєте, колись Стейнбек на якомусь симпозіумі ще давно, ще за радянських часів… Всі виступали письменники, говорили, говорили… Хотіли, щоб Стейнбек щось сказав. А він мовчав. Нарешті його витягли. Він сказав знамениту свою промову, яка складалася з трьох слів: «Письменник повинен писати!». Все! І сів.

Сидить диявол
 десь на Гіндукуші.
Вивчає звідти
 всяку Божу твар.

Питає: — Гей!
 Почім сьогодні душі?
Чому такий неякісний
 товар?
У передгір’ї
 зріють виногрона.
Колиску моря
 вітер колихнув. —
Во врем’я оно,
 о, во врем’я оно! —
сказав диявол
 і чомусь зітхнув…
Так хочеться якоїсь етики.
Пера, і пензля, і струни.
Якоїсь дивної поетики
в шляхетних німбах
 сивини.
Натомість маєм
 бздуру модню,
амбіцій вистріпаний рюш.
І чорний викид сірководню
з отруєних століттям душ.
(Оплески «Браво!»)

Так кажу ж: я не Аллегрова – не треба мені кричати «Браво!».

– Зараз, зокрема у соціальних мережах, я часто бачу, як цитують поезію Ліни Костенко. І ті, хто захищає Україну, хто зараз там – на фронті, теж її цитують. Роблять спеціальні пости, оформлюють так, щоб це можна було поширювати. Як думаєте, чому так? Що, на Вашу думку, є у поезії Костенко такого, що дає зараз Україні силу захищатися?
– Мабуть, чесність, твердість, одвертість. Вона була і є дуже чутливою і сильною людиною. Вона чітко знає, чітко бачить, що треба і каже про це, незважаючи на жодні обставини і колізії.
Час змінюється, а вона… теж, звичайно, змінюється, але внутрішньо, етично і світоглядно Ліна Костенко залишається такою, якою була. І те, що вона говорить, випробовування часом проходить. І випробовування всіма змінами часу, тому що у її слові якісь вічні істини – інтелектуальні й етичні.
– «Немає часу на поразку». Ці слова з «Берестечка» зараз в усіх головах людей, які намагаються рятувати Україну. Ці слова можна писати на усіх фронтових знаменах. Ці слова зараз як точне визначення історичного моменту, в якому Україна перебуває.
– Так. Хоча, на жаль, досі, у нас завжди знаходився час на поразки. На превеликий жаль. Хоч у нас не повинно його бути.
Поезія Ліни Костенко виходить за межі якихось простих, очевидних істин. І хоч вона нікому нічого не нав’язує, вона дає дуже широке переживання життя, в якому є оте щось дуже важливе і вічне – важливе для всіх, те, що справляє враження на всіх.
– І самодостатність.
– І гідність, людська гідність у всьому цьому. Не якась зарозумілість, не чванькуватість, не вихваляння чи самовихваляння, а просто така елементарна, так би мовити, гідність незламна. Це — те дорогоцінне, що люди дуже відчувають і чого дуже потребують.
– Ви знаєте прекрасно поезію Ліни Костенко. Ви знаєте той шлях, який пройшла Україна. Які рятівні для України сенси у віршах Ліни Костенко? Що там такого, що може допомогти?
– Бути собою. І людині бути собою, й Україні бути собою. Цінувати оце власне багатство емоційне, душевне, історичне. Не піддаватися на щось другорядне, на якісь відхилення цього історичного шляху, історичного вибору.
Ліна Костенко, її поезія – вона не пропагандистська, вона просто завойовує своєю справжністю, своєю душевною широтою, своїм емоційним багатством, глибиною думки. І це те основне, що можна черпати.
– А точністю поставлених діагнозів? Фраза про «своїх, які її продають» багатьом не подобається.
– Так-так. Вона багато різкого сказала особливо в останніх своїх поезіях, в останніх віршах, багато про нас всіх. Багато сказала гострого, різкого. Але це продовження тієї великої традиції національної самокритики, яка була в нас від Івана Вишенського, від Шевченка, від Франка, від Лесі Українки. Вони не боялися.
Це — урок для нас, для всіх нас – не боятися бачити правду про самих себе і світ. Ми часом боїмося, адже занадто багато тяжкого, прикрого про себе говорити. Насправді, це не є якесь послаблення самих себе, не є якесь самоїдство, це шлях до того самоочищення, яке дає силу.
Саме так поезію Ліни Костенко і можна розглядати. У ній дуже багато гірких слів, оскарження, особливо нашої сучасності, нашим сучасникам. Але в ній же набагато більше слів утвердження того доброго і великого, що давав наш народ, що давала наша історія.
– Ті, хто захоче прочитати цю книжку, що такого «корисного» для себе знайдуть там, такого, що дасть сили жити і рухатися далі?
– Я, може, не зводив би все аж до такого прагматичного – «що їм дасть». Я сказав би, що читач знайде у цьому багато такого, чого він не знав. Навіть якщо він і поезію Ліни Костенко знає, добре знає, то він побачить, по-перше (у книзі – ред.), спростування того мимовільного міфу про Ліну Костенко як відлюдницю, яка «вежу зі слонової кості» собі збудувала, там живе і нікого не підпускає, ні у що не втручається, поза часом, поза оточенням.
– Мовляв: «Ліна окремо, Україна окремо».
– Це — велика неправда. Зовсім навпаки. Й у цій книжці можна прочитати, по-перше, масу інтерв’ю, які Ліна Костенко давала на різні злободенні – і на політичні, і на культурні – теми. І тоді можна побачити, наскільки вона широко бачила і відчувала це життя, як багато сказала про нас, про нашу сучасність, про наше життя у цих інтерв’ю.
І там, до речі, багато того, про що Ви питаєте, того, на що можна опертися. Для прикладу. От питають у неї: «Чому у нас були такі керівники, й інші керівники, і всі нібито обіцяли і хотіли будувати Україну, а чого не виходить, не будується? Вона дає просту, але дуже глибоку відповідь. Каже: тому що «не можна будувати Україну, не люблячи її». Точно! Вичерпна відповідь.
Мається на увазі не ота така ритуальна любов. Бо хто ж не любить Україну? Всі люблять. Навіть вороги її люблять, Україну. Але йдеться не про таку ритуальну любов, а про ту любов, коли життя віддається.
Десь у неї є така фраза: «Кричали ледарі: «Дайте нам лідера!». Це теж не просто гра слів. Це — наш портрет, це ж ми продовжуємо думати, що от нам тільки одного бракує – це лідерів, які нас поведуть і так далі. А про свою відповідальність ми не думаємо.
От ми зараз бачимо, що ми всі вимагаємо боротьби з корупцією і так далі. Ну, ясно, що тут керівники повинні були б давати приклад. Але що маса людей на кожному кроці робить? Вони дають хабарі, вони беруть хабарі. Вони голосують за гречку, а потім мають претензії до тих, кого обрали. Але як ви обирали?! Як голосували?! Це ж і є ті ледарі, які кричали: «Нам лідера!», замість того, щоб самим якось формувати якихось лідерів.
– А оптимізм є?
– Оптимізм? Вам хочеться оптимізму. Звичайно, є оптимізм. І найбільший оптимізм у тому, що коли про щось чесно і відверто казати, то це вже ставати на оптимізму.
У поезії Ліни Костенко головне – це утвердження людини, утвердження людського благородства, утвердження здатності мислити, здатності сприймати життя, красу природи.
– А ще розчинений у всьому заклик боротися, попри все, перемагати всупереч обставинам.
– Так. Так що оптимізм є. Просто це залежить від кожного з нас самих – знайти той оптимізм, відгукнутися на цей оптимізм. Набагато легше реагувати ж так: «Безнадійно все», бо ж прикре нас пригнічує. І мало того, що обставини нас пригнічують, то ще і погане, важке є найпомітнішим, вражаючим, найбільш, так би мовити, доступним для свідомості. Але треба цьому протистояти. І треба знаходити інше – те, що дає сили, дає сили бути собою.
От Ліна Костенко була собою завжди. І це приклад для нас. Життя ж у неї не легко складалося, скільки було важких випробувань, і звичайних життєйських, зокрема. Про них знають найближчі їй люди.
А скільки довелося їй витерпіти різних нападок, скільки «казенної критики», «казенних претензій»! Цілі десятиліття її не друкували. Вона, казали, мовчала. А насправді вона не мовчала. Вона працювала.
А це, знаєте, такі випробування, що не кожному під силу. Дуже багатьох це ламало. А скількох людей… це зламало.
Але не її. Не Ліну Костенко. Так що оця її сила духу – це теж урок великий для усіх.
 
Ірина ШТОГРІН

Ліна КОСТЕНКО
БЕРЕСТЕЧКО
(Фрагмент з історичного роману)
* * *
МИ — ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРІ.
НЕ ЛЕЖНІ.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що,
 а ми за незалежність.
Отож нам так і важко
 через те.
ЧИ, МОЖЕ, МИ
 НЕ ЛИЦАРІ БУЛИ?
Своє жіноцтво
 шанувать не вміли?
Пани вино їм
 з тухольки пили.
А ми у шапці
ніженьки їм гріли.
Віки ідуть. А нам усе амінь.
Нема спокою
 між Дніпром і Бугом.
Вже стільки літ,
 вже стільки поколінь! —
усе життя —
 між шаблею і плугом.
Так нам судилось.
 Так нам довелось.
Все нас руйнують,
 як ахейці Трою.
У нас хлоп’я
 на ноги зіп’ялось —
і вже притьма хапається
 за зброю.
Ми — хто за кого,
 ми — не хто кого.
І ця війна, —
 не я їй був призвідця.
Мосьпанство йде гуртом
 на одного.
А наш один
і чорта не боїться.
Аби який
 перед собою корч —
півсотні війська
 полетіло б сторч.
Хто йшов на нас,
 той повертався з ґулями.
У нас баби — і ті стріляють
 дулями.
І все одно — віками у ярмі.
Усім чужі. Для світу
 незначущі.
Чи що ніяк
 не вирвемось самі.
Чи що у нас сусіди
 загребущі.
Ми, вільні люди вільної землі,
тавро поразки маєм на чолі.
МОЙСЕЙ НАРОД СВІЙ
ВІВ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ.
Послав Господь їм воду
 за труда.
А в нас яку не вдариш
 кайлом скелю —
зівсюди рине кров, а не вода.
Вони хоч мали з неба
 яку манну.
Таки ж пустеля більша
 за степи.
Господь їм землю дав
 обітованну
і море перед ними
 розступив!
Я ж — не Мойсей.
 Народ — на рані рана.
Моє чоло побила сивина.
Куди іти?
 Земля обітованна —
вона ж під нами, наша,
 ось вона!
Та ще ж яка, мій Господи,
 багата!
Лісами щедра, зерном
 золота.
Міцна зелом, скотиною
 рогата.
Народом добра, вірою свята.
Хто тут не жив!
А в нагороду
хто вдячен був коли
 цьому народу?!
ЧУЖИНЦІ СКРІЗЬ
ПОСІЛИ НАШІ ГРАДИ.
Ім’я дали нам —
 хлопи, мужики.
На нас лежить
 тавро тієї зради,
якою нас вже зраджено віки.
Для них ці землі
 тільки ласий кусень.
Та люд сумирний
 десь там по хатах.
Жили-були.
 Об’їли нас як гусінь.
Ще й поганьбили
 по усіх світах...
І ТОЙ НАРОД,
І ТАК ПО СВІТУ ГНАНИЙ,
сумний народ,
 що світу дав Христа, —
о Божа Мати,
 змилуйся над нами!
Дай розум в серце
 й правду на вуста.
Чи ми коли
той біль страшний загоїмо?
Взаємна кривда —
 то взаємний гріх.
Бо їхні темні
 нас вважають ґоями,
а наші темні обзивають їх.
Чи винен той скрипаль
 чи балагула,
чи винен хлібороб той
 чи кобзар,
що серед нас є Лисенко,
 вовгура,
а серед них — визискувач,
 лихвар?!
Все винен я. Всіх мусив
 захистити.
І тих, і тих. І тих від тих і тих.
Мене, людину,
 можна не простити.
Але народи?!
 Ради всіх святих…
УСІ НАРОДИ,
А ВІДТАК І МІЙ,
у чомусь винні, скоївши
 й не скоївши,
як винен той святий
 Варфоломій
за те Варфоломіївське
 побоїще.
О горе нам!.. Я вже,
 як ті пророки,
що часом божеволіли з жалю.
Я знаю свій народ.
 Кляну його пороки.
Але за нього Господа молю!
А ВИ, ЩО ЗВИКЛИ
РОЗЗЯВЛЯТИ ПАЩІ,
злочинства наші
 множити стокрот, —
побійтесь Бога!
 Ви нічим не кращі
за мій сумний
 зацькований народ.
А втім, нехай.
 Дорога правди довга.
Усі усім втовкмачують своє.
У всеправуючого Бога
усе записано як є.
МИ ЗА СВОЇМ
НЕПЕРЕБУТНІМ ГОРЕМ
все про своє говорим
 і говорим.
А як пильніше глянуть
 навкруги —
все хтось комусь на світі
 вороги.
Добром ніде на світі
 не завізно.
Закон війни, тяжка його хода.
Чи ті пани,
 повбирані в залізо,
чи та в шапках баранячих
 орда.
Ніхто ніде наживою
 не знехтує.
Хіба лиш хан пустошити
 мастак?
А королі не віддають
 ландскнехтам
на пограбунок села і міста?
Це їх платня.
 Тож хан і суне потоптом
і ділять здобич
 ханські вояки.
Але деінде запорвали б
 золотом.
А в нас яке тут золото?
 Жінки.
БУЛО ВСЬОГО,
А БУДЕ ЩЕ ВСЬОГІШЕ.
І що не день — все гірше,
й гірше, й гірше.
То мор, то мур,
то голод, то війна.
То з неба грім,
 то в полі сарана.
То гнів царя.
 То ласка королева.
То знов якась чужинська
 кабала.
А звідусіль — то хижі
 кігті лева,
то дзьоб зоключений орла.
І ПОКИ МИ
ЗБЕРЕМСЯ НА ПОТУГУ,
чужих корон задурені
 підданці, —
пани торгують.
З Бреста і по Бугу
плоти лаштують
 на далекий Данціг.
Чужі та прийшлі,
 вже тут укорінені,
та ще й своїх причаєне кубло
так вирипали двері
 України —
аж холодом з Європи
 потягло.
Немає вже медової землі.
Рознищили пани і королі.
От що в нас є —
 могили та й могили.
Та Чорний Шлях
 з невільницьким плачем.
Цьому народу
 світ уже немилий
від зайшлих вбивць
 і від своїх нікчем...
1967 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 29.04.2016 > Тема "Урок української"