Версiя для друку Обговорити в форумi

Дорога в’юнилася поміж невисоких положистих горбів, порослих смарагдовою зеленню. Праворуч вони здіймалися зовсім поряд за нетісним рядом стилізованих під традиційну німецьку архітектуру дво- і триповерхових будинків, що підступали зовсім близько, відділені від асфальтівки неширокою смужкою зелені, низеньким підстриженим живоплотом та поодинокими деревами. Ліворуч такі ж будинки, а за ними, унизу, виднівся розлогий видолинок з веселими зеленими полями – ген аж до самого затягнутого легким серпанком узвишшя, що мріло на горизонті. Жодних потворних парканів, що закривали б краєвид, жодних білбордів з натхненними ликами членів Бундестагу. Натомість, біля самої дороги раз по раз помічаєш акуратні сміттєвички. Кольору навколишньої зелені, вони виглядають тут цілком органічно і аж ніяк не псують вигляду цього глухого села, що загубилося десь в самісінькій німецькій глибинці, кілометрів за сімдесят від найближчого автобану. Проїхавши його наскрізь, за п’ять-шість кілометрів в’їжджаємо в інше, таке ж чистеньке, доглянуте, респектабельне село, за ним ще одне, таке саме невеличке, таке саме охайне. За межами селищ чисті узбіччя без розвішаних по гілках дерев пластикових пакетів, без розсипів пляшок під ними. Сама асфальтівка заслуговує окремого слова. Ні, вона не нова. Латана. Ці латки легко помітити, бо вирізняються відтінком. Але – лише відтінком, бо дорога насправді гладенька, мов яйце. На короткому відтинку зустрічаємо дорожні служби. Одні миють дорожні знаки, інші, за кілька кілометрів, виставивши тимчасовий світлофор, миють бездоганно виконану дорожню розмітку…
Ні, це не замальовка з моїх останніх відвідин Німеччини. Це відео, викладене моїм FB-товаришем напередодні його дня народження. Що ж вразило земляка-кримчанина, професійного телевізійника, в цьому коротенькому невигадливому сюжеті? Певно, саме те, що змушує задуматись кожну мислячу людину, те, що автор відео коротко висловив одним реченням: «Чому так не може бути у нас?». А й справді – чому?
Мимоволі згадалася візитівка наших придорожніх кримських сіл – присипані пилом садки та будиночки-гномики за парканами з нештукатуреного ракушняка чи трухлявого штахетника на давно не білених стовпцях, засмічені, зарослі дебелим бур’яном узбіччя. Та що там бур’ян…
Наближаючись до столиці Криму по Московському шосе, мимоволі звертаєш увагу на розсипи пластику та іншого побутового мотлоху, що тягнеться уздовж узбіч кілометрами, на розтріпане шмаття целофану, що густо уплутавшись в крони занехаяних дерев, тріпотить на вітру, мов сигнали біди. Навіть зовні благополучні курортні селища і містечка вражають часом сюрреалістичним контрастом між кричущою розкішшю справді гарних апартаментів, несмаком новозбудованих приватних міні-готелів і вбогістю іншого міні – переселенських будиночків середини минулого сторіччя, що туляться поряд, мов вихідці з іншого світу.
Нічого й казати, що у порівнянні з дорогами німецької глибинки, навіть непогані за українськими мірками кримські дороги виглядають насправді розбитими, зношеними, недоглянутими…
– Московський слід, – скаже хтось. Справді, сьогодні мій Крим якось разом змалів, посірів, вкрився брудом, пилом занехаяності, потьмянів під шаром запустіння, яке щодалі стає все зримішим. Але ж і до анексії кримську глибинку було важко порівняти до глибинки баварської. Безперечно, наростаючий з кожним наступним роком потік туристів в український Крим, як вітчизняних, так і закордонних, уможливлював динамічний розвиток не лише рекреаційного бізнесу, прямо пов’язаного з обслуговуванням великої кількості відпочиваючих, але й давав потужний поштовх іншим, суміжним галузям, таким, скажімо, як сільське господарство, будівництво. Бурхлива підприємницька діяльність, живі гроші, які інвестувались в подальший розвиток регіону, дозволяли не лише під-тримувати курортні містечка в привабливому вигляді, але й робити реальні кроки в напрямку до світового туристичного ринку. В перспективі, через десяток-другий років Крим мав усі шанси перетворитися на популярний світовий курорт. На жаль, не сталося…
Але то Крим – Крим, який щорічно щедро підживлювали гроші мільйонів відпочиваючих. Зовсім не те було в материковій Україні, особливо в регіонах, які, дозволивши знищити свої бюджетоутворюючі підприємства, стали фактично банкрутами. А таких регіонів по всій Україні – море…
В невеличкому районному містечку, де я народився, – містечку з давньою історією (про нього згадував в своєму «Повчанні» ще Володимир Мономах в році 1096), за совєтів функціонували машинобудівний, консервний, радіоламповий заводи, хлібо- та маслозаводи, меблева фабрика, фабрика цукерок, був приміський радгосп всесоюзного об’єднання «Лекраспром», що спеціалізувався на вирощуванні та переробці лікарських рослин. З усіх вищеназваних вижити вдалося лише сільгосппідприємству, що виросло з колишнього радгоспу. Тисячі людей опинилися на вулиці без засобів до існування, без можливості утримувати свої сім’ї…
Власне, як за тиранів-царів, коли тут на кожному розі будували церкви, чи «людинолюбців» комуністів, які зносили церкви та встановлювали своїх ідолів, так і за нинішньої «народної» влади, коли замість того, щоб пустити нужденне подаяння, що якимось дивом ще потрапляє до місцевого бюджету, на ремонт вщент розбитих доріг, місто споруджує монументальні арки, інтереси людей, їх добробут цікавили владу найменше. Чи ж варто дивуватися за таких обставин, що білопільчани, які мешкають далі як за десять хвилин ходу від центру міста, змушені і сьогодні, в XXI сторіччі, як ото їхні пращури у давні віки, місити грязюку зроду-віку не мощених вулиць. Жодного порівняння до глухого німецького села, панове…
Звісно, можна посилатися на непросту історію нашу, але якщо відкинути демагогічні розпатякування про те, що Україна, мовляв, винесла на своїх плечах тягар Другої світової, була зруйнована дідами сьогоднішніх благополучних німців і саме тому ніяк не може вишкрябатися з тої руїни, то тверезі думки приведуть нас до досить невтішних висновків, які треба, проте, брати до уваги і то – чимскоріше.
Справді, Україна зазнала жахливої руйнації. Але хіба Німеччину обійшла та доля? Хіба її міста та села не були зруйновані, подекуди просто стерті з лиця землі? І все ж вона відродилася набагато швидше і ефективніше за Радянську Україну. Вже в шестидесятих вони жили, не знаючи дефіцитів і нестатків. Виходить, причина нашого неуспіху зовсім не в несправедливостях минулого. Воно, звісно, свавілля комуняцького режиму, що, мріючи про світове панування, і в повоєнні часи висотував з підвладних йому народів всі сили, неймовірно загальмувало нас. В той час, коли світ динамічно розвивався, що напряму вело до зростання добробуту населення, підвищення якості життя, вся потуга Червоної імперії була зосереджена на накачуванні м’язів, на створенні арсеналу знищення. Гонка озброєнь, в якій Совєти намагались будь-що випередити Захід, нав’язати йому свою волю, була причиною того, що соціальна складова бюджету Союзу РСР завжди фінансувалася за залишковим принципом. Інтереси простих людей ігнорувалися. Така політика не могла не призвести до крайнього виснаження та руйнації основ економіки радянського монстра, до падіння режиму комуністів, що, зрештою, й сталося.
А проте ж, це пояснення не є ані повним, ні достатнім. Двадцять п’ять років Незалежності могли і мали виправити ту трагічну сторінку нашої історії. Не змогли і не виправили. Більше того, було знищено навіть той позитив, який значно полегшив би нам перехід у ряд провідних, процвітаючих країн світу. І сталося те до банального просто. Вчорашня комуністична партноменклатура, не маючи більше потреби прикриватися фіговим листком ідеології пропагованої ними рівності, вдалася до хижацького розграбування Краю, який вона, власне, ніколи й не сприймали своєю батьківщиною. Тому масштабному злочину сприяло декілька факторів, найвизначальнішим з яких, на мою думку, було витворення попереднім комуністичним режимом упродовж довгих десятиліть його панування спільноти нового типу – суспільства керованого охлосу. Це вдалося зробити, найперше, шляхом безжального знищення української еліти, яка була втіленням гідності, самосвідомості та креативних сил нації. Після її винищення, переформатування нації, шляхом викорінення в людині відчуття господаря власного дому, було лише питанням часу. Застрашену терором, який вчинявся проти неї упродовж семидесяти чотирьох років – терором, який, закріпившись глибоко у підсвідомості, до значної міри спотворив її самостійницький характер, її сприйняття честі та гідності, зазомбовану фейковими ідеалами, що вели в нікуди, націю було перетворено, зрештою, на безвольну, легко керовану масу. Постсовєтська українська «еліта» – оте поріддя манкуртів, виведене леніними-сталіними – просто використала той людський матеріал, найперше його байдужість, його поступливість, довірливість, його готовність до конформізму, задля досягнення своїх корисливих цілей. Власне, вона успішно користується тим до цього часу.
Про глибину шкоди завданої тим переформатуванням можна судити по тому, що попри всі ознаки небачених масштабів злочину, який відбувався на її очах, коли без війни країну космічних технологій – її економіку, її науковий потенціал – перетворювали на руїни, коли на вулиці викидали мільйони безробітних, коли населення Краю фактично вимирало, скоротившись майже на тринадцять з половиною відсотків, нація не вчинила жодного значимого спротиву. Поодинокі виступи пассіонаріїв, з-поміж яких не можна не згадати спроби чорнобильців захистити свої права, так звану «революцію на граніті», акцію «Україна без Кучми», Помаранчеву «революцію», насправді мало змінили її позиціонування. Лише останній, наймасовіший, просякнутий кров’ю рух за європейську Україну та агресія «братської» Московії дещо сколихнули те застояле болото, стали поштовхом до непростого процесу відновлення власної гідності. А проте ж, базові «цінності» того люду, запрограмованого ще сталінсько-сусловськими технологами, залишаються і досі багато в чому незмінними.
Найгнітючіше враження справляють запліснявілі сподівання на доброго царя/президента/депутата/начальника, який один лише може вирішити всі твої проблеми, зігріти, нагодувати, загалом ощасливити. Чи ж дивно, що сподівання ті незмінно знаходять розуміння і вдячний відгук поміж вінценосних достойників! Та вони просто щасливі невтомно боротися за нас, добиваючись безкоштовної освіти, медицини, безоплатних кредитів, широких субсидій, соціальних пільг, низьких цін, дешевих продуктів, адже в цій «боротьбі» важливий, насправді, зовсім не результат, а процес.
Хто не пам’ятає, які сподівання покладалися на прихід до влади фінансового генія Віктора Ющенка! Чого ми чекали від нього – відновлення прав вояків УПА, донесення до світу правди про Голодомори, започаткування традиції сходжень на Говерлу? Звісно, і перше, і друге, і навіть третє було важливим, але ж найперше ми очікували, що під його мудрим керівництвом Україна зробить потужний економічний прорив. Ми так сподівалися на те… На жаль, пан Ющенко розмінявся на гасла, на шоу, на візантійщину, на імітацію обіцяних змін. Розчарування тою політикою цілком прогнозовано привело до влади відверто злодійський режим.
Нинішні «революціонери», схоже, повторюють шлях Віктора Андрійовича слід в слід. І це так сумно… Здавалось би, чого ще бажати, коли за тобою твій народ, коли тебе підтримує світова спільнота? Чини за законом, виконуй обіцяне і слава про тебе не зблякне в поколіннях вдячних нащадків. Але, схоже, дуля в кишені, яку тримали, стоячи на майданній сцені, проявляється все ясніше. Не йдуть реформи… Не йдуть, хоч плач! Що тому виною, можна лише здогадуватись. Часто, слідкуючи за сесіями Верховної Ради, ловиш себе на думці про поганий театр фальшивих акторів. Коли ж до того дійства долучається пан Перший міністр, високоповажний пан Президент, маєш повне уявлення про погано зрежисовану виставу, написану не зовсім адекватним драматургом-самоуком для показу неповносправній публіці.
Як можна інакше сприймати дійство, коли заборонивши армії чинити спротив, віддають ворогові твою землю, твоїх громадян, коли війну не називають війною, коли замість того, щоб вибити ворога зі своєї землі, з ним ведуть перемовини – про що?! Коли замість стимулювання власної економіки її нищать, сідаючи натомість на голку закордонних фінансових позик, а замість вкрай необхідних реформ не знаходять нічого кращого, як втягнутися в кампанію перейменування міст і сіл, площ і провулків, коли… Список тих дивовиж можна продовжувати й продовжувати. Замість важливих, пекучих, насправді, питань, які стоять перед Краєм і вимагають негайного їх вирішення, наші законодавці витрачають дорогоцінний, безповоротний час на підкилимне вовтузіння, на нікчемні закони, які в Європарламенті вже охрестили законотворчим мотлохом, на коаліціади-прем’єріади, влаштовувані на догоду хворих амбіцій однієї людини, на будь-що, окрім реальних дій задля відродження України.
Ось і минулої п’ятниці, слухаючи відповіді віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань пана Кириленка під час години запитань до уряду в парламенті, був вражений, що навіть сьогодні, в тій скруті, в якій перебуває Край, уряд не знаходить нічого нагальнішого, як опікуватись створенням нового меморіалу жертвам Бабиного Яру. Виявляється, ідея ця була запропонована паном першим міністром ще наприкінці червня минулого року, з обіцянкою належного фінансування. Слухаючи, читаючи таке, мимоволі виникає враження перебування в якомусь паноптикумі. А може… може це я якось не так сприймаю реальність? Може все так і має бути, і пам’ять розстріляних сімдесят п’ять років тому мучеників важливіша за життя десятків, чи й сотень діток, батьки яких сьогодні не можуть віднайти кошти на їх лікування? Може грубі гроші, закопані в ті алеї, краще допоможуть 7-8 тисячам людей з хронічним захворювання нирок, які, рахуючи кожен день на краю смерті, стоять сьогодні на черзі до переповнених центрів, де проводять гемодіаліз? Може державні мужі таким чином сподіваються вразити серця чулих європейців, до яких останнім часом безперестанку вдаємося по фінансову допомогу, рахуючи дні до наступного траншу, як оті бідахи, що потребують гемодіалізу? Можливо. Хоча, як на мене, то це дуже нагадує історію, коли ваш сусіда приходить до вас, благаючи дати якусь сотню, аби діти не попухли з голоду, а назавтра, коли ви випадково помічаєте його за узливанням, він, не кліпнувши оком, пояснює, що пив за упокій душі померлого десять років тому дідуся.
За тими надзвичайно важливими державними турботами панові віце-прем’єр-міністру з гуманітарних питань, міністру культури, очевидно, нема часу поцікавитися, а що там відбувається насправді з тою «Кримською світлицею», у співзасновниках якої числиться його поважне міністерство. Така дрібня… В Україні ж і без неї газет тих… Тепер же, коли Крим, начебто, теє… ну, не дуже наш, то кому вона там потрібна? Для зрадників газет не видаємо, ось так! А зекономлені на тій писанині кошти можна пустити на ще якийсь пам’ятник, чи організувати десь в Європі сякий-такий флешмоб…
Боюсь, наші «революціонери», попри всю їх євротріскотню, мають, насправді, дуже слабке уявлення про європейські цінності. Референдум в Нідерландах, що відбувся цієї середи, результати якого, боюсь, неважко спрогнозувати, зайвий раз довів це. Звикнувши до імітіції, наші владці й тут, замість реальних доказів відданості тим цінностям, що мало б проявитися в ліквідації корупції, в реальних реформах, які б реанімували економіку України, вдалися до чисто циганських методів, запустивши в Нідерланди десант студентів-флешмобівців, які мусили агітувати голландців зробити свій вибір на користь України. Чи сприйняли таку підміну голландці, вирішуючи питання про затвердження угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною? А ви – чи прийняли б ви до своєї багатодітної родини далекого родича – сьому воду на киселі – якого дуже шкода, якому справді хочеться допомогти, який сам дуже того бажає, але замість того, щоб попрацювати і привести свій дім до ладу, він натомість настирливо проситься до вашої чистенької оселі зі своїми невмитими тарганами, готовий хоч навприсядки скакати, аби пустили?
На щастя, далеко не всі українці подібні до нашої недолугої влади, і я ще маю невеличку надію, що мудрі голландці зроблять поправку на те. А ще врахують, що темні оборудки наших найвищих посадовців з офшорними компаніями не мають прямого стосунку до нації, яка лише вчиться робити висновки, виходячи зі справ, а не із слів, якими б гарними ті слова не видавались.
Заможна Європа з певним острахом дивиться сьогодні на залучення до Спілки нових членів. Після Грецької кризи, після шокуючого напливу емігрантів з Сирії, її побоювання можна зрозуміти. Найкращим і найправильнішим способом стати членом Євроспілки, членом НАТО була б, на мою думку, не принижена позиція згодного на всі умови прохача, а наша гідна поведінка сьогодні. Реформування країни, відродження економіки, народження нових, цікавих світові ідей, унікальних технологій, розвиток виробництва цікавих світові товарів, – все це ніхто не зробить за нас і зусилля кожного є вкрай необхідною умовою. Треба позбавитися ілюзій, що субсидії, пільги є кращими, аніж чесно зароблені, хай і важкою працею, гроші. Треба навчитися тримати в руках свою владу, контролювати її, змусити її відповідати за кожен свій крок, змусити її працювати так само наполегливо, як працюємо ми. Але починати, у будь-якому разі, треба із себе, не викидаючи сміття за ворота, не загиджуючи довкілля, не накручуючи міську асфальтівку на колеса свого сорокатонного MANа, не чекаючи крайнього, аби замінити перегорілу лампу в під’їзді. Шлях відродження гідності – правильний шлях, і він рано чи пізно зробить наш Край таким же привабливим, як той, про який згадували, починаючи цю статтю…

Валентин БУТ
Крим

Німецька глибинка

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 08.04.2016 > Тема "Урок української"