Версiя для друку Обговорити в форумi

«Окопна правда» про війну...

Старший лейтенант міліцейського спецназу Віталій Резніков проходить службу в Луганській області. Власне, у себе вдома — він звідси родом. Але у цей дім прийшла війна...
Пропонуємо увазі читачів «окопну правду» про війну спецпризначенця Віталія Резнікова («Рембо»), якого нещодавно було нагороджено орденом «За вірність присязі».

Галина ЛИТОВЧЕНКО
БІЙЦЕВІ З ПОЗИВНИМ «РЕМБО»

І кличуть хлопця «Рембо» побратими,
а супротивник впевнено – «каратель».
І вже забулось, як насправді звати,
і що рідніш – Донбас, чи то – Карпати…
Та й скільки тих відмінностей між ними?
А мами голос уві сні: «Синочку!» –
як і в дитинстві до обіду кличе.
Та в лиходіїв настрій войовничий –
і в матері засмучене обличчя…
Ще просить зняти випрати сорочку.
А до домівки ж – лиш подай рукою,
і по-пластунськи міг давно добратись,
ще й у Дінці попутно накупатись.
Та не мовчать за річкою гармати…
І берег затягнувся осокою.
Він має мрію (ще не має часу)
пізнати всі міста, містечка, села,
де побратими житимуть веселі
в своїх родинах,
 в затишних оселях…
Бо ж не бував за межами Донбасу.
І не завадити ніяким ордам
підняти стяг на кожнім териконі
тому, хто виріс в степу на долоні,
хто не продався злодіям в законі…
То буде кращим дембельським акордом!
26.10.2015

ДЕСЯТЬ СТОРІНОК ІЗ ЗАПИСНИКА СПЕЦПРИЗНАЧЕНЦЯ «РЕМБО»...

1. «ЗАГУБЛЕНИЙ РАЙ»

Забуття – згасання пам’яті про якесь явище, подію чи людину.
Ти не перемикай канал, додивись це до кінця… Бачиш, як твої колеги розбивають гумовою палицею чиюсь голову!? – жаль його, бідолаху…
Ти не мруж очі і не кривись – додивись, це яскравим полум’ям горить той хлопець, який щойно махав палицею! – жаль його, бідолаху…
Мовчиш?! Розумію – висновків зробити не можеш. Думаєш – для чого взагалі це все? Так-так, ставитимеш собі це запитання ще багато разів! Х-ха, ще не одну тисячу разів будеш думати про те, чи можливо було обійтися без жертв…
Ти, напевне, сидиш зараз удома і граєшся в комп’ютерну «стрілялку», доказуючи батькові-ветерану, як правдиво в ній все відбувається. А він, усміхаючись, дивиться на тебе, та тільки радості в очах його зовсім немає, коли він чує стрілянину та крики, що доносяться з твого монітора. Але ж ти того не помічаєш, бо ж ти – найрозумніший і вже всього в житті досягнув – дурний хлопчисько!
Знаю, ти не любиш, коли тебе так називають, та ж і я старший від тебе всього на одинадцять місяців… Там, де ти, зараз – 5 квітня 2014 року, вже ось-ось закінчиш гратися і підеш на роботу, не здогадуючись навіть, що цей день стане початком твого шляху. Звичайно, в Інтернеті напишуть, що і ти, і твої друзі злякалися в той день, але ж це не так! Сьогодні ти прийдеш на роботу, тобі за якусь годину по тривозі дадуть зброю та екіпіровку і поставлять тебе перед фактом…
Тобі потрібно буде зробити складний вибір, але можеш не сумніватися – ти вчиниш правильно, ти вчиниш по совісті і душа твоя буде чистою і незаплямованою, тобою будуть пишатися тисячі, а можливо, й більше… і стільки ж – ненавидітимуть усім серцем. Боляче, що це будуть близькі тобі люди, які під прапором країни-сусідки (який тобі буде в майбутньому, як червона ганчірка бугаєві) прийдуть штурмом брати твоє управління…
Я думав: як тобі про все це сказати? Думав багато разів, коли йшов у колоні, ховаючись від куль за широкою бронею БТРа, а з усіх боків було чути безладну стрілянину… Ти знаєш, не всю правду показують в кіно та іграх: буває, що вмирають і від поранення в ногу, і нести на собі відразу декілька видів різної зброї дуже непросто, і той, хто стріляє в тебе, – далеко не дурень, і гинуть ті, хто, здавалося б, схожий на головних героїв цього занадто тривалого серіалу.
Тобі ще багато випаде побачити тупості, ти ще встигнеш з двома своїми побратимами зустрічати ворожу бронетехніку на даху споруди з парою гранат і «недоавтоматом» у руках…
Ти, головне, не намагайся зберегти в собі оте все людяне, бо все одно не вийде… Ти вже повір мені, не вийде і нічого старатися!
Ти будеш їхати потягом у військовій формі і вже з купою кривавих малюнків у голові. Пройде провідник, подивиться на тебе й скаже: «Молодець, і мій син теж воює!», ти підеш у тамбур покурити, зайдеш до того ж провідника і попросиш дозволу (так, із ввічливості), а він відповість: «Так, звичайно ж, можна – 20 гривень коштує покурити»…
Ти посміхнешся, дістанеш з кишені м’яті купюри і, дивлячись у його безсоромні очі, даси ту двадцятку. Ще не раз ти зрозумієш, що усім, крім бойових друзів, на тебе – просто начхати… Знаю, ти вважаєш, що відрізок часу, який складається із подій, котрі відбуваються в даний момент, – це і є життя. І воно прекрасне!
Я б сказав, що ти – дурень, але ж ні, я просто знаю, що коли ти станеш дорослішим на одинадцять місяців, ти зрозумієш – є речі, важливіші за життя з його уявними принадами.
І ще: постарайся не чіплятися за матеріальне, доки у тебе буде небагато вільного часу – черпай духовне. Адже всього матеріального ти в одну мить позбудешся, і лише завдяки духовному розпочнеш свій шлях до повернення загубленого! У тебе залишиться лише світла пам’ять про минуле, брудне та огидне сьогодення та шалено туманне майбутнє.
Не вішай ніс, залишайся собою.
З повагою – ти!

2. «МИ НЕ КАЖЕМО – ПРОЩАВАЙ… ДО СКОРОГО, БРАТЕ»

Я не знаю, з чого розпочати, як про це написати красиво, бо ж немає нічого красивого в тому, що переживаю насправді. Я не в змозі стримати сліз горя від втрати…
Сьогодні, повертаючись в розташування з бойового завдання, отримав телефонний дзвінок від напарника, який сказав мені їхати в морг… Коли все пояснили, земля пішла з-під ніг, серце завмерло. Я, не розуміючи, що відбувається, вже летів туди, куди сказали. Бачу своїх Братів, бачу напарника, але не бачу їхніх лиць. Убиті горем хлопці мовчать. Палять цигарки і мовчать. Доки я їхав, уявляв його обличчя, згадував миті знайомства, як разом звільняли місто, як ми тоді веселилися, як він познайомився з найгарнішою дівчиною – серед нас п’ятнадцятьох, таких же у військовій формі, тільки йому вдалося завоювати її серце. А ще мить, і я бачу його в домовині. Я дивлюся на нього з порога, ще не входжу, бо в ступорі, мені важко дихати, та Брати підказують мені: «Давай, він чекає…».
До такого звикнути неможливо, до цього не можна бути готовим. Ми всі знаємо, що сьогодні це може статися з кожним із нас, але не можемо стримати сліз.
Я увійшов до кімнати. Він лежить в новій формі, як живий, навіть обличчя здається усміхненим. Я бачу ікону, хрещусь, дивлюся на нього, і з моїх очей котяться сльози. Я ні про що не думаю, лише дивлюся на нього… Зібравшись силами, зціпивши зуби та стиснувши губи, я витер сльози і прошепотів йому на вухо: «До зустрічі…».
Певно, я повинен написати, що він був, як ніхто, відважним, найкращим воїном… Так, саме так і є, але я скажу по-іншому, так, як сказав, піднявши чарку горілки в його пам’ять: «Дай Боже, все закінчиться і всі ми повернемося додому… І коли, через якийсь час люди будуть вигукувати: «Слава героям!», ми будемо знати, що йдеться саме про нього».
Його звали Тарасом, його вбив снайпер – на сантиметр вище бронежилета куля пронизала йому груди.. Він помер на руках свого Брата по зброї, свого кума.
Ми всі зайшли ще раз попрощатися з ним, помолитися за нього, бо вже під’їхав транспорт. У одного із нас не витримують нерви і його виводять на вулицю. Мені стає моторошно від розуміння, що саме я маю нести його домовину до машини. В цю мить у пам’яті проносяться хвилини нашого з ним сумісного перебування на війні, і хіба я міг колись подумати, що мені доведеться виносити його тіло.
Прощальний залп із автоматів, його везуть, і більше ніколи я не побачу його в цьому житті.
Його звали Тарасом, мав позивний «Фріц». Він жив життям достойної людини і пішов з честю.
Вічна тобі пам’ять, Брате… можливо, скоро зустрінемося…

3. «БРАТИ ПО ЗБРОЇ»

Мабуть, це буде найкоротша за змістом, але далеко не остання за сенсом сторінка з мого життя. Весь час я вважав друзів його частиною, своєю другою сім’єю. Як кажуть у народі: друг пізнається в біді, а вона прийшла. Ніхто не думав, що життя уміє бити так боляче, так різко і так підступно.
Скільки разів казав мені батько: «Нікого не бійся і нікому не вір!». Тільки тепер, через певний час, я зрозумів, що він намагався вбити мені в голову. Ми отримуємо ніж в спину від тих, кого любимо, а цю рану лікує той, кого ми зовсім не знали до цієї миті.
Час та обставини розкидали всіх моїх друзів у різні кутки земної кулі. Також розкидали вони нас по різні сторони бачення дійсності.
Тішить те, що люди надійні є. Їхня кількість скоротилася, але історія свідчить, що важлива якість, а не кількість.
Пірнувши в цей новий для мене світ, я бачу в кожному товаришеві по службі ще й споріднену душу, а в тих, з ким ми говоримо тій горбатій з косою: «Привіт, пробач, не сьогодні!», я бачу Братів!
І це не пусті слова, з цими людьми я поріднився, в наших жилах тече одна кров!
Я – з людьми, котрі тут поруч зі мною допомагають мені йти додому, хоча їхні домівки, їхні родини за сотні кілометрів від фронту. Вони їдуть на війну не тому, що бажають цього, а тому, що не хочуть, щоб війна сама прийшла в їхній дім.
У мене з’явилася нова родина, вона постійно поповнюється, іноді і я поповнюю ряди чиїхось родин.
Буває, що когось із нас відправляють у відпустку… Ви часто бачите, як у фільмах показують ветеранів, котрі кричать уві сні і прокидаються, покриті холодним потом. Вони не знаходять собі місця, часто зловживають спиртним, впадають у депресію. Жоден лікар не зможе знайти від цього ліків. Насправді, ліки є – знову стати до лави своїх бійців. Я бачив, як плакали дорослі чоловіки перед від’їздом додому, до сім’ї. Але це — не сльози щастя від того, що побачиш рідних, а гіркий жаль від того, що ти залишаєш своїх, нехай навіть на мить. Багато з них не витримують і повертаються назад раніше терміну.
Прокидаючись, я бачу їхні обличчя, в найстрашніші хвилини – вони поруч, і незабаром я розділю з ними щастя і радість ПЕРЕМОГИ, які неможливо описати… Якби я мав опинитися десь у пустелі, але перед тим мене запитали, що мені для цього потрібно, я б відповів: «Напарник і команда».
Я часто замислювався, що робитиму, коли закінчиться війна, куди подамся? Чим буду займатися і як звикати до миру? Певно, почну з того, що куплю квиток на потяг і поїду в гості до своїх Братів і, повірте, на те, щоб відвідати кожного, знадобляться роки. У мене з’явилася чудова можливість побачити всю Україну, бо ж далі Донбасу я ще ніколи не виїжджав… Ну що ж, виходить – мені будуть раді в кожному місті України. І це гріє душу!
Я розмірковую про це, коли ми з Братами у вільні хвилини п’ємо чай, розділивши одну цукерку на чотирьох, а в кімнаті пахне запареною мівіною з тушонкою, сигаретний дим їсть очі і лунає «дике кінське іржання» після розказаних життєвих історій…
Тож, якщо колись доведеться похитнутися від якогось страшного удару, ти, навіть не підозрюючи того, будеш здатним дати потужну нокаутуючу відповідь!
«Навіть найстрашнішому звірові потрібна зграя! Сила лише в єдності!».

4. «ЦІНА СВОБОДИ — ЖИТТЯ»

Якось, ще до війни, мій наставник сказав: «Дерево свободи повинно поливатися кров’ю патріотів!».
Мудра людина, одна із небагатьох, до кого я прислуховуюся. Що таке Батьківщина, Вітчизна, Свята земля? Воістину, ви це зрозумієте, коли на якийсь час позбудетесь її. Сумно, але це факт! Загубивши геть усе, починаєш цінувати зовсім інші життєві пріоритети…
Домівка… Як багато містить у собі це просте слово.
Що значить «патріот»? Це – вигукувати «Слава Україні»? Розповідати про те, як сильно ти любиш свою країну? Промовляти тости за перемогу і мирне небо над головою?
Я слухаю слова вдячності від того, хто старший від мене років на десять. Дивлюся на нього, бачу здорового, фізично міцного чоловіка — і мені стає огидно. Я мовчу у відповідь… Думаю: за що ти мені дякуєш? Ти — той, хто на всю горлянку співає українські пісні та ліпить «ПТН ПНХ» на номер свого автомобіля…
Одного разу я отримав посилку від волонтерів, в якій був лист з таким текстом: «Доброго дня, солдате! Знаю, що ми з тобою не знайомі і, скоріш за все, ніколи й не побачимо одне одного. Я просто хочу тобі сказати: вибач мене, мені соромно. Мій тато носить сорочку-вишиванку, в минулому – він майстер спорту зі стрільби і каже, що війна – це для дурнів, а сам буде воювати лише тоді, коли сепаратисти прийдуть до нас додому! Пробач це йому, будь ласка, я дуже хочу бути поряд з вами, я теж мрію вершити історію! Ти маєш знати, що через п’ять років я почну вивчати історію України і на одній з багатьох сторінок підручника буде написано про ваші подвиги. Надіюсь отримати «12» з цієї теми.
Дуже хочеться, щоб речі підійшли розміром.
(Ваня, м. Одеса, 5-А клас)»
Істина у словах дитини.
Чому наш народ ніяк не зрозуміє, що пісні, приказки і «кричалки» про любов до рідної країни доречні на демонстраціях і парадах. Невже хлопці та чоловіки думають, що саме це потрібно зараз Україні? Треба бути сліпим дурнем, щоб так вважати. Їй потрібна твоя опора, зараз їй необхідне твоє плече, твій заслін широкими грудьми, твоя кров!
«Бережи вас Бог!» — сказав мені священик на Різдво і покликав до церкви на богослужіння. Я відмовився – не вмію кривити душею. Одні святі отці благословляють нас, інші – їх.
Навряд чи він допоможе мені ухилитися від кулі і прицільно вистрілити у відповідь. Просити благословення для здійснення найстрашнішого гріха, виправдовуючи той гріх благими намірами, – це кощунство! Я вірю у справну зброю, повний боєзапас, вдачу і досвід.
Можливо, що я не побачу довгожданої перемоги, не повернуся додому, просто згину. Але в останню мить я не злякаюся, бо твердо впевнений у тому, що роблю. Якщо доля визначила мені таку ціну за свободу, я готовий розрахуватися.
Але якщо все ж… – я знатиму, що народився і прожив життя недарма, що це було моїм призначенням.

Переклад з російської мови
Галини ЛИТОВЧЕНКО
(Далі буде)

Віталій Резніков («Рембо») — стоїть другий ліворуч

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2015 > Тема "З потоку життя"