Версiя для друку Обговорити в форумi

РЕПОРТАЖ З ВІЙСЬКОВОГО ШПИТАЛЮ

...Непідготовленій людині від побаченого тут може стати зле. Білі бинти, культі на місцях ампутованих кінцівок, милиці, візки, трубки для відкачування гною.
Поранені, вдягнені вони у піжами, шорти з футболками, спортивну форму, ховаються від полуденного сонця під тінистими деревами.
Чимало військових у камуфляжі, у цивільному - родичі.
Ми - на подвір’ї біля гнійно-хірургічного та травматологічного відділень Центрального військового госпіталю Міністерства оборони України. Цей шпиталь - можна сказати, найголовніша медустанова
у системі надання допомоги пораненим у зоні антитерористичної операції (АТО). Тут зосереджені найкраще обладнання та провідні фахівці.
Поранені сюди потрапляють переважно через Харків, який став своєрідним «приймальним відділенням» зони бойових дій. Місць на всіх у Харкові не вистачає. Розмістився Центральний госпіталь у корпусах колишньої Київської фортеці на Печерську. Головний пропускний пункт - стара брама під аркою. Чергові на вході зупиняють підозрілих. Здебільшого тих, у кого великі сумки. «Покажіть, що в рюкзаку?» - питають нашого фотокореспондента. Проводити фотозйомку на території госпіталю заборонено. Потрібен дозвіл керівництва та пацієнтів.

 «ЛЮДИ НЕСУТЬ, НЕСУТЬ І НЕСУТЬ...»

Є й інший, «чорний» вхід - з Лабораторного провулку. Ним пройти легше, то ж його обирають волонтери з важкенькими сумками, сюди заїжджають машини з медикаментами, речами, їжею для поранених. Крім того, на території шпиталю працює пункт координації та збору допомоги воякам у зоні АТО.
Біля входу зустрічаємо двох заклопотаних дівчат-волонтерок. Вони нічим не відрізняються від тисяч інших киянок — одна в сучасній сукні, інша — в джинсах. Легко переходять на українську. Кажуть: приймають допомогу.
«Головне, щоб хлопці відчували, що вони не самотні, що недарма воювали за нашу землю та народ, — каже координатор волонтерської сотні Наталія Воронкова і додає. – Та вони відчувають... навіть здивовані: не сподівалися на таку допомогу. Ви ж бачите — люди несуть, несуть і несуть».
— Чому вирішили стати волонтеркою? — питаємо.
— Тут дуже дружня обстановка, відчуваєш, що ти потрібен, що будуємо нову країну.
Волонтери, каже Наталія, мають сторінку в Фейсбуці. З її допомогою розподіляють ліки, збирають кошти на відправлення поранених лікуватися за кордон.
— На лікування в шпиталі є нарікання?
— Усі наші іноземні партнери хвалять українських травматологів, хірургів. На їхню думку, операції українськими лікарями зроблені на високому рівні. Але в нас немає післяопераційних клінік, де лікують можливі ускладнення. Цього бракує.
За останні тижні волонтери допомогли відправити на лікування за кордон п’ятьох українських вояків. Зокрема, двох бійців знаменитого спецпідрозділу «Альфа».

«ЖИТТЯ ВРЯТУВАЛИ БРОНЕЖИЛЕТ І ТОВАРИШІ»

Травматологічне відділення. Спілкуємося із старшим лейтенантом Національної гвардії Олегом Березовським — кавалером ордена «За мужність» III ступеня.
При врученні нагороди Олег не зміг взяти її до рук. У чоловіка травматична ампутація кінцівок.
...3 липня бронетранспортер під командуванням Березовського рухався у складі колони через населений пункт на Донеччині. Потрапили в засідку. Пострілом із гранатомета терористи влучили майже прямо в бійницю, звідки вів вогонь Березовський. Автомат з магазином вибухнув у нього в руках.
«Життя врятували бронежилет і мої товариші, — каже старший лейтенант. — Швидко наклали джгути, вкололи антишоковий препарат».
Березовський не втратив свідомість. За свідченням товаришів, навіть продовжував керувати підрозділом. З бою гвардійцям вдалося вийти живими саме завдяки мужності їхнього командира, вважають вони.
Далі були численні операції. Спочатку у польовому госпіталі, потім — у Києві. Попереду — складне протезування. Можливо, вдасться знайти допомогу за кордоном, адже його випадок неординарний. Зрозуміло, на це потрібні значні кошти. Для благодійників відкрито спеціальний рахунок.
У госпіталі поряд з Олегом постійно перебувають його рідні. «Ротація тут у мене, — жартує він. — Мама, батько, старший брат приїздять по черзі. Ми всі з Харкова. З ночівлею у Києві, спасибі, допомагають волонтери».
Олегу дзвонить знайома. Чую, мова заходить про вареники з вишнями, які будуть на вечерю.
Про бої старлей розповідає скупо, неохоче. Більше говорить про життєві плани. Є перспектива залишитися на військовій службі і працювати викладачем у військовому навчальному закладі. Принаймні, так обіцяють генерали.
Олег не мислить себе поза армією. Його дід і батько — теж офіцери. Березовський закінчив військову академію, служив у групі спецпризначення. Заслужив краповий берет — предмет особливої гордості вояка. Його можна отримати лише після особливих випробувань.
Про пільги та грошові компенсації поранений говорити відмовляється. «Забезпечений усім, що належить мені як офіцеру», — відповідає.

«ДЕРЖАВУ ТРЕБА ЗАХИЩАТИ!»

За відділенням травматології стоять лавочки. На них сидять дві жінки — молода та старша. Поруч сумки, наповнені пляшками з водою та їжею.
«Я — мати сина, пораненого під Слов’янськом. Був у комі. Вже два місяці сюди ходжу, — неохоче відповіла старша жінка. — Не пам’ятає, що з ним сталося. Мабуть, у нього ці події стерлися».
«Нині трапляється, що родичі військових перекривають дороги, аби їхніх чоловіків не відправляли на війну. Як до цього ставитеся?» — питаю.
«Державу потрібно захищати!» — твердо відповіла мати.

«ХОТІЛОСЯ Б ЗНОВУ ЛІКУВАТИ «МИРНІ» ХВОРОБИ»

Гнійно-хірургічне відділення відзначає ювілей — 40 років від дня відкриття. Начальник відділення Сергій Сапа приймає поздоровлення. Лікарі, які заходять у справах, не забувають привітати начальника з ювілеєм. Але Сергій Сапа робочого графіка не змінює. Перекинулися з ним кількома словами, коли повернувся з операційної, куди його викликали на консультацію.
«Нас часто викликають до інших відділень, коли починаються гнійні ускладнення у хворих. Так було і сьогодні», — каже С. Сапа.
Його слова перегукуються з почутим уже від поранених: «Що стосується медичного забезпечення, у поранених нарікань немає. Більшу частину ліків отримуємо з госпітальної аптеки. В окремих випадках допомагають волонтери. Буває, звичайно, виникають поточні проблеми, але ми їх намагаємось вирішувати.
— Чи не бракує ліжок для поранених?
— Місця для всіх поранених вистачає. Якщо хворого не можуть розмістити у певному відділенні, то йому знайдуть місце у іншому відділенні. Там нададуть таку ж кваліфіковану допомогу, як і в профільному відділенні, оскільки пораненого будуть лікувати медики того відділення, до якого він мав потрапити.
— У чому полягає специфіка військового лікаря?
— Тут переплітаються дві складові: медична і військова. До тих поранень, які отримують зараз військові, нас готували. Ми надаємо первинну допомогу, починаючи з польових госпіталів, а закінчуємо лікувати хворих уже в місцевих шпиталях.
Наостанок начмед, як і притаманно лікарям, бажає здоров’я. І каже, що хотілося б вже пошвидше знову лікувати хвороби, які були у мирний час. «Хочеться, щоб не було поранень з каліцтвом, і поранень, які приводять до тяжких наслідків. Хочеться, щоб пацієнти швидше одужували», — говорить лікар.
* * *
Зовні київський військовий шпиталь огороджений високими стінами і дійсно нагадує фортецю. І невідомо, скільки ще поранених привезуть сюди зі Сходу України. Адже бої за єдність держави тривають. Хочеться вірити, що поранені, які нині перебувають у київському шпиталі, жодної миті не сумнівалися у правильності свого вибору: їхнє місце там, де вони найбільше потрібні державі — на передовій. Однак, той жах, який їм довелося пережити, напевно, супроводжуватиме до кінця життя. А значить, наша допомога й увага буде потрібна їм довго.

Михайло МЕЛЬНИК,
Олег ОЛІЙНИК
м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 08.08.2014 > Тема "З потоку життя"