Версiя для друку Обговорити в форумi

Отак живемо...

Нещодавно країна відзначила День людини похилого віку. І справа не в тім, що для когось це свято, а для когось — трагедія. Тут багато що залежить від того, як ми розпорядилися відведеним нам часом, як і від того, чи дісталася нам оселя на сонячному боці вулиці, від різних чинників.
Та все одно, як і в усі останні роки, прем’єр-міністр Криму А. Могильов роздавав заслуженим пенсіонерам ключі від машин, а ті, хто спостерігав за цим по телевізору, якщо не заздрили, то тішилися вже тим, що в державі щось таки робиться для літніх людей. Та, якщо чесно, це були подарунки вже для онуків, бо у ветеранів-інвалідів не часто виникає бажання покататися.
Ось і людина, яку я відвідала за кілька днів після свята, інвалід війни І групи Борис Васильович Чумаченко лише знизує плечима:
— Ніхто мені машину не пропонував. Та і навіщо мені вона? Раз на рік з’їздити на могилки до рідних я можу, викликавши таксі.
Хоча його внук Андрій іншої думки. Андрій проводжає мене через неосвітлений вечірній парк до зупинки. Він говорить про гроші, які затьмарюють сьогодні людям розум, про те, що не всі родичі мріють, аби Борис Васильович прожив якомога довше, і дехто не проти швидше взятися за розподіл його спадку. А ділити є що — прекрасна тепла затишна квартира у зеленому мікрорайоні, в той же час — майже поряд із зупинкою. В цій оселі колись був гуртожиток, де мешкала з подругами дружина нинішнього господаря Зіна. Його єдине кохання, з якою вони прожили 65 років разом і біль від втрати якої за півтора року ще не притупився. Бо для цього, як мінімум, треба ще 65 років, аби, стеблинка за стеблинкою, вирвати з душі всі ті паростки, якими проросла туди її душа.
Полишала його Зінаїда Іванівна поступово — нібито давала можливість звикнути, що вона вже не та молоденька дівчинка, з якою познайомився юний Борис, не та, що працювала на шкідливій для здоров’я взуттєвій фабриці, і не та, що на військовому заводі здобувала нашу перемогу, і навіть не та, що після трагічної загибелі дочки Юлі, як могла, заміняла її для онука Андрія. Три роки з тяжко враженими судинами головного мозку Зінаїда Іванівна провела в ліжку, останнім часом не було сил не тільки рухатися, але й подати голос.
Її обличчя на портреті із зосередженим поглядом — миле і гарне, такими ж вдалися і діти. Не відвести очей і від портрета Юлі. Як це могло статися, що 38-річну жінку, матір трьох дітей, зарубали сокирою прямо на подвір’ї? І хоча Борис Васильович мав у міліції добрі зв’язки, не допомогло ніщо — за це вбивство ніхто не відповів.
— Я не знав на той час, що Юля вже 4 роки як розлучена зі своїм чоловіком, в будинку якого жила і не дозволяла чоловікові його продавати, — розмірковує батько. — Але ж за таке не вбивають. Під час слідства зрозумів, що кимось заплачені великі гроші, тому так і не вдалося знайти злочинця. То була середина 90-х років, розквіт свавілля. Чув навіть, що існувала такса, «узаконена» сума, за яку бралася «відмазати» від покарання на відповідний термін міліція. А за три місяці до цієї трагедії ми втратили сина, на 9 років старшого за Юлю. Справжня причина і мотиви його вбивства теж лишилися під питанням. Але він вів безладний спосіб життя, і цю смерть було якось легше усвідомити.
Втім, мені стало зрозумілим, чому саме така хвороба, в основі якої лежить патологія нервової системи, вразила Зінаїду Іванівну. На вигляд спокійна, немов закам’яніла, вона сама організовувала поховання Юлі, а Борис Васильович навіть не провів її у останню путь — спав, накачаний транквілізаторами, бо висловлював своє горе дуже емоційно, тому боялися за його здоров’я. Та ніщо не минає безслідно, і коли злягла Зінаїда Іванівна, чоловікові довелося вже самому і доглядати її, а потім і проводжати в колі рідних. Але він мав продовжувати жити, бо треба було поставити найкращий пам’ятник дружині та й замінити доньчин, що вже почав руйнуватися.
А ще тримали його давні дитячі та юнацькі спогади. Народився він у заможній сім’ї в Ростовській області в с. Гуляй-Борисівка, де ім’я Борис було дуже поширеним. Прожив там п’ять років, пам’ятає своїх свійських тварин, песика. Родину хоч і не розкуркулили, бо не мала батраків, але забрали все. Незабаром батько з братами пішли на війну, з якої так і не повернулися ні він, ні три татові брати. Навіть на могилі у батька, що десь на Тернопільщині, побувати не довелося, а вдома лише одна його фотографія збереглася, але й та у поганому стані. Тим часом у 1943 році, незадовго до смерті батька, принесли повістку і Борисові, якому вже виповнилось 18 років.
Служив у Червонопрапорному Кубанському 4-му гвардійському козачо-кавалерійському корпусі зв’язківцем. Ризикована це була справа. Іноді фашисти навмисне пошкоджували лінію зв’язку, та ще й так, щоб відновлення її зайняло якомога більше часу, а самі чекали десь неподалік зв’язківця, котрий незабаром мав тут з’явитися. Двічі в таку засідку ледь не потрапив і Борис. Та минулося, а отримав він перше поранення, коли спав мирним сном в окопі, — ворожий снаряд влучив у дерев’яний будинок поряд, де живцем згоріло 15 його товаришів. Обпекло і Бориса, на окоп якого впали палаючі дошки. Обпекло, бо не чув ні вибуху, ні зойків, ні першого подиху вогню — далися взнаки постійна напруга та кілька безсонних ночей поспіль. Сталося це в Білорусії, неподалік м. Барановичі, де вперше лежав потім у госпіталі. Обпалені обличчя, очі, на майбутнє, здавалося, не було жодних гарантій.
Наступне поранення чекало на Бориса Чумаченка на угорській землі, під час визволення міста Дебрецена. Кінний ескадрон обстріляли фашисти. Вибуховою хвилею солдата скинуло з коня, він перелетів через іншого кіннотника, а коли отямився, здавалося, відбувся лише переляком. Заповзши за будинок, він навіть почав надавати першу допомогу іншому солдату, пораненому в голову, бинтувати йому рану. Лиш потім відчув, що у чоботі щось хлюпає, тоді й виявив, що поранений і сам. Кулі ті в його нозі і зараз, не взялися їх видаляти і безпосередньо після поранення в госпіталях Угорщини (м. Арад) та Румунії (м. Бакеу), сказали, що така операція може взагалі зробити ногу нерухомою.
Лікувався у військовому госпіталі Борис Васильович і зовсім нещодавно. Тож попросила порівняти наявність медичних препаратів та якість наданих послуг в часи воєнної розрухи і сьогодні, в одній з найкращих лікарень Криму, куди люблять навідуватися на День Перемоги наші урядовці.
— У госпіталях Білорусії, Угорщини та Румунії було все необхідне для лікування, нас прекрасно харчували, доглядали. Пам’ять і досі зберігає образ молодої лікарки, яка була постійно заклопотана тим, як забезпечити молодому бійцю належні умови для подальшого лікування, коли я потрапив до Кишинева, де про стерильність і говорити не доводилось. З її допомогою після деяких поневірянь я опинився в Євпаторії. А там був справжній рай.
— А тепер скажіть кілька слів про своє нинішнє лікування. Мабуть, не випадково я застала вас з термометром під пахвою?
— І говорити не хочеться. Всі ліки — за рахунок хворих, хоча я маю право на безкоштовні медпрепарати. Ставлення неуважне, а то і просто хамське. Намагався якось прийняти душ, так чого тільки не наслухався від молоденької санітарки, в якої попросив допомогти мені увімкнути гарячу воду. І розмовляла вона зі мною на «ти», криком. Та і годували у воєнні роки значно краще. Тепер на перше — побовтюха, невідомо з чим, на друге — каша, двічі — зі слизькою несвіжою рибою, а запивати все це треба було компотом без цукру. Та й від лікування загалом я не одержав жодного ефекту.
Але ж моя розповідь — не про якогось занедбаного жебрака, а про відносно щасливу людину, у всякому разі, матеріально забезпечену. Пенсія у Бориса Васильовича — 5 тис. гривень, він не сплачує за жодну з комунальних послуг, може хоча б претендувати на безкоштовні ліки, його відвідує соціальна працівниця Тетяна, яку він вже називає своєю дочкою. Вона і оселю прибере, і продукти принесе, і збігає в аптеку. А скільки уваги від неї та її керівниці Тетяни Шайтанової він бачив, коли хворіла дружина!
Та все одно, хіба то щастя, якщо рідні обличчя залишилися викарбуваними на мармурових плитах, і у кожному спогаді присутні ті, хто викликає сердечний біль і тугу! А що говорити тим стареньким, у кого і пенсія майже в шість разів менша, і за «комуналку» треба платити, а про ліки вже й говорити не доводиться! У кого їм шукати ради, до кого звертатися, бо і внукам, якщо ті є, вони не цікаві, особливо, якщо не мають достойного житла. Та навіть якщо мають — все одно із собою не заберуть, тож можна під них і не «прогинатися», бо, чого доброго, ще проживуть зайвих років з десять!
Ну, а що наша влада? Чи приберегла вона тепле слово для цих людей хоча б до особливої дати — Дня людини похилого віку? Ось слухаю виступ по телебаченню міністра соціальної політики АРК Олени Семичасної, стурбованої чи не перш за все безкоштовним проїздом у транспорті представників деяких пільгових категорій.
— Пільговик може їздити через все місто в дешевший магазин, аби вигадати якісь 5 копійок, а транспорт приватний, і для господарів його возити накладно, а держава не може відшкодувати ці витрати. — І нарешті щось вже зовсім смішне, бо насправді такого не було: — За радянських часів пільгами можна було скористатись тільки 8 разів на рік.
А тепер про те, як востаннє на моїх очах намагалася заробити ці «5 копійок» бабуся-інвалід, довівши до сказу господаря маршрутки. Жінка ледь заповзла в передні двері, з паличкою, сумкою і двома маленькими порожніми картонними коробками, які, ймовірно, підібрала для господарських потреб на ринковій площі, показала свій документ на право безкоштовного проїзду. Тут водія і понесло. Спочатку він вимагав прибрати коробки, які нібито комусь заважають. Потім почав соромити жінку, що вона «не моется» і від неї «воняет». «Как вам не стыдно не мыться, вы же взрослая женщина, из-за вас за рулем сидеть не возможно!» — все не утихомирювався водій. Особисто я ніякого запаху не відчула, хоча стояла поряд, оплачуючи проїзд і чекаючи на здачу.
Жінка намагалася підлеститися до водія та говорила щось про те, який він молодий і гарний. Та не тут то було. Невдовзі його заспокоювало вже півавтобуса і просило не чіпати літню людину, втім, крик і образи тривали, аж доки жінка не попросила про зупинку. Та водій таки помстився на всі сто! Він випустив її не на бажаній, а тільки на наступній зупинці, і вона у свої «за сімдесят п’ять» пошкутильгала назад, хапаючись за все, за що можна було ухопитися, аби утриматися на ногах.
Чи зекономила бабуся того дня на ринку свої «5 копійок»? Сумніваюся. Але не сумніваюся, що пані міністр не побажала й своїм рідним, аби вони заробляли в такий спосіб. А ось вона вже розповідає про «доброту» кримської влади, яка, завдяки «соціальній картці», дозволяє пенсіонерам економити. А десятка (це — якщо витратити приблизно 150 грн. — авт.) — «для пенсіонера ще й які кошти!».
Це — нібито для них існують якісь окремі магазини, не ті, де скуповується і пані міністерша. А в них — хліб по 20 коп., а молоко — ще дешевше, і по 4 коп. пиріжки...
Нагадала у своєму виступі Олена Семичасна і про те, що, приміром, у Німеччині пенсіонери живуть в геріатричних пансіонатах. А в якійсь із телепередач згадувалося, що їх намагаються навіть не тримати на теренах Німеччини, тож по можливості розміщають такі центри десь за кордоном. Цікаво, а куди ми вивозитимемо свій «секонд хенд», коли вступимо до Євросоюзу, адже те, що традиційно сприйме за належне яка-небудь німкеня, котра теж свого часу вивільнилась від батьків, як від зайвого мотлоху, може негайно загнати українських бабусь і дідусів у могилу!
Пам’ятає і Борис Васильович Чумаченко, як його, інваліда війни І групи, одного разу виставили із маршрутки. Та він не став робити із цього трагедію: по-перше, може викликати і таксі, а по-друге, за характером він спокійний, лагідний і поступливий, навіть і не подумала б, що після хрущовського скорочення військ працював ще й в міліції, у тому числі у ДАІ.
— То я маю всі підстави спитати з вас за те, що сталося з нашою міліцією тепер? Чому ми почали її боятися? — напосідала я на співрозмовника.
— За моїх часів міліція такою не була. Ми й уявлення не мали, що можна брати хабарі, — сполошився Борис Васильович.
— То чому ж такою стала?
— Запрошуючи до її лав, мені пояснили, що я — людина, перевірена на фронті та під час військової служби, у тому числі й за кордоном, в Німеччині, тож мені можна довіряти. А сьогодні в міліції служать переважно ті, хто ніде не зміг працевлаштуватися. А кадрів тут не вистачає, зарплата мала, тому і йдуть сюди не найкращі люди, трапляються із садистськими нахилами, або ті, хто розраховує на додатковий заробіток у заборонений спосіб. Варто було б навіть, починаючи з маленької зарплати, збільшувати її, якщо людина сумлінно, чесно працює. Взагалі в державі багато що треба змінювати. В якому стані сьогодні наше патріотичне виховання, яке ставлення до людей, у тому числі й до інвалідів війни?! Ви думаєте на День Перемоги я одержав хоча б вітальну листівку? А ми з дружиною їх берегли і познайомились, як на диво, 9 травня.
У своєму виступі з нагоди Дня людини похилого віку міністр Олена Семичасна нарахувала аж 500 тис. пенсіонерів із 2 млн. населення Криму. Тож виходить, що у нас в автономії кожна четверта людина утримується державою? Тоді чому ж вони такі трудоголіки? Чому навіть 80-річні бабусі тягнуться до роботи? Та й інвалідів війни маємо ще 7 тисяч, щоправда, переважно не Великої Вітчизняної (Борис Васильович не бачив їх, справжніх, навіть у госпіталі), та все одно на вітальні листівки грошей не вистачає.
А головна причина тут, як це буває, не в бідності, а у специфічному ставленні до людей, які потребують уваги і допомоги. Це вивільняє владу від певних обов’язків і пом’якшує відповідальність за власні дії: де вже нам з такою державою впоратися, адже скількох «трутнів» годуємо! Хоча 90% цих людей продовжують працювати, сплачувати податки (якщо на те воля їхніх працедавців), тим більше, що пенсіонери бувають і 35-40-річними.
Та не поважають у нас не тільки цей прошарок населення. Не поважають людей взагалі: не звертають уваги на їхні почуття, на їхню позицію, навіть на те, як самі виглядають в їхніх очах, бо переконані, що, маючи гроші, матимеш і все, чого забажається. Та онук Бориса Васильовича розмірковує по-іншому. Вихований ветеранами, він зберігає дещо для них важливе, заповітне, аби передати це і своїм дітям.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 11.10.2013 > Тема "З потоку життя"