Версiя для друку Обговорити в форумi

В своїй хаті – свої праві...

Що притаманне партіям лівої політичної орієнтації, здається, відомо усім. А хто такі праві? Це ті, що з протилежного флангу? Але допитливу людину такою відповіддю не задовольнити.
Тож скористаємось нагодою дізнатися про цілі та принципи діяльності правих партій значно більше. А можливість така є. Сьогодні відкололася від «Нашої України» і формується нова партія з робочою назвою «праві», а до її оргкомітету входить координатор по Криму, добре відомий нашим читачам як голова Української громади Криму, донедавна переконаний «нашоукраїнець» Владислав Григорович Хмеловський.
За родом занять йому найближча підприємницька діяльність, тож і партія, зорієнтована на середній клас, співзвучна інтересам Владислава Григоровича. Хоча український середній клас значно відрізняється від традиційного, бо дуже легко розпадається на майнових магнатів і тих, хто просто має що поїсти.
Зі слів Владислава Хмеловського стає зрозумілим, що партія «праві» насамперед зорієнтована на працедавців (тих, кого, даруйте, за радянських часів називали експлуататорами), і хоча сутність процесу в принципі не змінилася, але за нових економічних умов на цих людей сьогодні в державі належить ледь не молитися, адже країна делегувала переважну кількість своїх економічних функцій саме їм. Це від них напряму залежить тепер наповнюваність бюджету, те, чи стануть їхні працівники коли-небудь пенсіонерами (через зарплату в конвертах або ж легальну) та і взагалі комфорт і добробут цих людей. Щодо останнього, то тут не врятує навіть найпрогресивніший Трудовий кодекс — це справа працедавця. Свого часу була здивована, довідавшись, що в гарячий період наймані працівники де у кого з них по місяцю не мають жодного вихідного, як і відгулів потім чи грошових компенсацій, та це ще не рекорд — в одній із телепередач йшлося про людину, яка працювала без жодного вихідного понад 11 місяців. Тож спробуймо уявити, наскільки важливими для суспільства є ці люди — їхня заповзятливість, моральність, господарські здібності тощо.
Якою ж хочуть бачити в майбутньому модель нашого суспільства ті, кому є що втрачати і хто називає себе «правими»?
У своєму інтерв’ю «Українській правді» один із лідерів партії колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко зауважує, що перед суспільством стоїть завдання «раз і назавжди змінити теперішню прогнилу систему», при цьому маючи реальну програму суспільних змін, «які на першому етапі можуть бути доволі болісними. Але… кожен має розуміти, на що він іде. І що питання стоїть руба: або болюча операція, а потім — одужання, або прогнозована смерть».
Важко назвати цей месидж політика оригінальним. Шоковою терапією ми лікуємося регулярно вже понад 20 років. Першими застосували її пани Гайдар і Павлов, які забрали у людей всі їхні радянські грошові заощадження. Від шоку страждаємо і досі, а ось «одужала» в результаті лише купка «експропріаторів» (до речі, якщо хтось думає, що «Юліну» чи то «Коліну» тисячу народ уже благополучно отримав, про що так багато говорилося торік, то мушу зауважити: ті, хто оформив безліч папірців на право її отримання ще у минулому вересні, так і лишилися «при надії», але не на 2013 рік, бо гроші у нинішньому бюджеті з цією метою не передбачені). Між іншим, в реальній медицині шокова терапія використовується тільки в екстраординарних випадках, наприклад, при зупинці серця. Про те, що ми перебуваємо на межі загибелі, люди дізнавалися лише із вуст тих, хто із корисливою метою підштовхував нас до цієї самої межі. Характерно, що таку терапію наші «спасителі» використовували тільки до інших, а самі обходилися без «шоку» та й не затягували «паски», як це пропонувалося суспільству робити під час кожного нового етапу реформ. Тому довіра до подібних заходів сьогодні є досить низькою.
Втім, вивчаючи програмні засади партії, маємо констатувати, що вона таки передбачає дійсні реальні зміни, які, хоч, можливо, і болісним шляхом, але мають зміцнити державу, змінивши її економічну модель на більш прагматичну і утилітарну.
Інше питання, як це буде сприйнято суспільством, значна частина котрого за останні роки призвичаїлася знаходити свої перспективи і добробут швидше у менеджменті та торгівлі, ніж у реальній низькокваліфікованій праці. У цей же час, згідно з новою економічною моделлю, вже навряд чи йтиметься про безробіття та перенавчання у нинішніх межах, як не йшлося колись і у Радянському Союзі. Розгляньмо хоча б статті, присвячені освіті і науці. Ось найсуттєвіше: «Держава суттєво скорочує кількість державних ВНЗ і забезпечує безкоштовну вищу освіту лише для некомерційних та критичних для розвитку держави напрямків діяльності». «Більшість випускників шкіл мають здобувати спеціальність у професійно-технічних навчальних закладах. У ВНЗ базовим рівнем кваліфікації має стати рівень бакалавра. Лише 15-20% випускників-бакалаврів, як правило, після декількох років професійної діяльності будуть продовжувати освіту для здобуття магістерського ступеня чи МБА в провідних університетах чи бізнес-школах». «Академія наук ліквідується — наукові інститути передаються провідним університетам чи приватизуються приватними ВНЗ. Інше, непрофільне майно приватизується на відкритих та прозорих аукціонах». «Фінансування науки здійснюється не шляхом виділення коштів науковим інститутам, а шляхом конкурсного розподілу державних грантів на проведення дослідницьких робіт за пріоритетними для держави і суспільства напрямками науки».
А тепер спробуймо розібратися, про що зрештою йдеться. Скорочення кількості державних ВНЗ свідчить про подальше обмеження безкоштовної освіти і виключає її в так званих комерційних галузях, а це економіка, менеджмент, банківська справа, юриспруденція (виняток надається лише освіті, охороні здоров’я, культурі, науці і мистецтву). Тобто навіть найталановитіша молодь із бідних родин не зможе безкоштовно «придбати» так звану «комерційну» спеціальність — її можна буде лише «купити» грошовитим людям. Воно і зрозуміло, адже більшість випускників муситимуть задовольнятися середньою спеціальною освітою — фахами сантехніка, електрика, слюсаря, тесляра, маляра, газоелектрозварника тощо. Дівчата стануть кравчинями, кухарками, офіціантками, продавцями, згідно з освітою не маючи шансів для фахового зростання. Такі люди та представники інших робочих спеціальностей будуть затребуваними на ринку праці, а частково і формуватимуть його. Тож треба сподіватися, що держава посилить свій виробничий потенціал, отримає нове дихання житлово-комунальна сфера, оживуть напівзруйновані довгобуди.
І все це зовсім не погано, якщо стояти на державницьких позиціях і не мати сумнівів, що для ваших власних дітей вистачить закордонних інститутів і не згаданих тут професій. Зрештою, за радянських часів провідні ВНЗ можна було перерахувати на пальцях, а молоді судді, прокурори та податківці, ті, чий дохід традиційно не обмежується зарплатою, не юрмилися в пошуках відповідної їхньому «сану» роботи і не провокували високопосадовців на чергові корупційні діяння.
Переважна більшість людей працювала на рядових, але потрібних суспільству посадах, хороший газоелектрозварник одержував більше, ніж директор державного книжкового видавництва, в якому, до речі, була окрема редакція виробничої літератури, де оспівувалися робочі професії, друкувалися нариси про людей праці, котрі аж ніяк не почувалися приниженими чи другорядними. Вони сиділи в президіях, одержували нагороди, квартири, виходили на максимальні пенсії і були не проти закинути «гнилій» інтелігенції щодо її сумнівної репутації.
Але ж ті часи безповоротно минули, і, повернувши людей до лопати і кайла, цим самим їм вже ніхто не поверне колишнього гордовитого самопочуття і життєвих благ, які прикрашали їхній професійний вибір. А він дійсно був їхнім власним вибором, який держава лише стимулювала, не заганяючи людей у прокрустове ложе фінансових можливостей. Нинішнє суспільство налаштоване вже зовсім по-іншому. І жоден псих не заспіває навіть на самоті із собою: «Нет на свете выше звания, чем рабочий человек!». А у телерекламі нам щодня нагадують, що жінка і «посудомийка» — це зовсім різні речі, звідти ж чула і про таку установу, як «мусарня». (Це так чемно називають «офіс» «дяді Стьопи»).
Проте вирішити проблему забезпечення країни трудовими кадрами (та ще й «опущеними», та ще й майже дармовими) не так просто. І навіть «тормознувши» на кілька років бакалаврів, аби не продовжували свого професійного зростання і не претендували на вищу посаду, яку зрештою зможе здобути лише 15-20% від їхньої кількості. І навіть зруйнувавши науку як таку, — це я щодо ліквідації Академії наук (саме так розцінюють це науковці з Кримської обсерваторії, які вже більше року борються проти переведення їх у підпорядкування університету). А якщо зважити на те, що фінансуватимуться тільки гранти, які виділятимуться лише на «пріоритетні напрями», то про обсерваторію і багато інших наукових закладів, що мають стратегічне значення і опікуються фундаментальною наукою, а не заробітчанством, навіть і говорити не доводиться. Отже, через певний час, можливо, і залатавши дірки на низькокваліфікованих роботах, відчуємо дефіцит не просто грамотних людей (їх бракує вже й сьогодні), але і взагалі інтелекту, нація почне деградувати. І це — ніякими додатковими грошима не виправдати.
Здається, усьому світові відомо, що медицина є затратною статтею. Без здоров’я і життя втрачають смисл всі інші цінності, тому процент від ВВП, що витрачається на охорону здоров’я, є однією із найважливіших характеристик тієї чи іншої країни. Втім, «праві» не зраджують собі і тут: «Україна має стати інноваційною, креативною країною, де освіта, наука, культура, спорт та охорона здоров’я мають не лише покращувати якість життя, але і робити суттєвий внесок у зростання ВВП». Далі заклади охорони здоров’я розподіляються на державні (для малозабезпечених) за умови страхової медицини і приватні — для забезпечених громадян.
Зі свого радянського досвіду хочу навести такий приклад. Скільки я пам’ятаю, в Криму була висококомфортабельна обкомівська лікарня, така собі своєрідна «феофанія», куди раз чи двічі на рік лягали на відпочинок працівники апарату. Але тільки на відпочинок, бо коли дошкуляла серйозна хвороба, вони обирали собі щось простіше, бо у кримській «феофанії» працювали «блатники», а жити й обкомівцям хотілося, і це було дорожчим за принципи і зручності. Саме там помер від інсульту, який лікарі сплутали з інфарктом, свекор моєї колеги. Тому в медичній тематиці зазвичай домінує питання, як зробити доступними кваліфіковані послуги кваліфікованого лікаря, а не як збільшити ВВП.
Втім, у програмі є чимало і привабливого. Це стосується, наприклад, жорсткого державного регулювання там, де неможливо позбутися монополії (скажімо, у ЖКГ).
Все перераховане має зумовити щорічне зростання доходів українців на 10%, а також подовжити середню тривалість їхнього життя до 80-82 років, у зв’язку з чим вихід чоловіків і жінок на пенсію планується відтермінувати до 65 років.
Втім, поміж інших є документ, що дійсно звучить, як пісня. Називається він «Українці у глобалізованому світі» і реально перегукується з найпривабливішими із «оранжевих» ідей. Йдеться про відродження національної пам’яті, збереження української ідентичності, надання освіті, науці, культурі та ЗМІ українського змісту, реальне функціонування української мови як державної, захист Українських Церков тощо.
Щоправда, дещо в цьому документі суперечить наведеним раніше тезам, особливо щодо обіцянки адаптації вищої освіти до світового рівня. Документом передбачені також доступні подорожі за кордон, вступ до НАТО, розставання з Російським Чорноморським флотом, перспектива євроінтеграції. В ньому приваблюють законодавча заборона антидержавних структур та чимало інших моментів. У своєму інтерв’ю «Українській правді» Володимир Огризко, якого можна вважати моральним авторитетом, охарактеризував нову партію як опозиційну до влади та і не дуже лояльну до опозиції, що не проти приватизувати собі відповідну нішу. Насамкінець він заявив, що «в Україні ще не було справжньої, створеної за європейськими принципами і традиціями партії». А Владислав Хмеловський, на моє прохання знайти для неї якогось прототипа, порівняв цю партію з консервативною партією Маргарет Тетчер.
Розмірковуючи над роллю цієї «залізної» леді щодо успішного інтенсивного нарощування економічного потенціалу держави, не могла не згадати про те, що всенародною улюбленицею вона так і не стала і частина британців не пробачила їй, навіть мертвій, те, що свого часу довелося пережити.
То, виявляється, новоутворена партія і не збирається бути білою та пухнастою? Багато що залежатиме, звичайно, від керівника партії, в якій поки що віддають перевагу полілідерству. На перших ролях в ній сьогодні Сергій Бондарчук, Володимир Огризко, Олександр Савченко, Володимир В’язівський та Андрій Ніцой.
25 червня партія презентуватиме свій проект, а у вересні очікується її установчий з’їзд. Чи завоює вона гідне місце в українському політикумі та суспільстві — покаже час. Бо, окрім її патріотичних ідей, інші навряд чи оволодіють масами. Швидше за все, вони об’єднуватимуть однодумців — тих, хто готовий експериментувати, нічого при цьому не втрачаючи. Та щоб одержати на це дозвіл, тобто кредити довіри, не варто починати з такого глобального наступу на науку та освіту — люди цього не зрозуміють.
Сподіваюся, що підготовлена документація має робочий характер і буде наближена до національних уподобань і надій нашого народу, а не жителів якоїсь «інноваційної креативної країни», якої поки що не існує.
До речі, в середині 90-х деякі «гуманісти» на громадських слуханнях у пориві «шляхетних» почуттів пропонували обмежити обов’язкову освіту початковою, бо навіщо ж «мучити» нездібних учнів вивченням всіляких тригонометрій, які на чорних роботах їм ніколи не знадобляться? Переконана, то були ворожі голоси, бо той, хто любить Україну, не може не любити і її народ. А стосовно колишніх «нашоукраїнців» — тут питань немає. Тож, сподіваюся, що на освіту та науку вони спробують подивитися очима тієї української матері, яка завжди говорила своїй дитині: «Навчайся, синку, і будуть з тебе люди…» (До речі, на грошах чомусь увага не акцентувалася).

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 21.06.2013 > Тема "З потоку життя"