Версiя для друку Обговорити в форумi

Добро врятує світ!

Перший день літа. Чудова, тепла, але не спекотна погода. Дитячі атракціони переповнені. Вони з’явилися навіть там, де їх не було раніше, — адже у маленьких сімферопольців подвійне свято — день міста і Міжнародний день захисту дітей! У транспорті вони разом з матусями і бабусями становлять майже третину пасажирів. Деякі зі старшеньких дівчаток для завершення свого святкового образу навіть попідводили собі оченята. Уявляю, скільки потім буде розмов, обміну враженнями!
Та, на жаль, це — лише те, що у всіх на виду. Є й інше життя, де замість атракціонів — крапельниці, замість усмішки — гримаса болю, а замість святкових локонів — хустка, яка приховує поголені дівчачі голівки, аби врятувалося волосся від хіміотерапії.
Раніше все це було у нас якось поза кадром і не нагадувало про себе. Сьогодні ж горе дивиться з телеекранів, рекламних щитів, навіть у найближчому магазині «Фуршет» біля кожної каси — скринька для пожертв з портретами Лізоньки Троєгубової. Чи то справа в тім, що, як кажуть, з’явилися непорядні люди, котрі у такий спосіб поправляють свої матеріальні справи, чи у тім, що сьогодні хворі діти вже не приречені, бо якщо в середині 80-х років смертність серед пацієнтів онкогематологічного відділення становила 97%, то нині виживає понад 75% хворих. А тому не треба складати руки, хапайтеся за кожну соломинку, і вона може виявитися рятувальною.
Й настане ось такий сонячний день і для вас, й тільки ви зможете його по-справжньому оцінити, а в актовій залі КРУ «Дитяча клінічна лікарня» безліч разів пролунають одні й ті ж самі слова, від яких щоразу навертаються на очі сльози: «Спасибі за життя!». Справа в тім, що 1 червня онкогематологічне відділення святкує день пацієнта, сьогодні — це вже двадцять перше свято.
І щоразу завідувач відділення Валентин Павлович Усаченко (на фото угорі) хвилюється: а раптом не прийдуть? Раптом забули чи завадило щось більш важливе і нагальне? Бо свою справу лікар уже зробив, і, здавалося б, ніхто нікому нічого більше не винен. Та не забувають колишні пацієнти Валентина Павловича, і ті двадцять дев’ятеро, що сьогодні в залі (приблизно саме стільки хворих перебуває зараз у відділенні на лікуванні), і ті, хто зараз не в Криму або дійсно не зміг з’явитися. Бо не забувають же рідну матір, яка подарувала життя, а тут його ще й відвоювали, долаючи відчай, страх, біль, зневіру, безгрошів’я, — все, що разом із руйнівною, всепереможною силою підступної хвороби нависло над життям безпомічної дитини. Долаючи і добрим словом, що вселяє надію, і виснажливим дорогим лікуванням, і молитвою у тутешньому храмі на честь Божої Матері, а то і просто у своєму серці.
Валентин Павлович не справляє враження людини емоційної, та й емоції йому ні до чого, вони позбавляють можливості чітко раціонально мислити, приймати зважені рішення. Він і гарні промови, здається, говорити не навчився. Просто коротенько відзвітував про черговий етап ремонту, про ситуацію зі штатом і відступив собі в сторонку, до дверей, де і простояв усе свято, зовсім не справляючи враження найголовнішої і найважливішої тут людини.
А розпочалося свято зі своєрідної розминки — кількох простеньких вправ, думаю, розроблених не без допомоги психолога, які мали вивільнити присутніх від усіх клопотів і налаштувати їх на позитив. Далі в руках Олександра Моргунова натхненно заграв баян і настав момент урочистого нагородження найстарших «випускників». А поняття це потребує додаткових пояснень: до першої групи «випускників» онкогематологічного відділення належать діти, яких від кінця лікування відділяє 5 років. Переступивши цей рубіж без рецидивів, вони можуть вважати, що одужали, у всякому разі, мають на це шанс. Другий етап — це десятиліття без хвороби. І тут вже дійсно можна розслабитися і подякувати Богові, що все минулося. Та насправді краще про неї не забувати навіть тим «випускникам», у яких позаду п’ятнадцять чи двадцять років, не забувати, аби не допускати ситуацій, що можуть спровокувати зниження імунітету чи утворення якоїсь іншої шпаринки, куди може просочитися небезпечна хвороба, пам’ятаючи свою колишню «домівку».
Айше Дерман серед «випускників» — ветеран, минуло вже 27 років, як вона одужала. На свято прийшла разом із мамою Вахтіє та дочкою років 12 Наілє, вірніше, не прийшла, а приїхала, бо мешкає родина в с. Новоолексіївка. Та відстань для них — не проблема, адже всі при доброму здоров’ї.
Коли Айше захворіла на гострий лімфоблазний лейкоз, їй було всього три рочки. Мати возила її усюди, добралися і до Москви — шукали, де краще, де надійніше. Та все одно повернулися до Сімферополя. КРУ «Дитяча клінічна лікарня» ще не було, і лікувалася Айше в Республіканській клінічній лікарні ім. Семашка. Харчували дітей по 7-8 разів на день, а загалом лікування тривало понад 5 років. Дівчинка тоді ще не відчула повною мірою, що ходила по лезу бритви — її хвороба була насамперед стресом для матері, ось і приїздить Вахтіє щороку на свято, своє свято.
Другим серед ветеранів-«випускників» став Олексій Аметов — від хвороби його відділяє 25 років. Гострий її період він здолав тут, а потім доліковувався у Німеччині. І хоч пам’ять, оберігаючи психіку дитини, відсіяла те, що найбільше травмувало, вона не дала йому забути дорогу до лікарні, де хлопець почувається зовсім своїм (спочатку я навіть сплутала його з членами персоналу лікарні).
А Олексій Кушнарьов цього разу відзначав своє п’ятнадцятиріччя. Захворів хлопець дванадцятирічним. Дуже схуднув, постійно болів живіт. Через місяць страждань потрапив у цю лікарню, де діагностичне хірургічне втручання показало, що у хлопця пухлина кишковика. Вона виявилася злоякісною і потребувала операції у великому обсязі. Пережив. Перетерпів. А сьогодні він такий життєрадісний та справний! На пам’ять про той період залишилася лише обрана юнаком професія фельдшера на «Швидкій допомозі». Бо Олексій теж хоче допомагати хворим, як допомагали колись йому. А його доброта просто написана у хлопця на обличчі.
Серед «випускників» І категорії: Олеся Ніконова, Настя Івлєва, Віталій Здоров, Руслан Токарєв, Денис Шарапов, Люба Подолян, Влад Пархоменко. Всі вони дістають грамоти і подарунки й кажуть вдячні слова, згадуючи не лише Валентина Павловича, але й палатних лікарів. А дехто із тих, кому дякують старші діти, вже на іншій роботі або і взагалі в іншому світі. Скажімо, вже не один рік існує в лікарні штатна посада онколога, і лише тепер завідувач з гордістю представляє того, хто нарешті її обійняв і не збирається тікати туди, де більше платять. Добре, якщо так воно і станеться, бо Данило Леонардович Сакун за віком — майже дитина. А такі, набравшись трохи досвіду, частенько починають шукати кращої долі. Хоча чи може бути щось кращим у світі, ніж рятувати життя ось такої малечі, щирої, вдячної, назавжди залишаючись у її серцях? Втім, не всі думають так, як я. Одним із головних завдань завідувача є створення стабільної надійної команди, у кожного представника котрої за плечима бодай 5 років роботи у цьому відділенні. Чи вирішене це питання сьогодні? Валентин Павлович каже, що так, але не надто впевненим голосом…
Поміж тим свято триває. А щоб усім було цікаво і весело, дітей тішать маленькі артисти. Це студія східного танцю та акробатичний балет із Севастополя. Та чи не найбільше дітлахи раді своєму постійному товаришеві клоуну Толяну. Здавалося б, і похвалитися йому особливо нічим: не співає, не танцює, фокусів не показує і не розповідає анекдотів. Але це, перш за все, завдяки йому в залі панує дух веселощів, завдяки його вигадкам, вмінню витягти на сцену будь-кого із присутніх і зімпровізувати щось неординарне. Ось, тримаючись за Толянові ноги, робить стойку на руках «випускниця» Катруся. А вже через мить Толян запрошує на сцену одного із татусів, разів у п’ять більшого за клоуна, і пропонує йому зробити те ж саме, що і Катя. Перемовини з татом закінчуються тим, що той хапає Толяна в оберемок і носить його, як маленьку дитину, сценою під захоплені окрики малечі. Здається, задоволений і клоун, якого останні років 50 навряд чи хтось так пестив.
Вже побувала на сцені і друга група «випускників»: ті, кого відділяє від хвороби 10 років. Це Михайлик Євлєв, Маша Демчук, Богдан Кулєнков, Селім Ібрагімов та інші діти. Для присутніх стало звичним, що за мікрофон береться дідусь Селіма. Бо скільки б він не дякував лікарям за врятоване життя онука, йому все здається замало: «Я радий, що наше суспільство не зачерствіло душею, — каже він. — Воно турбується про тих, хто цього потребує. Хочу, щоб люди приходили сюди як паломники, не забували місце порятунку своїх близьких. Вірю, що мій внук прийде сюди і через 20, і через 30, і через 40 років, аби одержати подарунок, а головне, — подякувати лікарям».
Пораділи всі разом і за долю Богдана Кулєнкова, адже хлопчик — сирота і він вистраждав шанс на життя повною мірою.
Свій 15-річний рубіж переступили Данило Новицький, який зараз готується до власного весілля, Ельвіна Усеїнова, Аліна Пермякова та Катя Жукова. Вже 20 років, як одужав Андрій Капустін. «Спасибі, що вклали в нас свої душі і ми живемо», — каже цей високий чоловік міцної статури, який теж був колись смертельно хворою дитиною.
А маленькі артисти із Севастополя передали зібрані там для відділення волонтерами кошти. І хоча гріх скаржитися на державне фінансування: якщо рік тому воно становило 1 млн. 300 тис. гривень, а торік — 2 млн. 400 тис., то цього року дитяче онкогематологічне відділення має бути профінансовано в сумі 6 млн. 100 тис. гривень, але гроші тут не бувають зайвими і їхню кількість можна розглядати у прямій пропорції до кількості врятованих життів.
У відділенні — європейський ремонт, шкіряні дивани і крісла, в палатах-боксах — телевізори із супутниковими антенами. Але все це — не за державні кошти. І люди, які за цим стоять, розуміють: це — не розкіш, а лише наближені до оптимальних умови для боротьби з хворобою. Тим більше, що діти знаходяться тут не днями, а місяцями, а то й роками. Та і завідувачу приємно, що у нього все по-людськи, тим більше, що це досягнуто його стараннями. Інший би з такою хваткою вже Лівадійський палац приватизував, а він щасливий з того, що лікарня має зручні душові та санвузли, та ще й хоче, аби у нього була стабільна команда таких самих захоплених справою лікарів-ентузіастів! Фантазер… Бо ж не у всіх, як у Валентина Павловича, вся сім’я — медики, які і розуміють, і цінують, і не висувають своє альтернативне бачення світу!
Та ось і минуло свято. І, попри затишок і комфорт, у повітрі витають ті самі страх, біль, а то і безнадія. А випадкова дитяча усмішка схована за марлевою пов’язкою. Але помічаю очі, в яких — сонячні промінчики. Ці очі ще побачать клоуна Толяна, у всякому разі, є дуже багато людей, які до безтями цього хочуть.
Але бажаного «хепіенду» не вийшло. Телевізор знову нагадав мені про десятирічну Таню, до якої через три роки після лікування у КРУ «Дитяча клінічна лікарня» знову повернулася хвороба. Сьогодні її останній шанс — пересадка кісткового мозку. А це — величезні кошти.
І у той час, коли комусь встановлюють в палацах нову «золоту» сантехніку, батьки дитини благають про пожертви заради життя, яке може так і не розцвісти.
Спасибі нашому Президентові, що почав більше приділяти уваги онкохворим дітям, спасибі Рінату Ахметову та іншим представникам великого бізнесу, які вкладають кошти в медичні програми, спасибі пенсіонерові, що переслав на Танін рахунок останню гривню, бо це для нього більше, ніж для декого — мільярд. І давайте не забувати, що від горя не застрахований ніхто.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 07.06.2013 > Тема "З потоку життя"