Версiя для друку Обговорити в форумi

Дорога до Храму

Для тих, кому не байдужа доля нашої Української Православної Церкви Київського патріархату, ця весна стала суцільним стресом. Розпочалося із категоричної відмови міськвиконкому у наданні землі для спорудження православного духовного Центру Кримської єпархії «Собору Христа Спасителя», яка вже давно була обіцяна і освячена молитовними дійствами, й боротьба за яку взагалі триває близько 15 років. Чималі гроші церковної громади вже було вкладено в підготовку документації, і архієпископ Сімферопольський і Кримський Климент з дня на день нетерпляче очікував, коли ж нарешті з цього приводу йому буде призначено зустріч з «отцями» міста та автономії. Але «отці» від зустрічі всіляко ухилялися, бо, попри всі узгодження й обіцянки, і навіть виконаний відомим кримським архітектором Степаном Лапичаком проект православного духовного Центру, вирішили пошити-таки «розкольників» у дурні. Проігнорували вони і позицію самого Президента, якому принагідно одноголосно клялися у вірності і який не приховував своє позитивне ставлення до представників усіх конфесій, вважаючи, що міжконфесійна злагода є запорукою стабільності у державі. Захоплені ідеями «Автономії — більше прав!» (це гасло півметровими літерами зображене на Українському театрі), вони, певне, вирішили, що йдеться саме про сферу виключно їхньої компетенції й замість духовного Центру вирішили побудувати багатоповерхівки або ж просто задекларувати цей намір, бо реально на сьогодні в Криму споруджуються лише об’єкти торгівлі та відпочинку.
Спираючись на своє атеїстичне минуле, кримські чиновники, попри те, що слова «Нічого не можемо робити без Господа» — це не просто передвиборне гасло, яке вживається «для годиться» і в яке по-справжньому вони не вірять, очікують того ж самого і від інших, й небезпідставно, дозволяючи собі діяти за власними «релігійними» канонами.
Але Божественні істини чітко усвідомлюють щирі віряни, що вже говорити про архієпископа Климента, якого тільки глибока віра рятувала від розпачу, бо те, що денно і нощно він плекав у своїх мріях (і не для себе — для людей і для Бога), раптом було перекреслено легковажним голосуванням міських клерків. Владика і сьогодні, більш як через півроку, виглядає змарнілим, очі його вже не спалахують тим ясним сяйвом (яке я подумки називала небесним), він нібито внутрішньо сконцентрований на очікуванні все нових і нових ударів долі.
Хоча доля його (у звичайному розумінні) зовсім не обов’язково має бути пов’язана з духовним комплексом, і навпаки одержати під нього землю — це означає одержати незчисленну кількість нових проблем, розчарувань, безсонних ночей. І якби він був просто одним із нас, то сказав би: навіщо? Це ж не моя резиденція, не моя дача і звідти я нічого не виведу в офшори, там навіть не стоятиме мого пам’ятника і не бавитимуться мої діти!
Та подібного запитання для нього не існує. Існує інше: як? Як зробити так, щоб ця класична, але осучаснена споруда — храм Христа Спасителя, з білого кримського каменю в біло-голубій кольоровій гамі, стала нарешті реальністю? Нижній ярус — це єпархіальні приміщення, а сходинки з двох боків ведуть безпосередньо до Храму. Поряд з Храмом — дзвіниця та церква Воздвиження Хреста Господнього. Цей комплекс мусить мати не лише одне призначення — бути місцем проведення богослужінь, але й виконувати духовно-просвітницьку функцію. Тут знайдуть своє місце і недільна богословська школа, і бібліотека, і заклади, що надаватимуть знань з українознавства, мовознавства. Це буде ціле духовно-просвітницьке містечко, що наближатиме людину до найсвятіших, найдорожчих істин, одна з яких — любов до своєї землі, до своєї держави як часточка єдиної всеосяжної любові до Господа і до людей. Хіба ж все це не варте того, щоб спалити свою душу, яка все одно не згорить і не помре, хіба що болітиме, ніби від опіків, але ж... Спасителю теж боліло...
Втім, подбав владика не лише про духовне. В центрі має бути і медична установа, де парафіяни зможуть одержати необхідну допомогу, і благодійна їдальня. Та хіба ж у наш час це можливо, а якщо і можливо, то чому ніхто не здійснив нічого подібного? Не можу не запитати про гроші. Несподівано владика дратується. Ймовірно, тому, що сиплю сіль на найболючішу рану.
— Чому всі говорять про гроші? Так, на цей проект треба багато — 9 мільйонів доларів. Але ж зібрали ми в найкоротший термін 50 тисяч гривень, це трохи менше половини того, що потрібно на встановлення дерев’яної церкви, яку ми замовили виготовити нам в Івано-Франківську. Люди пожертвували свої останні копійки, а ось наші «великі» українці неохоче долучалися до цієї акції або ж і зовсім не давали нічого. До речі, є гроші, які взагалі не можна класти до скарбниці на таку справу. Не всі пожертви приймає Бог. А у даному випадку я надіюся тільки на нього. Тож, кажу, ці гроші послав Господь і ще пошле, якщо буде на те його воля.
Щодо дерев’яної церкви на честь Різдва Христового, то вона необхідна, аби якнайшвидше на території комплексу розпочалися повноцінні богослужіння, і є сподівання, що це станеться вже на свято св. Миколая. Хоча на території, яку ми мали підстави вважати своєю, священики і раніше проводили служби, освячуючи там воду, й люди вже почали виявляти до цих дійств інтерес.
— Владико, та чи справдилися ваші надії на Президента?
— Гріх би мені було сказати на його адресу щось негативне. Те, що 26 липня мені зателефонував із міськради перший заступник міського голови Сергій Ткачов і повідомив, що питання із землевідведенням вирішене на нашу користь, відбулося тільки завдяки Президентові і Господу Богу.
Далі архієпископ переповів події, що відбулися між двома засіданнями — 4 березня і 26 липня, якісь із них — відомі всім зацікавленим, а якісь — лише декому.
Все почалося з листа-звернення від ста відомих українців на адресу В. Ф. Януковича, датованого 14 березня, зміст якого було доведено до громади під час урочистого заходу на честь річниці Тараса Шевченка. В ньому зауважується: «Головною проблемою міжконфесійних відносин у Криму є відсутність державницької позиції органів місцевого самоврядування у дотриманні Конституції України і Закону про свободу совісті, які гарантують рівні права всім конфесіям». А також міститься прохання щодо створення при Представництві Президента України в Криму постійно діючої Ради церков, яка б виконувала дорадчо-консультативні функції. Та найважливіше із побажань — аби Президент взяв під свій особистий контроль виділення землі під будівництво Кафедрального Собору «Храм Христа Спасителя». Нарікають автори листа і на відсутність шанобливого ставлення до Церкви, а також ігнорування її участі у релігійних заходах.
Подальші події розгорталися так. Наприкінці березня в Києві відбулася нарада глав Церков при Президентові, де Святійший Патріарх Філарет порушив болюче для кримчан питання. В результаті 10 квітня Президентом України було дано доручення голові кримського уряду А. Могильову. Паралельно проблемою щодо виділення землі займається і Верховна Рада України — голова комітету з питань прав людини О. Зарубінський теж подає звернення на ім’я Президента, вважаючи ситуацію такою, що потребує втручання. Цим питанням опікується Глава Адміністрації Президента С. Льовочкін, і з’являється ще один документ, адресований Постійному Представнику Президента України в Криму В. Плакіді.
Здавалося б, що вже тут додати? Кримська влада мала б взяти «під козирок», і питання буде вичерпаним. Та ні ж! Вона автономна! Чи варто дослухатися до Києва? Лише численні індивідуальні листи парафіян на ім’я гаранта Конституції, а можливо, ще якісь невідомі нам механізми (зокрема, зустріч, яку мав архієпископ Климент в Адміністрації Президента) зрушили справу з мертвої точки. Владика Климент на особистості не посилається, лише на Господа Бога, який звів його з потрібними людьми, котрих, думаю, теж згадуватиме у своїх молитвах.
У архієпископа за цей час накопичилося чимало копій документів, переважно звернень до Президента. Є серед них і копія президентського доручення, в якому, зокрема, кримському голові Ради міністрів у термін до 28 квітня рекомендується: «Сприяти у вирішенні питання в установленому порядку щодо виділення земельної ділянки під будівництво культової споруди Української Православної Церкви Київського патріархату у місті Сімферополі». Це ж саме стосується і питання виділення землі під будівництво культових споруд УПЦ та Римо-Католицької Церкви у Львові, а також міститься рекомендація стосовно запровадження періодичних зустрічей з керівниками місцевих релігійних організацій «з метою сприяння у вирішенні актуальних питань діяльності цих організацій». Жодна з яких, до речі, так і не відбулася.
Вже майже десять років працює в Криму у сучасному комфортабельному приміщенні Українська школа-гімназія. Пам’ятаю, якою надзвичайною, нерозв’язною проблемою були пошуки приміщення для неї. Та ось приїхав Президент Леонід Кучма, чимось поганий, чимось хороший, як усі живі люди. Ним було закладено капсулу на місці майбутньої споруди, що виросла у рекордний строк. Не чекаю на відкриття духовного комплексу Президента Віктора Януковича, бо буде це дуже не скоро. Але капсулу він уже заклав, капсулу доброї згадки про себе.
Не сумніваюся, що незабаром настане той час, коли поміж українськими православними церквами зникне внутрішня конкуренція (а непорозуміння ці, швидше, світського, ніж релігійного характеру), саме цим я пояснюю розмови про чиюсь канонічність, а чиюсь неканонічність (до речі, ми всі добре розуміємо, якій із церков «муляє» це питання).
Тим вищої оцінки заслуговує архієпископ Сімферопольський і Кримський УПЦ КП Климент, який навіть під впливом пристрастей не забуває про Божі заповіді. Попри всі труднощі, під його орудою створено 16 церков, зареєстровано понад 50 парафій, діє два православних братства — «Святого Івана Воїна» (Сімферопольський район) і «Святого священномученика Климента Римського» (м. Севастополь). Нарешті після 16-річної боротьби було одержано державний акт на землю під храм у с. Софіївці (Сімферопольський район) та дозвіл на підготовку проекту для землевідводу під храм Благовіщення Пресвятої Богородиці в с. Первомайському. З’явилася парафія УПЦ КП і в Красноперекопську.
До позитивних зрушень останніх років владика відносить й роботу з молодіжним «Пластом», осередки якого діють в Сімферополі, Севастополі, Красноперекопську та Бахчисараї, а свого часу були зведені нанівець.
Та на першому місці, звичайно, не цифри, а люди. Бо без них і пишатися було б нічим, підбиваючи підсумки праці. Тож для тих, хто належить до «золотого фонду» парафії, владика Климент охоче знаходить тепле слово. Та здебільшого каже його не в обличчя, щоб дуже не гордували, а тоді, коли воно буде сповнене найбільшої ваги і особливого значення. Отже, від свого імені та імені вірян він вітає із 70-річчям о. Макарія, секретаря Кримської єпархії по Севастополю, а о. Варфоломея — настоятеля храму євангеліста Стефана Сурозького із с. Жукове — з нагоди його 40-річчя і 20-річчя в чернецькому служінні; з теплотою згадує молодого священика Ярослава Гонтара за його наполегливість і працелюбність; разом з о. Іваном Катькалом радіє з причини одруження його молодшого сина, теж Івана, і просить привітати священика та молодят через газету. А усвідомлюючи значущість деяких подій, вважає не зайвим уже зараз повідомити прихильникам УПЦ КП, що на третю неділю Пасхи, 19 травня, очікується приїзд до Криму Святійшого Патріарха Філарета, котрий має освятити церкву Різдва Христового, з якої розпочнуться велике будівництво і великі звершення.
Архієпископ Климент розповів також про розклад богослужінь на свято Покрови Пресвятої Богородиці. Особисто він разом з іншими представниками духовенства правитиме службу в с. Перевальному, а по обіді матиме зустріч з українським козацтвом у м. Євпаторії. Втім, вітає з цим великим святом не лише людей, дотичних до українського війська, а й усіх нас, хто сподівається, що Покрова Божої Матері захистить від зла і гріха.
Насамкінець я поцікавилася у владики, чи вважає він, що у вирішенні питання із землею відіграла певну роль і наша березнева публікація, яка, здається, мала сколихнути кожну небайдужу людину.
Владика не заперечував. Так, тільки спільними зусиллями можемо чогось досягнути у таких непростих ситуаціях. І то неправду кажуть в анекдоті, що українці об’єднуються лише за мить до розстрілу, просто потрібна ідея, яка того варта. Сподіваюся, що цю думку підтвердить і активна участь громади у зборі коштів на будівництво. БАНКІВСЬКІ РЕКВІЗИТИ ТАКІ: поточний банківський рахунок — парафія св. Володимира і Ольги м. Сімферополя, р/р 26004223022 АБ «Укргазбанк», МФО 320478, ОКПО 22325271.
І не варто було б міркувати, що УПЦ КП — це якась суто націоналістична українська установа. Церкву відвідують православні християни різних національностей. І ваблять їх сюди пошуки Божої благодаті. А її, як на мене, насамперед слід шукати там, де переважають люди, життя яких і служіння Богові — нероздільні.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 12.10.2012 > Тема "З потоку життя"