Версiя для друку Обговорити в форумi

Рік тому, коли писав статтю про ювілей видатного українського медика Євгена Озаркевича, що його відзначала Коломия, звернув увагу на відносно добру організацію свята, велику кількість подвижників на національно-патріотичній ниві та на відсутність містечкових комплексів у коломиян. Якщо Львів чи Івано-Франківськ не приєдналися до тієї чи іншої справи, то патріоти міста без вагань візьмуться за неї самі. І спробують зробити не гірше. Лише зміцнився у своїй думці, коли побачив, як героїчно голодували коломияни біля Українського дому. Коли «ветерани» голодування запросили мене відсвяткувати разом з ними День міста (Коломия відзначала його 19 серпня), вирішив їхати. Тим більше, що того дня в місті відкривався найбільший на Прикарпатті (див. фото!) кафедральний Собор Преображення Христового (УГКЦ).
На відкриття собору зібралися тисячі, десятки тисяч людей! Багато було дорослих, дітей і молоді у вишиванках — таке не часто побачиш навіть у Львові, тут Коломия довела, що вона, якщо і не патріотичніша, то принаймні «етнографічніша»... Потім був парад оркестрів і троїстих музик, міжнародний фестиваль дитячої творчості «Зорепад», презентування традиційної кухні сіл Коломийського району у парку Трильовського. Бажаючі могли піти на концерт за участі Іво Бобула, Ніни Шестакової, Богдана Кучера, Михайла Кривеня, Миколи Савчука, гурту «Дзвони» та інших творчих колективів міста та району. Ввечері була молодіжна дискотека за участі гурту «Дзідзьо» та відомих діджеїв Західної України в супроводі святкової ілюмінації та феєрверку. Дуже тепло приймали коломияни гостей міста, а перерахувати їх усіх тут просто неможливо. Я поспішав у першу чергу зустрітися з голодувальниками. Розшукав художницю Емілію Бережницьку і попросив її трохи розповісти про історію свого голодування. Це був свідомий відповідальний крок, чи вплинуло те, що до Києва їхала група прикарпатців? Ось що відповіла художниця...
— Я уважно стежила за тим, що робиться на мовному фронті. Ще до відомих подій переживала, що Україна йде не тим шляхом, яким повинна йти. Через масове заробітчанство (та й не тільки через заробітчанство) руйнуються українські родини; через русифікацію і глобалізацію гине культура… А тепер агресивно зазіхнули ще й на мову нашу! Хочуть законодавчо її «потіснити»… Якщо вже й на мову замахнулися, то це край… Бо який народ без мови? Нам нема куди йти з рідної землі, ми мусимо бути тут і до останнього подиху охороняти наш рідний край. Маю синів та онуків, саме заради них я і пішла на цей крок... Для мене не мало значення — хто голодує, скільки людей залишилося, буду я разом із земляками чи одна... Я поїхала до Києва одна і назад поверталася одна, без коломийської компанії. Голодуючи, я виконувала свій обов’язок перед рідними і перед моєю Україною. Жертовність однієї людини завжди якоюсь мірою впливає на інших. Сподіваюся, що українці підтримають і продовжать наш почин. Дуже мені сподобалися деякі кияни! Вони були до нас настільки прихильні, що після роботи їхали не додому, а ночували разом з нами, спали на граніті, підстеливши каремати. А потім знову їхали на роботу. Своєю присутністю ці кияни хотіли захистити нас, голодувальників, від можливих провокацій. А були й такі людці, що проникали в наш табір вночі, лаялися нецензурними словами, вкрай агресивно поводилися... Дуже декому хочеться, щоб голодувальників не було біля Українського дому.
На знак дружби (всі голодувальники неминуче стають побратимами і посестрами, майже так, як колишні воїни-афганці) художниця вирішила подарувати мені свій альбом. І я був вражений великою кількістю чудових робіт. Особливо мені сподобалися пейзажі. Вони, до речі, видають «соборницьке» мислення пані Емілії. Бо є багато суто карпатських: «На високій полонині», «Вид на Магурку», «В Криворівні», «Гуцульська оселя», «Арніка цвіте», «Ранній сніг» тощо. А є і «східняцькі»: «Східні землі України», «На озері на Конотопщині», «Сильний вітер», «Неспокійний куток», «Осінь Сумщини»… Є навіть один кримський пейзаж: «Анапа – Крим».
Пані Емілія і під час акції в Києві не витрачала час даремно, а створила серію портретів голодуючих: Ольги Дячок з Ходорова (Львівська область), Олега Полівчака з Івано-Франківська, Насті Лепко з цього ж міста, Сашка Прудникова — молодого працівника якоїсь «просунутої» київської фірми, п’ятдесятирічного чубатого «козака» Павла – останній також з Києва. А ще пенсіонера Олексія Бур’яна з Кіровоградщини, 26-річного безробітного хлопця з Волині, який цілий тиждень відголодував біля Українського дому, а вже потім поїхав шукати собі роботу... Для кримчан важливо знати, що від АРК голодувала Валентина Смішко з Керчі. Її портрет також зберігається в папці пані Емілії, і віднині він може бути частинкою історії українського Криму. До речі, найбільше художниці запам’яталася жінка з Луганської області, яка звернулася до неї (як до галичанки) з проханням не віддавати Донбас і Крим на поталу Росії. Очевидно, мала на увазі ви-словлювання наших літераторів Юрія Андруховича та Василя Шкляра про те, що безнадійно неукраїнські (чи антиукраїнські) території краще «ампутувати»… Емілія Бережницька розуміє, що це могло бути сказано з метою пробудити українців, зробити якийсь поштовх, але виглядає воно як… маленька зрада. Бо в Криму і на Донбасі живуть мільйони українців, а серед них тисячі і тисячі патріотів. Жодного метра рідної землі чужинцям!
Теплою була зустріч у центрі міста з Юрієм Тимошенком (до речі, випускником російської школи та росіянином по батькові) та з Михайлом Пігуляком із села Спас. Вони готові були знову їхати до Києва для продовження акції! Ще один голодувальник, громадянин США українсько-польського походження, доктор Мирослав Драган жваво розмовляв з нашим давнім передплатником з Рахова Миколою Михайлюком. Говорили про древність української мови, про подібність деяких слів баскської мови з українськими діалектними словами, про наукову цінність гуцульського діалекту і про потребу його вивчення в школах Гуцульщини. Щоправда, рахівчанин, який трохи краще знає реалії свого краю, охолодив запал пана Мирослава. Мовляв, знайти вчителів-гуцулів, які могли б фахово викладати цей предмет у школах Закарпаття, не так вже й легко. Зате інформаційний привід як сприятливу нагоду для себе можуть використати політичні русини. Вже хто-хто, а вони завжди перебувають у повній готовності приступити до викладання своєї досить-таки штучної і максимально віддаленої від української «русинської мови».
Зазначу, що й деякі литовці відзначали День міста: коломийський підприємець Владас Діпонас і Вітаутас Вайтєкаускас з Калуша (керівник прикарпатського Товариства литовської культури імені Відунаса) того дня відвідали «Звениславу». Я зайвий раз переконався, що кафе мимоволі стає центром і міського, і прикарпатського культурного життя — причому, не лише українського. Тут затишно всім проєвропейським людям, які не вітають асиміляцію і розуміють цінності будь-якої культури. З приводу української і сучасного мовного протистояння Владас Діпонас сказав так:
— Я не вивчав державної мови спеціально, бо приїхав в Україну вже в зрілому віці. Щоправда, перші уроки української отримав ще в Литві від своєї майбутньої дружини Оксани… Може, й тепер не володію цією мовою досконало (інколи через акцент мене називають білорусом), але вже все розумію, навіть гуцульський діалект. Зате не зовсім розумію, які можуть бути в Україні проблеми з українською у тих, хто має можливість чути і вивчати її з дитинства? Чому від неї треба захищати цілі регіони? Ніде її насильно не нав’язують, а тим паче на сході України…
Вітаутас Вайтєкаускас продовжує думку земляка, але аргументація у нього значно глибша. До того ж, він охоче ділиться власним досвідом «українізації» і литовським державним досвідом мовного відродження:
— Історія моєї «українізації» трохи довша, ніж у Владаса. Разом з мамою у далекому 1968 році, після закінчення третього класу литовської школи, я переїхав до батька-військовослужбовця у Новоград-Волинський. Життя в російськомовному військовому містечку, навчання в російській школі та зустрічі з українською мовою лише на ринку породили в голові десятирічного хлопчика цілком логічний висновок: українська мова – це ужиткова мова селян, окрім того, вона якась «неправильна», фактично викривлена російська. Великою моєю життєвою помилкою слід визнати лінощі з вивчення української мови та літератури, що вкупі з жалісливим ставленням шкільного керівництва до чемного литовського хлопчика дозволили не вивчати українську мову та літературу. Так цілий пласт культури великого народу промайнув повз мене, а надолужувати прогаяне вже у зрілому віці виявилося непростою справою. Потім ми переїхали до прикарпатського Калуша, і ось тут я пошкодував, що не вивчав як слід українську мову на Житомирщині…
У перші дні роботи не було жодних мовних проблем – мова спілкування, діловодство, звітність – все російською. Працював на посаді інспектора організаційного відділу торгівлі та громадського харчування відділу робітничого постачання хімічного гіганта Прикарпаття — виробничого об’єднання «Хлорвініл». Контролював ще одну важливу ланку — роботу зі зверненнями та скаргами громадян.
На третій день роботи начальник відділу Роман Середюк сказав мені: «Потрібно написати відповідь на критичну замітку про торговельні негаразди в газету «Зоря Прикарпаття», але через те, що газета друкується українською мовою, слід такою ж мовою і відписати». Мій активний словниковий запас на той час складався з вислову «здоровенькі були» та з тексту дуже популярної тоді пісні «Червона рута». Довелося братися за розум і… надолужувати прогаяне у Новоград-Волинському.
Через тиждень я вже розмовляв приблизно так, як нинішній український прем’єр... Але на тому не зупинився. Умовив керівництво закупити для відділу тритомний російсько-український словник та кожну вільну хвилину виписував незнайомі слова, будував між ними смислові зв’язки. Працював не за методом Лангеншейдта (як дослідник Трої поліглот Шліман), а за коренево-гніздовим методом, тобто шляхом виписування та вивчення споріднених однокореневих слів. Такий практичний «заділ» без якихось спеціальних мовних курсів дав потужний імпульс, що не згас і дотепер.
Не обходилося й без мовних курйозів, ляпів. Особливо важко давалося оте українське «г» з придихом, були й приховані насмішки, глузування, про які лише згодом здогадувався: приводом є ота невірна вимова.
Проте були й неабиякі духовні перемоги чи то над собою, чи то над оточенням — в сенсі мого поступового сходження на мовну вершину.
Одного разу до мене звернулася голова комсомольської організації Катерина Мельник з проханням допомогти віднайти переклад якогось слова з російської на українську. Я на хвилинку замислився, а потім «видав» (без використання словника) точний переклад. Але ж я цього слова ніколи не чув і в очі його не бачив! Пережив неабияку радість; душу гріло те, що нарешті «прийшла коза до воза», тобто та сама Катерина, яка з мене насміхалася через неправильну вимову.
Надалі разом з однодумцями-співробітниками розпочав важливу роботу з внормування засмічених русизмами українських торговельних термінів. В ті роки це було значно простіше, адже була централізація, контроль, зрештою — просто порядок. І щоб «пірожено» знову стало «тістечком», потрібна була лише добра воля купки патріотів. Принаймні так було в Галичині.
Цікавий підхід до мовного питання демонструє Литва. Після здобуття незалежності положення Закону про державну мову втілює в життя заснована Сеймом Державна комісія з литовської мови.
Контроль за дотриманням в державних та самоврядних установах, підприємствах, організаціях цього закону, постанов Державної комісії з литовської мови та інших правових нормативних актів здійснює Державна інспекція мови. Це наглядова установа, підпорядкована Міністерству культури Литовської Республіки та підзвітна Державній комісії з литовської мови. Інспекція уповноважена розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні штрафи за різні порушення у використанні мови. Контроль суворий. Так, до виховательки одного з дитячих садків за порушення порядку використання державної мови було застосовано штраф у розмірі 500 літів (це приблизно 145 євро), а за повторне порушення вона була звільнена з роботи…
Є і в Литві території, де переважна більшість населення спілкується польською або російською мовами. Та все ж і литовське «ядро» є досить потужним. Вважаю, що українці, якщо хочуть зберегти свою мову, повинні добряче мобілізуватися і ефективно попрацювати.
Того ж дня в кафе «Звенислава» я зустрівся з… ветеранами київського «Динамо». Виявляється, відомі футболісти щороку приїздять на День міста. Геннадій Романюк — власник кафе (а ще депутат міської ради, голова постійної комісії з питань освіти, культури, туризму, інформаційної політики і свободи слова) дав таке роз’яснення:
— Це вже така традиція, що ветерани «Динамо» (Київ) на День міста приїздять у Коломию і зустрічаються на полі з місцевою командою. Традиційно вони зупиняються у «Звениславі». Ми їх дуже тепло приймаємо, адже свого часу честь українського футболу хлопці захищали, не шкодуючи свого здоров’я… Може, киянам наше місто спочатку здавалося трохи екзотичним, незвично українським, але я бачу, що вони поступово починають сприймати «українськість» як норму. А щира любов коломиян до ветеранів футболу тільки сприяє цьому процесові.
А тепер торкнуся мовного питання глибше. Ось ми тут сьогодні співали гуцульські пісні. І всім вони подобалися, хоч Коломия радше є «столицею» Покуття, а не Гуцульщини. Але інтелігентні покутяни на підсвідомому рівні розуміють переваги культурного розмаїття. Гарних пісень не може бути забагато! Я ніколи не забуваю про своє грецьке коріння. І знаю, що не українські гетьмани переселили наш народ з Криму у степи Приазов’я, а російський цар. У греків не питали їхньої згоди… Після ухвалення нового мовного закону у нашому кафе перестали звучати російські пісні. Це протест проти активної і надто вже агресивної русифікації… Зате у нас можуть звучати всі інші пісні: білоруські, польські, литовські, грецькі, англійські, італійські, іспанські тощо. Адже з боку перелічених мов і культур нам нічого не загрожує... Нещодавно дізнався, що в Луцьку влада збирається закривати російські класи. Це також своєрідний протест проти нового мовного закону, своєрідна «шокова терапія», спроба захистити хоча б те, що поки можна захистити… Бо коли бачиш, що «українська» Україна скорочується як шагренева шкіра, то вже не до сентиментів. Депутат Луцької міської ради Андрій Калахан уважно вивчив мовний закон Ківалова-Колесніченка і дійшов висновку, що там є низка положень, які дають можливість погіршити становище меншин на територіях, де вони становлять менше 10% від загальної кількості мешканців. У Луцьку російську рідною визнали лише 6,9% городян. Якщо на Сході на задуманій основі зменшується кількість українських класів, то чому на Заході те саме не можна зробити з російськомовними? І все це на законних підставах, згідно із законом Ківалова-Колесніченка! Звичайно, такі кроки розколюють Україну, але це краще, ніж без опору здавати «все і вся»...
І в той же час ми хочемо, щоб кримчани знали: вони нам рідні. І Галичина буде послідовно підтримувати українство півострова, усіх тих, хто стоїть на проєвропейських позиціях. Ми зворушені перемогою чудового боксера Усика Олександра, який своїм гопаком і козацьким оселедцем демонстративно підкреслив: він — українець, хоч і народився в Криму. Такий українець, що не зігнувся під тиском імперського обрусительства, зберіг свою самобутність, є для мене дуже близьким і рідним… Нагадаю, що по материнській лінії і я можу себе вважати кримчанином з діда-прадіда. Щоправда, грецького походження. І тому я за багатокультурний Крим, у якому українська, грецька і кримськотатарська культури також будуть мати право на розвиток і не будуть витіснятися і підмінятися однією лише російською… Така мовна політика, яка проводиться або нав’язується Кремлем, неймовірно збіднює світ... І треба чинити їй опір. Знову Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Коломия, Рахів повинні будуть ставати мовними фортецями. Принаймні ми до цього готові. І таких принципових українців, як Олександр Усик, хотіли б частіше бачити у себе в Коломиї. Спробуйте організувати таку зустріч — і ви побачите, яким теплим буде наш прийом! А поки що ми передплачуємо, читаємо і пропагуємо «Кримську світлицю» в прикарпатському регіоні; цим не на словах, а на ділі доводимо свою небайдужість до кримської теми.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 31.08.2012 > Тема "Урок української"