Версiя для друку Обговорити в форумi

Моя Батьківщина...
Пропонуємо читачам «Кримської світлиці» спогади про своє рідне село світличанина, професора, доктора технічних наук, дійсного члена Наукового Товариства ім. Шевченка Романа Семеновича Яремійчука. Багатьом українцям світлий образ малої Батьківщини з далекого дитинства не дає зміліти душі, забути свої національні корені. Тож читаючи рядки автора, згадайте і свою малу Батьківщину, полиньте до неї хоча б думкою, відродіться душею, помоліться щиро за усіх земляків сущих і спочилих, бо рідніше матері та отчого краю нічого у світі немає… 

РОМАН ЯРЕМІЙЧУК
ЗІБРАЛА В СВІТ НАС ЗІБРАНІВКА...

Зібранівській школі уже виповнюється, здається, сто років. Така поважна дата для моєї Зібранівки! Тобто, коли мене привели за руку до школи у 1942 році, вона мала вже досить статечний вік. Вчили тут моїх односельців найбільш простим речам - вміти читати, рахувати та писати. Але це уже було багато на фоні майже повної неграмотності, коли селянин ставив хрестик, що підтверджував його особу.
Зібранівська українська школа існувала у бездержавній Україні лише тому, що кожна селянська хата добровільно жертвувала частину своїх невеликих статків на будівництво та утримання школи, Народного дому, молочарні, скидалися на утримання церкви, священика, вчителя. Ніяких державних коштів на ці цілі не виділялося.
Зібранівка тому і має таку назву, що заселяли ці горбисті землі люди звідусіль. Селилися окремими кутами, що мали такі екзотичні назви, як Кобацьке, Рибенське, Боснія, Іллінецьке, Славна, тобто вели своє родослів’я від назв сіл з Косівщини - Рибна, Кобаки, Іллінців. А чому називається Боснія і навіть чистий потічок-річечка зветься Лукач – не знаю. Адже одне і друге має уже іншу родословну. Може, хтось із вихідців з тих країв поклав першу хату на цьому куті. Так само, як Славна могла нести свою назву від Словенії. Але це уже тема для істориків, які, може, колись розшифрують ці назви.
Кобацький кут, де жили мої діди та тато й мама, складався з двох вулиць - Тертиці та Ставища. На розі цих вулиць був колись маленький цвинтарик, і я ще пам’ятаю на ньому декілька кам’яних хрестів. Пізніше цей цвинтарик став власністю Грицка Балана, а після Другої світової війни, уже при совітах, ці хрести були зняті і на цьому місці росло декілька дерев – яблунь, слив, вишень. Але з часом і їх не стало. На краю цього цвинтарика стояла капличка, куди люди приходили помолитися та поставити свічку. Пізніше, у радянські часи, за чиїмось розпорядженням запопадливі місцеві керівники зруйнували капличку. Але пам’ять про це збереглася і в кінці 80-х років минулого сторіччя була збудована, уже більша від попередньої, капличка. Збудували знову ж таки на зібрані кошти. До цвинтарика примикала маленька толочка, де на свята або літніми вечорами збиралися і старші люди, і діти, щоб поговорити та побавитися.
Я уже і не згадаю прізвища усіх людей, що жили на вулиці Тертиці у той час, хоча пам’ятаю їх усіх з обличчя – старших і молодих. Від нашої хати, що межувала з маленьким цвинтариком, жили Букатчуки. Далі - Гжесь Маковійчук, жінку якого звали Теодозія, а їхній син Василь вчився зі мною у першому класі.
Ще далі мешкав Іван Лукінчук, людина трагічної долі. Перед війною та під час неї у нього народилося троє дітей: двоє дівчат (Мариня і Даруся) та хлопчик Василько. Дружина його хворіла і у 1944 році раптово померла, залишивши трьох дітей, найстаршій було десь 8-9 років, а найменшому - два роки. У цій хаті жила і баба Лукінчучка, стара, мовчазна жінка, про яку люди казали, що вона - «відьма» і може відбирати у корів молоко. Іван Лукінчук був убитий енкаведистами восени 1945 р., коли вночі йшов доглянути своїх маленьких дітей.
Далі жила баба Гнатиха. Їй я завдячую своїм життям, бо ще до року я захворів, можливо, запаленням легень. Лікарів не було, і мама уже змирилася, що врятувати мене не зможе. Але (з розповіді мами) баба Гнатиха три дні не відходила від мене, обкладаючи моє тіло розігрітим насінням льону. Її донька вийшла заміж за Прокопа Чепіля з Рибенського кута, народила йому сина Василька, а після війни пішла в УПА і безслідно пропала. Вона підбивала і мою маму йти в УПА, але мама категорично їй сказала, що дітей не покине.
На самім краю вулиці жив Грицко Балан. Його хата знаходилась уже на межі Олешківського і Келихівського полів. Від хати Грицка йшла вниз дорога до річки Чорнова, а зліва під горбом був ніколи не ораний клин поля, куди на свято Йвана і на Зелені свята йшли хлопці й дівчата, щоб зірвати зілля, а під ранок пускали водою по Чорнові сплетені віночки. Все відбувалося майже так само, як це описано у Гоголя.
У середині 60-х років у Олешкові поставили головою колгоспу Михайла Бегея, що вчився колись зі мною у 6-му класі у Заболотові. Він, як мені тоді видавалося, був малоосвіченою людиною, тож піддався керівним партійним вказівкам – дав згоду випрямити великий згин річки Чорнова біля жовтого берега, вирубати старезні лугові верболози, де весною гніздилися сотні диких качок, а також наказав трактористам розорати предвічний клин з травами. Не стало там диких качок, був знищений луг, а річка довго повертала собі старе русло. З тих часів дикі качки уже не гніздяться там.
Навпроти Балана жив Іван Палійчук (його внук Василь Близнюк ініціював написання історії Зібранівської школи). У нього було двоє дітей – Мариня та Святослав; донька була старшою від мене на п’ять років, а син молодший на декілька років. Обох уже нема на цьому світі. Мариня вийшла заміж за Івана Близнюка, у якого був ще молодший брат Олексій. Обидва - яскраві особистості на тодішньому фоні, були відданими українській справі. Олексій Близнюк був уродженим гімнастом і дивував нас, дітвору, своїми вправами, крутив «сонце» на турніку, робив багато дивних, як на той час, гімнастичних вправ.
Про Олексія хотів би написати ще і таке: десь у далеких 50-х роках, коли я вчився у Дрогобицькому нафтовому технікумі, я приїхав поїздом до Заболотова і на вулиці зустрів Олексія, що був старшим від мене на 4 роки. Ми йшли пішки додому. На залізничному переїзді була якась табличка-пересторога, написана російською мовою. Повернувшись до мене, Олексій спитав: «Чому ця табличка написана не по-нашому?». Я ж уже був зденаціоналізованим і це мене не дуже тоді вразило. Але після його слів, а я їх пам’ятаю більше п’ятдесяти років, я таки задумався: а й справді, чому все скрізь було написано лише російською мовою?
Після Палійчука жив Іван Мельничук, у якого було два сини – старший Микола та молодший Василько. Це була дуже працьовита родина. Іван був громадською людиною - за німців розносив по селу якісь повідомлення влади, а з приходом радянських теж виконував якісь посильні обов’язки. Десь за рік після війни до нього прийшли бандерівці (чи псевдобандерівці?), оголосили присуд, вивели його на подвір’я і на очах у дітей розстріляли. Молодший Василько під враженням цієї страшної страти тата через рік помер. Він був моїм ровесником.
Далі жили Кобринські Василь та Варвара, в яких було троє дітей – дві доньки та син. Василь служив у польському війську разом із братом моєї мами Юрком Дупеєм. Ще при поляках обох дівчат віддали вчитися у Коломийську гімназію. Під час війни вони стали членами ОУН. При німцях Василь Кобринський служив у якійсь коломийській адміністрації. Після війни він був заарештований і засланий у один із таборів ГУЛАГу. Мій тато дістав від нього листа та вислав йому пакунок із сухарями та салом. Майже через півроку посилка із запліснілим хлібом вернулася додому. А Кобринський згинув у тих далеких сибірських тюрмах. Обидві доньки Василя Кобринського були засуджені радянською владою до 25 років ув’язнення і вийшли на волю лише в кінці 70-х років.
Далі жила Марія Дмитришина з сином Васильком, моїм ровесником, чоловік її загинув на фронті. За її подвір’ям навпроти Лукінчуків жила одинока стара Дибеслівська, а її сини чи пішли на війну, чи влилися в УПА – не знаю. Це була, швидше, не хата, а якийсь курінь, зарослий кущами та деревами...
Уся вулиця була засаджена великими яблуневими садами (по півгектара), коло хати росли вишні, сливи, біля дороги - акації.
Ці яблуневі сади, де росли добрі сорти, такі як синьки, залізняки, йони, паперівки – були висаджені за ініціативи мого тата Яремійчука Семена, бо він одним з перших почав вирощувати тютюн для Заболотівської фабрики, а за тютюн давали садити щепи яблунь.
Добрі грушки на нашій вулиці були хіба що у Гжеся Маковійчука та у нас – ще посаджені моїм дідом Миколою. Одна велика грушка-дичка за стодолою щороку зроджувала так багато маленьких грушок, що ми не знали, що з ними робити – сушили на зиму для узвару, роздавали сусідам. А на подвір’ї, прямо навпроти хати, росла ще одна велика дідова грушка, що мала великі і дуже-дуже смачні плоди. Сусідські діти забігали рано-рано назбирати з землі грушок, що падали за ніч на землю. Груші були такими смачними, що ось уже за сімдесят років від мого народження я смачніших грушок, здається, ніколи не їв.
Від каплички під прямим кутом йшла дорога ліворуч на Ставище, а праворуч і до гори – на Гнилицю.
На самому розі жили дві жидівські родини – Орон (Аарон) та Мошко. Я пам’ятаю їхні хати, особливо хату Мошка, бо у нього було багато дітей і я часто прибігав до них погратися. У суботу Мошко обв’язував себе ремінцями та молився богу. В Орона була жінка Фрузя (Рузя), з якою близько дружила моя мама. Уже після того, як німці забрали ці родини у Заболотівське гетто, а пізніше розстріляли на Хомівській горі коло села Ілинці за Прутом, мама часто згадувала Рузю, говорила, яка вона була добра і товариська жінка, і як часто вона давала моїй мамі поради, коли ми, діти, хворіли. Думаю, чи не завдяки їй мене, маленького, у два чи три місяці від народження зимою повезли до Львова, щоб лікар-офтальмолог Нусельблат зняв мені більма з очей. На той час моїм родичам довелося продати корову, щоб врятувати мій зір.
Униз від роздоріжжя жив мій дід Василь Дупей, далі Рудак Юрко, також наш татів родич у третіх, навпроти його жив Онуфрій Церковнюк, а далі жили Палійчуки, Лукань, Бойчук, Дмитруки і Коржі. Це з правої сторони Ставища.
А з лівої жили Юрко Боднар та Цикалюк Юрко. Обидва у 1946 році були впіймані, як вояки УПА, та засуджені на 25 років ув’язнення і заслання до Воркути. Звідти вони додому не повернулися. Вже в 50-х роках до них виїхали їхні сини Петро та Василь і прожили все своє життя у Воркуті, лише зрідка приїжджаючи до свого села.
На Ставищі навпроти хати Бойчуків із землі виходило джерельце (криничка), а вода заповнювала маленьке озерце, де плавали гуси та качки. А ще далі у бік Чорнова було драглисте болото, в якому навіть тонули деколи корови чи коні. Тепер там уже нічого нема – ні болота, ні озерця. Лише пасовисько для худоби. Мабуть, це - результат запопадливості меліораторів у сімдесяті роки минулого століття.
У кінці Гнилиці жили мої вуйки Яремійчуки – Андрій та Іван. В Андрія була велика пасіка – 40 або більше вуликів. Він деколи пригощав нас вощиною, медом. В Андрія було два сини – Ярослав та Стефан. Ярослав вчився в Коломийській гімназії, у 1942 році захворів запаленням легенів та помер. Стефан одружився із заболотівською дівчиною Марією, працював фотографом, пізніше, до виходу на пенсію, працював на тютюновій фабриці. У нього було двоє дітей – Ярослав та Роман. Ярослав став фахівцем-буровиком і керував у 2008 році найбільшою газовидобувною компанією України «Укргазвидобування». Роман працює інженером-механіком у Краснограді Харківської області.
У Першу світову війну мій вуйко Андрій служив в Українській галицькій армії і мав чин хорунжого. У вуйка Івана було троє дітей – Ганнуся, Микола (Коцьо) та Ярослав – мій ровесник. Після війни у його саду була збудована бандерівська криївка, входом до якої з криниці був тунель-бункер, де зберігались архіви бандерівців та друкувалася на машинці їхня документація. Здається, у 1947 році криївку виявили, тих хлопців, що були в ній, повбивали, хату вуйка, а заодно і сусідню, енкаведисти спалили. Вуйко Іван був засланий до Караганди, де через рік помер.
Про наявність архіву знав лише мій двоюрідний брат Коцьо і перед смертю він у 90-х роках заявив про це, знайдені матеріали передані в Снятин до музею повстанського руху.

(Продовження в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 31.10.2008 > Тема "Душі криниця"