Версiя для друку Обговорити в форумi

Останнім часом як автор-перекладач я виконувала дуже відповідальну для мене роботу. Бо працювала над перекладами творів людини, яка писала змолоду (є твір датований 1968 роком) пейзажні етюди, нариси, казки, оповідки, а друкувати їх наважилася тільки тепер. Щоправда, бували публікації статей фахівця лісового господарства Скопи Валентина Федоровича в періодичній пресі, бо все життя він присвятив лісу та саду: працював у господарствах Інгушетії, Башкирії, Ярославської області, Криму. Тому й не дивно, що й писав російською мовою. Мешкає в мальовничій гірській місцевості Бахчисарайського району, але вся рідня, за винятком частини його власної сім'ї, - в материковій Україні. Валентин Федорович, уродженець Полтавщини, потрапив до Криму разом з батьками ще малою дитиною відразу після 2-ї світової війни.
Головна героїня його літературних творів, звичайно ж, матінка Природа. Життя лісу, його мешканців автор описує з усіма подробицями, заглядаючи в кожну шпаринку мурашника, копиці сіна чи пташиного гнізда. Від того його казки, оповідки – пізнавальні надзвичайно. Кажуть, кожен автор знайде свого читача. Зізнаюся, мені – як читачеві, цей автор дуже до вподоби! Тому й віднеслася до роботи перекладача з відповідальністю і цікавістю. Подаю кілька творів для знайомства з автором Скопою Валентином, звичайно ж, з його дозволу.
Автор перекладу Галина Литовченко,
член НСПУ, лауреат премії ім. Данила Кононенка

Валентин СКОПА
РОЗМАРИН

Який день видався! Ми – в старому саду. Крізь блиск гілля прокрадається небесна блакить, відчувається запах пожухлого листя, що шурхотить під ногами. У вранішній прохолоді павутиння, розвішане на сухих стеблах і гіллі притихлого саду, світиться разк?ми діамантового намиста. В краплинах роси народжується музика сонця.
 Високий жіночий стан непомітно тане в далині. Сукня жінки розвівається, ледь торкається листя, ваблячи його за собою. Ось вона зупинилася, і здалеку мені видно, як невимушено й легко нахиляючись, жінка щось збирає.
 Підійшовши, я побачив у її руках кілька яблук. Великі сірі очі на довгастому обличчі світилися теплим блиском.
 - Дивись, синку, які яблука, – сказала і чомусь засміялася.
 Можливо її розсмішило моє замурзане лице та скуйовджена шевелюра. Обняла, витерла мені носа, подала яблуко:
 - Які соковиті, який аромат! Дозріли під листям, соку від землі набралися. Це – розмарин, синку, хоча – антонівки добріші. Пам’ятаю, батько приносив їх на Спаса з панського саду. Він у нього, у пана, працював по найму. Саме в той час і мед гнали. Бувало, поставить батько на стіл миску медових стільників і дивиться, ледь посміхаючись, як ми їмо. А було й таке, що перемішає мед з полином і примушує їсти. Хочеш-не-хочеш, а їси. Профілактика від паразитів. Який же запах у меду й антонівок! Досі пам’ятаю. Це дух моєї Батьківщини, синку, моєї землі.
 Наступила мовчанка. З голого гілля падали і м’яко ударялися об листя нечасті краплини роси, трохи далі в лісі дзюрчав Бельбек. Непомітно пригріло сонце, і в цю тишу ледь чутно почав вливатися незвичний звук. Невже журавки? Так і є! Це журавлиний перегук. Мати поклала руку на моє заплутане волосся і пальцями почала його перебирати.
 - Відлітають вони, синку, туди, де т?пло, – її голос чомусь обірвався.
 Знявши руку з волосся, вона схилила голову, важкі русяві коси прикрили долоні, що вже обіймали лице…
 Багато яблук було в моєму житті, але розмарин, безперечно, най… най… – подібний антонівці, яку згадувала мати. Тепл? її долонь, що відкривали мені очі на творіння Боже, відчуваю все життя. Не забути й дорогу, що пролягала через сад, вкриту різнобарвним листям, насиченим особливим, хвилюючим душу запахом осені. Дорогу, яка зливалася вдалині з горизонтом, там, де небо торкається землі.
 Крим. 2007

 КАЗКА ПРО ЗАЙЦЯ І БІЛОЧКУ
 
 Набридло сірому Зайцю рятуватися від собак. Забрався він у гущавину колючого терну і глибоко задумався, як далі жити. Раптом його осяяла, як видалося, доречна і вдала ідея. Звичайно не враз осяяла, а після довгих роздумів. Згадалася перша зустріч з Вогняною, – тоді йому шишкою по голові перепало, як тільки-но присів перепочити під сосною. Пискливий сміх Білочки, тендітність і легкість рухів вразили його. Так чи інакше, але після того випадку ноги мимохіть неслися до сосни. Після спілкування з Вогняною, Заєць щоразу відчував полегшення в серці і прилив сил.
 Тепер якраз пора розповісти про оту, несподівано виниклу, вдалу ідею. А подумалося Зайцеві ось про що: «А чи не перебратися мені на дерево до Вогняної? Живе ж вона там! Ніякий собака не дістане, ні лисиця, ні вовк. Та й тепло буде взимку в дуплі удвох, – не те, що під кущем! Ніхто не добереться до їхньої хатки, н?кого боятися».
 Подружилися вони давно, але ідея прийшла в голову тільки тепер. Обережно виглянув зі свого колючого укриття, роздивився навкруги і подибав до старої сосни біля кам’яного мису. Білочка часто бувала на тій сосні, а Заєць під нею. Такий збіг обом подобався. Іноді Вогняна спускалася вниз скуштувати суниць, назбирати грибів. Вона їх дбайливо нанизувала на гілочки для сушки про запас. А Заєць мріяв про капусту з морквою, які росли на городі з поваленим тином у садибі престарілого мисливця.
 Білочка сиділа на довгій сосновій гілці, що простяглась над землею, і щось гризла. Побачила Зайця й радісно вигукнула:
 - Давненько не бачила тебе! Літу підходить кінець, а там і зиму недовго чекати. Не набридло тобі втікати від хижаків та мисливців з собаками? Може, до мене на дерево, га?
 Заєць аж ніяк не очікував на такий хід думок приятельки. Сам він не знав, як розпочати з нею розмову, а тут – н? тобі! Сама запропонувала. Зрадів Заєць, слова промовити не може.
 - То що, вирішив? – допитувалася Білочка.
 - Згоден, та тільки не знаю, як потрапити до тебе…
 - Запросто! Бачиш, як я скачу? Давай і ти так! Стрибай на цю похилу гілляку, де я сиджу!
 «Тепер, або ніколи! Де наше не пропадало…» – вирішив Заєць. Розігнався, підплигнув, вчепився зубами й передніми лапами за гілку, і, бовтаючи задніми в повітрі, спробував підтягтися до Вогняної. Але не втримався і гепнувся спиною на каміння. В очах потемніло, немов нічна темрява зненацька застала. Прийшов до тями, а над ним Вогняна – наче в тумані колишеться. Щось йому казала, та Заєць не чув. Голова паморочиться, нудота підпирає. З зусиллям згадав, як стрибав на гілку, і ледве промовив:
 - Не моя це справа – по деревах лазити. Будь що буде… Жив я ж якось до сих пір.
 Отож і далі так живе. Подивиться косим поглядом знизу на Білочку, прозвану ним Вогняною за яскравий окрас і спритність, погомонить весело з нею, і радісний шкандибає назад у свої колючі пенати.
На фото - село Маркур (після 1945 р. - с. Поляна) Бахчисарайського району

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 14.01.2022 > Тема "Душі криниця"