Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Початок у №44)

- Дякую, зовсім забув про клюз, - привітав моє повернення Женя. – Тепер лиш доведеться сушитися. Розвісь мокре в машині. Там воно за годину просохне.
- Та вже доведеться. – Я відкинув зелену брезентову запону і спустився вниз. В машинному відділенні, тьмяно освітленому двома круглими закіптюженими ілюмінаторами, стояв неймовірний гуркіт. Треба сказати, що поспішаючи оминути Тарханкут завидна, ми не піднімали вітрила, а весь цей час йшли під мотором, тож за дві з половиною години його напруженої роботи, в машині було гарячіше, ніж колись на печі мого діда Федота Івановича. Та, що там на печі! Задуха тут стояла така, що порівняно з нею, навіть люта спека сахарського полудня сприймалася б м’яким кліматичним курортом. Принаймні, сахарська спека вільна від запахів солярки, гарячої машинної оливи та спалин. А ще Сахара не злітає щокілька секунд догори, аби наступної миті зірватися вниз. Обпечений, оглушений, відчуваючи, що пульсуючий шлунок починає стрімко підніматися до горла, я швиденько розвісив на гвіздках свою мокру куртку і чимшвидше вибрався нагору.
- Як там внизу? – більше вгадав, аніж розчув Женине запитання.
Перш ніж відповідати, щільно закрив запону. – Гаряче. Чи, що ти маєш на увазі?
- Двигун. Як він?
- Як на мене, то нормально. Гримить і смердить. Точніше не скажу, бо, як ти знаєш, я в двигунах не петраю.
- Ну, звісно, - усміхнувся Женя. – На дідька ті смердючі тріскотливі монстри, коли можна підняти білі вітрила і пливти собі, насолоджуючись плеском хвильок! Заради такого задоволення тиждень-другий чекання на попутний вітер, то не так вже й багато, чи не так?
- Не так. Люди віками плавали під вітрилами без усяких двигунів. І не лише за вітром, зверни увагу. Всі географічні відкриття зроблені під вітрилами.
- Визнаю, - погодився Женя. - Але ж скільком задля того довелося назавжди ошвартуватися в нижніх доках! А все через безсоромну нетерплячку, недостойну високого звання гомосапієнса. Ні, щоб спершу винайти двигуна, а потім вже відкривати Америки-Австралії!
Ти ж не станеш заперечувати, що плавати під двигуном і простіше, і безпечніше?
Треба сказати, що дебати на темат того, що краще, надійніше і сучасніше – мотор чи вітрила – точилися між нами не перший рік і, попри те, що обидва чудово розуміли незаперечні вигоди як одного так і іншого, кожен не приминав нагоди м’яко натякнути іншому як глибоко той помиляється, як закоренів у своєму невігластві, і як добре було б, якби він відмовився від своєї єресі і прийняв істинну віру.
- Це неоднозначне питання, - відказав я, аби припинити дискусію. – Адже й ти не станеш заперечувати, що з появою на суднах двигуна, вони не перестали тонути, а за позірну простоту плавання на моторному судні доводиться розплачуватися експлуатаційними витратами, про які в часи вітрильного флоту і гадки не мали. А що вже казати про забруднення! Та, годі про те. Поглянь-но, краще – хіба ото не Тарханкутський маяк? - Я вказав на білу башточку, на протилежному мису. Вона стояла чи не на самісінькому березі і виглядала з цієї віддалі мініатюрною. За нею виднівся край якоїсь будівлі та зелений гайок. І все те ніби аж світилося на фоні зловісної чорноти, що нависала над ними. - Схоже, час тобі забиратися од штурвалу, бо ж од Тарханкуту моя вахта. Вилазь, - штрикнув я його під ребра.
- Та, звісно, то він і є. Але не поспішай. До нього ще з півгодини ходу. Може статися, що через цю халепу, - він кивнув на хмару-страховисько, що погуркуючи громами, притисла до землі принишклу Оленівку, - нам доведеться ще й ховатися в бухті.
- Отут? – я недовірливо роздивлявся спінений аквен, через який , немов зграї знавіснілих гривастих чудовиськ, котилися здоровецькі хвилі, люто штурмуючи невисокі скелі північного берега, з оскаженілим сичанням вергаючись на посірілі від страху піски розлогого пляжу. – Краще вже штормувати в морі.
- Біля південного берега цілком можна буде відстоятися, - роздумливо промовив Женя, але впевненості в його голосі я не почув.
Тимчасом в природі і далі відбувалися зміни. Правду кажучи, ми відчули їх ще лиш вийшовши з-під прикриття берега. Шквал, який за Прибійним мав би навалитися на нас з усією нетамованою берегом силою, начебто трохи збавив. І те давало надію. В усякому разі, замість вичікувати за прихистком мису, «Свята Марія» простувала далі. Хвилин з десять вітер ще намагався надувати щоки, налітав поривами, жбурляючи бризками, але його завзяття значно підупало. А ще за чверть години він остаточно видихнувся і затих. Несене ним свинцево-чорне хмарисько спершу безпорадно зависло, а потім, розсотуючись на окремі хмари, поволі потягнуло на схід, завісивши бурі пагорби Тарханкутського кряжу сивою пеленою дощів. Море ще якийсь час натужно дихало, котило довгу важку хвилю, але вже не гриміло загрозливо, не сичало люто, не шкірилося гребенями білої піни. Його не збрижене вітром горбисте лоно вилискувало, немов плитке люстро живого срібла, облямоване темним та лазуровим краями. З-за крила відступаючої хмари зблиснуло призахідне сонце і тої ж миті, зліва по борту, над Тарханкутським кряжем, над ковшем Караджинської бухти, над садками і будиночками Оленівки*, що ховались в її глибині, засвітилися щонайменше три веселки. Різні за розміром, одна яскравіша за іншу, вони сяяли над Караджею, чітко вирізняючись на темно-сивому тлі захмареного неба, немовби благословляючи цей, ще не зіпсований куточок кримського Едему. Видовище було просто фантастичним: настільки, що Перший після Бога, не догукавшись Гени, здав мені вахту і бігцем побрався за ним до каюти. Скоро, щоправда, повернувся, кажучи, що той спить. На жаль, як і всяке рідкісне явище, небесна вистава тривала недовго. Одна по одній, веселки зблякли і згасли.
- А погляну-но я на двигунець, - промовив Женя, відірвавши зачарований погляд від згаслого дива і оглядаючи виднокруг.
- А, мо’, вимкнемо його ік бісу та підемо під вітрилами?
- Всьому свій час. Спершу погляну, як він там.
- Ну, то лізь вже в своє пекло, - зітхнув я. – І не турбуйся: я тут пригляну.
- Звісно, приглянеш: твоя ж тепер вахта. Тримайся лишень подалі від мису, – кивнув він на рожевіючу в променях низького сонця башту маяка. Там від нього на цілу милю в напрямку на WNW тягнеться мілина. На краю – вішка. З нашою осадкою ми, звісно, могли б просковзнути поміж вішкою і берегом, але краще обійти її лівим бортом.
- Так і зробимо. – Я переклав штурвал, забираючи мористіше. – Ти запону за собою не закривай, бо задихнешся: десь спалини пробиваються.
- Я, власне, за тим і лізу, - відказав Женя, демонструючи смужку намоченої асбестової тканини. – Зварний шов на випускній трубі трохи січе. Літом, на коротких пробіжках, те було майже не помітно, але тут, бачу, треба ту біду ліквідувати, бо ще почадіємо.
В тісноті машинного відділення не повернутися – двигун, його обвіска, його системи, жили кабелів, які не можна зачепити, вигадливо вигнуті гарячі труби, торкнувшись яких гарантовано залишиш на металі шматки шкіри, а ще спекотище, мов у лазні, а ще гуркіт мов в металообробному цеху – і як ото в тій машині можна всидіти, не те, щоб працювати?! Та, ба! – наш кеп, схоже, почувається там, як риба у воді. Он, навіть вилізши, ворушить ротом, немов той сом, якого витягли з рідної саги. Чи то він щось каже?
- Як воно тут, нагорі? – чую нарешті, коли люк до машини щільно закрито.
- Та, все гаразд. Он, щойно проминули вішку, про яку ти згадував. – відказав я, вказуючи на похилу жердину за кормою. – Ну, то як: давай вітрила поставимо, га? Он вже й поненто по-справжньому повернувся. Вийди, понюхай – тягне рівно, без поривів.
- Та, взагалі-то, я не проти. І двигун відпочив би, - погодився Женя. – Але пильнувати треба буде дуже уважно, бо за такої тенденції вітрець може добряче роздутися: тиск, хоч і повільно, але й далі падає. А попереду ніч.
- Ясна річ, пильнуватимемо, - гаряче запевнив я. – То, що – ставимо?
- А ставимо! – засміявся той. – Бо ж, якщо не погоджусь, то ще збунтуєш мені екіпаж!
Сказано – зроблено. Капітан підняв підвахтового, зарипіли блоки і спільними зусиллями на щоглу піднято важенного грота. Проте сірувато-біле з помаранчевими шкаторинами полотнище настільки грубе, що легкий вітер не має сили навіть належно розправити його. Розгойдуючись, воно безвольно висить на щоглі без усякої користі. Так само безвольно гойдається на пологій хвилі «Свята Марія». Який же я був розчарований! Тепер я добре розумів, чому в літніх рейсах з пасажирами, навіть піднімаючи вітрила, Женя не вимикав двигуна.
- Геную! Ставте геную, крикнув я з рубки.
Але Женя вже й сам взявся за неї. У витягнуте на палубу новеньке, щойно зшите перед походом вітрило ув’язали фал* та шкоти*. Ще дрібця зусиль на підняття - і ось вже величезне рожеве полотнище ухопило вітер. Натягнулися шкоти і судно, набираючи хід, поволі рушило вперед.
 
(Далі буде)

*поненто (ponente)– західний вітер;
*бушприт – горизонтальний брус, що видається перед носом судна і служить для постановки носових вітрил;
*кеч – двощоглове вітрильне оснащення з великою щоглою попереду та меншою щоглою на кормі, попереду баллера стерна;
* бізань – вітрило на кормовій (бізань-)щоглі;
*грот – основне вітрило, ставиться на основній (грот-)щоглі, позаду неї;
*стаксель – зазвичай трикутне вітрило, що розтягується між першою від носа судна щоглою та кріпленням на носі судна;
*летючий клівер – трикутне вітрило, що розтягується між першою від носа судна щоглою та ноком* (кінцем) бушприта;
*суднова роль – список екіпажу судна з позначенням функціональних обов’язків;
*бак – підвишена передня частина судна;
*клюз – отвір в борту чи палубі судна;
*Прибійний – найзахідніший мис Кримського півострова.
*Оленівка (Караджа) – село на самому краю Тарханкутського півострова.
*генуя – велике вітрило для легких вітрів; ставиться на грот-щоглі, розтягуються між її топом (верхом) та ноком бушприта;
* фал – линва, за допомогою якої піднімають вітрило;
*шкоти – линви, за допомогою яких управляють вітрилом.
*гострий (ostro) – південний вітер

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 08.11.2019 > Тема "Душі криниця"