Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в місті Миколаєві вийшла друком книга «Дороги війни». Це збірка нарисів, автори яких С.С. Макарчук (керівник колективу), І.В. Крісанова, А.П. Назарова та ін.
«Дороги війни» - це логічне продовження попереднього видання «Миттєвості війни». Це біографічні нариси про жителів Миколаївської області, які загинули, захищаючи Батьківщину від російської агресії, спогади, нариси про бойовий шлях військових підрозділів, що дислокуються на території Миколаївщини, матеріали про участь в АТО медиків, діяльність військових капеланів, волонтерський рух. Окремими блоками в книгу включено фото, надані бійцями Збройних Сил України та волонтерами. Частина матеріалів опублікована російською мовою.
В книзі описано події, які передували виведенню українських військових частин із Криму. С.М. Березний пише: «Пілоти Сакської авіаційної бригади ВМС України однозначно дають оцінку подіям кінця лютого – початку березня 2014 року: командування ВМС України вже було готове до так званого «зливу» не тільки Криму, а й Військово-Морських Сил України. Активність «зелених чоловічків» та їх підтримка проросійськи налаштованим місцевим населенням була досить великою та небезпечною. Вимоги одні – здача військової техніки, перехід на бік російських збройних сил. Керівництво України бубонить одне – не піддаватися на провокації. Командування флоту в особі Березовського та Єлісєєва пропонує перейти до російських ВМС. Українське політичне керівництво та військове командування ніяких реальних та рішучих наказів не надає, і знову одне й те саме – «Не піддавайтесь на провокації!» Особовий склад бригади був розгублений та дезорієнтований: серед військових багато місцевих контрактників, у них тут все – житло, родини. Тиск з боку «зелених чоловічків» усе більше посилюється. Тимчасово виконуючий обов’язки командира бригади полковник Бедзай Ігор Володимирович приймає рішення зберегти бойову техніку для України, не віддавати її ворогу. Операція з евакуації розроблялася у режимі великої секретності. О шостій годині ранку 3 березня 2014 року було прийнято рішення про виліт на материкову Україну. Визначено час зльоту – 13-та година, час обіду, в цьому була задумка несподіваності. Вирішено було, що першими підіймаються безпосередньо з місць стоянки чотири вертольоти, а після них – уже літаки Ан-26 і Ан-2 та амфібія Бе-12. Операція по підйому в повітря бойової техніки зайняла всього 8 хвилин. Це був рекорд для зльоту, адже в звичайних умовах потрібно було 20 хвилин. Для російських військових це була несподіванка: під носом виведено унікальну військову техніку. Летіли низько, щоб не стати мішенню для будь-яких типів радарів протиповітряної оборони. З Гвардійського, щоб наздогнати українські екіпажі, злетіли два російських Мі-24, але українські пілоти виставили інтенсивні радіоперешкоди – і погоня не вдалася».
Наші пілоти перелетіли в Миколаїв. Тут був відомий ще з 1930-х років навчальний центр військово-повітряних сил. Але зміни відбулися не в кращий бік: «За 25 років на території знаменитого, з багатими традиціями навчального центру військово-повітряних сил флоту зросли розкішні приватні особняки «державних мужів» містечкового масштабу та «елітний» житловий масив «Істок». А колись елітою були тут пілоти та технічний персонал авіації ВМС». На щастя, виручили миколаївські волонтери: «Завдяки їхній допомозі збудували приміщення для розташування особового складу бригади та забезпечили усім необхідним на перший час».   Капітан Ігор Філіппов розповідає про захоплення росіянами 204-ї авіаційної бригади. Коли озброєні «зелені чоловічки» захопили приміщення Верховної Ради і Ради Міністрів АР Крим, то офіцери і прапорщики української бригади озброїлись штатною зброєю. Але о 15.00 надійшов наказ здати зброю, а близько 16-ї години – сигнал про відбій тривоги. А біля 21-ї години того ж 27 лютого 2014 року кількасот озброєних російських військовиків захопили цивільний термінал міжнародного аеропорту «Бельбек». Капітан Філіппов розповідає: «28 февраля в дежурные силы 204-й авиационной бригады, находившиеся на боевом дежурстве по охране и обороне воздушного пространства Украины, поступил сигнал «Воздух» на перехват группы вертолетов-нарушителей. При попытке взлета дежурных самолетов МиГ-29 с дежурного звена русский спецназ заблокировал взлетную полосу двумя военными КамАЗами. Вертолеты РФ выполнили посадку неподалеку на аэродроме «Кача» (авиабаза «Кача» Черноморского флота России)». Російські солдати поступово захоплюють аеродром. Ігор Філіппов свідчить: «Указаний, как действовать в сложившейся ситуации, от вишестоящих штабов ВС Украины не поступало, складывалось впечатление, что они сами не понимают происходящего».
Прибули кубанські козаки: «В помещении пожарной команды армейский порядок сменил хаос из толпы недисциплинированных мужиков в возрасте, одетых в военный камуфляж, в папахах и кубанках, из оружия – травматики. Потянуло запахом алкоголя». Один із козаків зізнався: «Мы сами удивлены спокойной жизнью в Крыму. У нас на Кубани нам рассказывали, что в Севастополе нельзя разговаривать на русском языке, что русских здесь убивают, поэтому мы здесь, чтобы защитить Крым от «бандеровцев».
Російські військовики пошкодили всі українські літаки. 38% особового складу (трохи більше 200 осіб) 204-ї авіаційної бригади вийшли із Криму, решта зрадила військовій присязі українському народу і перейшла на бік окупантів.
Морська піхота України створювалася у протистоянні з російським командуванням у Криму. Чимало українських морпіхів брали участь у миротворчих операціях ООН, у спільних навчаннях України і НАТО.
Морпіхи в Феодосії і Керчі були заблоковані: «Увесь час блокади (а це більше 3-х тижнів) морпіхам надавало підтримку місцеве населення, зокрема активно допомагали кримські татари. Незважаючи на можливість розправи з боку т. зв. «самооборони», вони пробиралися до військової частини і передавали нашим бійцям продукти. Це підтримувало моральний дух бійців. Проте за відсутності чітких команд і вказівок з Києва у деяких морпіхів стали з’являтися питання до військово-політичного керівництва країни».
Морпіхи-феодосійці після виходу з Криму облаштувалися в Миколаєві.  
Є. Макарчук розповідає про роботу 145-го окремого ремонтно-відновлювального полку Озброєння Збройних Сил України: «Ще до початку антитерористичної операції частина прийняла на свою базу військову техніку та озброєння сухопутних військових частин ВМС України, які виводились із анексованого Росією Криму. Більша частина цієї техніки (понад 1000 одиниць), розграбованої і навмисне по-варварськи понівеченої росіянами, була відремонтована спеціалістами полку і повернута в стрій».
Є. Макарчук пише і про рейд, який здійснила 79-а окрема десантно-штурмова бригада разом з бойовими побратимами з 95-ї бригади у вересні 2014 року: «Наші воїни знищували на своєму шляху командні пункти, артилерійські підрозділи, живу силу і техніку ворога. Сотні ворожих трупів, десятки спалених російських танків, бронемашин, автомобілів, РСЗВ встелили багатостраждальну українську землю. Захоплений зненацька, розгублений, деморалізований агресор повною мірою відповів за підлість та підступність, віроломство і звірину жорстокість, проявлені під Іловайськом».
А так воювали артилеристи: «Внесок 406-ї артилерійської бригади (раніше дислокувалася в Криму) в боротьбу з агресором величезний. Наші славетні «боги війни» знищили понад 150 одиниць ворожої техніки, артилерійських установок, з них понад 40 «Градів», близько 30 танків та БМП противника. Сотні непрошених «гостей» знайшли смерть на українській землі. Відірвані башти російських танків, пошматовані і перетворені на решето вантажівки і бронемашини ворога, знищені військові колони (всього вщент розбито бригадою 8 ворожих колон), якими встелене поле бою, - ось результат філігранної роботи артилеристів із потужних 152-міліметрових «Гіацинтів». Земля в буквальному сенсі горіла під ногами окупантів та їх поплічників».
Командир гранатометного відділення морпіхів «Ярема» розповідає: «Політика, перемир’я… Даємо відсіч, «сепари» просять перемир’я і тут же по нас із 120-х б’ють, ми знову відповідаємо. Вони полізли, ми відбили. Скільки їх поклали – не знаємо. «Нормально» працює їх артилерія, це не комбайнери, а кадрові російські військові. Якось рили туалет, так ворог туди двічі попадав. Іноді російські курсанти-артилеристи на нас тренуються».
Сержант «Хохол», який розпочав службу в морській піхоті з 2010 року ще в Криму, говорить: «Загалом з дисципліною у «сепарів» зараз великі проблеми. Перехоплення їх розмов засвідчують істерику: «Якщо так буде далі, я не витримаю!», або: «Нам тут обіцяли майже курорт, гроші не платять!» Процвітає алкоголізм… Щоб якось зберегти залишки організації та дисципліни, росіяни гонять «сепарів», як худобу, на забій уперед. Тому вся без винятку лінія зіткнення є загрозливою. Ворог по всьому фронту намацує, де у нас слабкі місця».
Доброволець батальйону «Миколаїв», студент істфаку Миколаївського національного університету ім. В. Сухомлинського Д. Степанов згадує про прибуття наших військових у селище Лутугине за 12 кілометрів від Луганська: «Після кількох місяців конфлікту та відсутності нормального забезпечення містечка харчами, побутовими речами місцеве населення у загальній масі, не підтримувало ні ЗСУ, ні псевдополітичне утворення «ЛНР». Російська пропаганда переконувала місцевих, що до них ідуть «карателі», які вбивають усіх, хто проти української влади, тому дехто навіть намагався спілкуватися з нами, згадуючи українську мову… Приємним сюрпризом для нас став візит місцевих молодих патріоток на 24 серпня, які приїхали з вітанням та домашньою випічкою, за що ми були їм дуже вдячні». Але ситуація змінилася: «Після того як українські військові та правоохоронці покинули Лутугине, туди зайшла група чеченців. Мирне населення, усіх тих, хто нам допомагав і яке ми не змогли вивезти, розстріляли на центральній площі».
Медик Михайло Проскурня згадує про бої: «Сотні поранених, «вертушки» ледве встигали їх евакуювати. А тут ще такий випадок: прилетів вертоліт, забрав сина якогось депутата, а поранених взяти відмовився».
Мірошниченко із миколаївської «Альфи» розповідає, що російські шпигуни використовували дітей для збору розвідданих про українське військо. Або ще такий характерний випадок: «Российские спецслужбы и их «подручные» активно прибегают к разного рода провокациям. Так, один из боевиков, населенный пункт которого оказался в «серой зоне», установил на крыше многоэтажки миномет. В определенное время он подъезжал к этому зданию на велосипеде, поднимался наверх и открывал огонь: три-четыре выстрела по нашим позициям, потом три-четыре по боевикам. И уезжал. Пропагандисты ОРДЛО и российские СМИ немедленно поднимали шум, мол, ВСУ обстреливает мирные кварталы. Боевика удалось задержать на подконтрольной украинской территории. Минометчик сразу начал все «сливать». Поначалу даже закралось подозрение – не «деза» ли это? Но потом выяснилось – он ужасно напуган, им там здорово «промывают» мозги. Пропагандистские сказки падают на благодатную «почву», поскольку рядовые боевики часто не имеют даже среднего образования».
Психолог Олена Снісаревська характеризує наших добровольців: «Я провела месяц в батальоне «Донбасс», который после трагических дней в Иловайске, после огромных потерь, добирал личный состав… Поразило то, что подавляющее большинство добровольцев были из Донецкой и Луганской области, замечательные, мотивированные ребята, очень много совсем молодых и юных. Запомнился один, родом из Донецка, который в буквальном смысле потерял семью: его родители отказались от него, узнав его желание защищать свою землю от агрессора. Он и сейчас продолжает службу, хотя был ранен и мог вернуться к мирной жизни. Я знаю бойцов, которые имеют заслуженные награды, их уважают и ценят. А спросишь: «Кем ты был, где работал до войны?» - и оказывается, что этот Саша, или Сергей, или Толя, с не очень «киношной» внешностью, были кто-то простым рабочим на стройке, а кто-то всю жизнь выращивал картошку или отбывал свои 8 часов на офисной работе и подумать не мог, что станет отличным воином».
Добровольці різні. Психолог Снісаревська далі згадує: «Имела честь пить кофе, приготовленный темной ночью, на костре, в так называемой «серой зоне», из рук врача высшей категории, который пошел воевать добровольцем. Вспоминаю беседу с доктором наук в холодном блиндаже и арию, исполненную солистом Черкасской филармонии, перекрывающим своим великолепным баритоном звуки обстрела. Удивительные люди нас защищают, настоящие мужчины, герои!»
В експозиції Миколаївського музею суднобудування і флоту представлені орден «Народний Герой України» і медаль «Захиснику Маріуполя», якими було нагороджено москвича Андрія. Він загинув за свободу України і Росії. Батьки в Росії відмовилися навіть від пам'яті про сина.
Священик Української греко-католицької церкви, капелан 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ о. Андрій Зелінський висвітлює ставлення різних конфесій до війни: «Представники УГКЦ були на фронті від самого початку бойових дій і залишаються там сьогодні. Інші церкви, відповідно до своїх можливостей, також долучались до цього процесу, зокрема УПЦ (КП) та деякі протестантські релігійні організації, інколи служать потребам наших військових й окремі священнослужителі УПЦ (МП). Тут є інше питання: наприклад, є факти, що представники УПЦ (МП) - як військові капелани незаконних збройних формувань - зі зброєю в руках воювали проти українських військовослужбовців. Або ж відмовляли у благословенні військовим, що відправляються у зону бойових дій. Серед представників православної церкви Московського патріархату є також священики, які благословляють ці незаконні збройні формування, спонукаючи таким чином до агресії. Офіційна позиція УПЦ (МП) – «ми за мир». Але якщо ви за мир, то, в такому випадку, скажіть своїм вірянам: складіть зброю. Я ніколи не чув офіційних звернень від ієрархії УПЦ (МП) до своїх вірян про те, що не можна просто так брати до рук зброю і йти вбивати, розстрілювати, зокрема, беззбройне цивільне населення. Коли 19 січня 2015 року, в день великого християнського свята Богоявлення-Водохреща, загони бойовиків у мене на очах почали обстріл «Градами» Дебальцевого, то не було жодного звернення від УПЦ (МП) до своїх вірян-бойовиків на захист своїх вірян – мирного цивільного населення».
Пастор Церкви «Нове покоління» в місті Снігурівці, один із організаторів і голова благодійного фонду «Волонтери Снігурівщини» Олександр Єфремов пояснює: «Я – росіянин, народився в Росії, родичі мої живуть там. Там моя Батьківщина, але тут мій дім. І я не хочу, щоб у моєму домі таке відбувалося. Тому я тут, я захищаю свій дім, я серед людей, які захищають те, що їм дав Бог. Бог дав їм землю – Україну і дав їм владу захищати її».
Лікар і волонтер Дмитро Бачинський згадує, як привезли допомогу нашим військовим. Бачинський дав ящик пиріжків з картоплею місцевим людям. Вони розхапали пиріжки і почали кричати: «»Забирайте свою армію, і самі з ними забирайтеся до своєї України!» Д. Бачинський пише: «Це для мене стало ключовою фразою для розуміння, чому в нас війна. Люди там не розуміють, що вони в Україні. Люди самі покликали туди чужі війська. Якби місцеві жителі не схотіли, вони б їх не прийняли». Вплив російських ЗМІ і нехтування української культури владою України дали свої плоди. А тепер маємо війну.
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
м. Ірпінь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 11.01.2019 > Тема "Душі криниця"