Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя

Наталя МАЗУР
РЕКС

 Рекс потягнувся і позіхнув. Тихо дзвякнув короткий ланцюг. Три собачих кроки вперед, три назад – от і вся Рексова прогулянка. Двічі на день, зранку та ввечері, з’являлася баба Зіна, вливала до його миски якогось варива та й знову зачинялася у хатині. Бо куди ж піде баба зимою? До хліва, до курей, і от до нього – Рекса.
 Хто дав йому цю кличку пес не знав. Бо звик, що ще змалечку його так кликала баба. А те, що він не королівської крові, зрозумів, коли одного разу спромігся висунути голову з ошийника і, перескочивши через пліт, помандрував звивистими вулицями містечка.
 Тоді Рекс дізнався, що світ великий і цікавий. Скількох людей побачив він, скількох собак! Одні були гарні, охайні, доглянуті. Інші – замизкані, побиті, із кошлатою шерстю. Одні ситі, інші шукали поживу серед сміттєвих баків. Рекс і собі, було, почав шукати харч у тих баках, та місцеві зчинили ґвалт, гуртом напали на нього і дали добрячого прочухана.
 Проблукавши зо три дні зимними вулицями, пес повернувся до своєї буди. Обнюхав порожню миску і ліг біля неї, сподіваючись на їжу. Баба Зіна, вгледівши його через вікно, за мить винесла хліба і, поки він жадібно ковтав шматок за шматком, начіпила, тугіше затягнувши, ошийник.
 «Що ж то краще, - іноді думав Рекс, сидячи перед будою і ловлячи язиком сніжинки, - чи мати сите життя в неволі, чи бути голодним, та бігати, де хочеш?» А може і не так він думав? Хто ж то знає собачі думки?
 Але не даремно кажуть: «Хто відчув смак волі – ніколи цього не забуде!» Можливість бігати де заманеться вабила Рекса майже кожної ночі. Тому й не дивно, що одного ранку, винісши псу попоїсти, баба Зіна вгледіла біля буди лише присипаний снігом ланцюг з порожнім ошийником.
- От гульвіса! – сплюнула спересердя вона.
 Рекс в цей час насолоджувався свободою: гавкав на жирного кота, що ошелешено втікав від нього на дерево, ганявся за горобцями між кущів і, час від часу, мітив дорогу.
 Наблукавшись і набігавшись за день, пес відчув голод. Тонкий собачий нюх повів його до сміттєвих баків п’ятиповерхівок. І там він побачив її... Мала, худа, чорна, замурзана. Та кращої за неї він не зустрічав...
 Баба Зіна чекала Рекса тижнів зо два. «От клятий собацюра, - казала вона тихо, - повіявся, не вказується. От чекай, чекай! Прийде ще коза до воза!»
І пес таки прийшов. Та не сам. Просто одного разу перестрибнув через огорожу і пішов до своєї буди. А за ним перестрибнула і його подруга. Оскільки буда була невеличкою, місця для обраниці не знайшлося і вона скрутилася калачиком на снігу перед отвором в буду, де вмостився спати Рекс.
- О! Вернувся! – сердилася баба Зіна. Та ще й волоцюгу привів! А хто вас годувати буде? У мене й для тебе харчів не вистачає.
А далі відчинила хвіртку, вхопила в руки дрючок і цвьохнула ним по спині суки.
- Геть, стерво, геть!
- А ти, пройдисвіте, нікуди вже від мене не втечеш! - кричала вона до Рекса, що саме виліз з буди, тугіше застібаючи ошийника на його худій шиї.
Рекс стріпнув головою, калатаючи ланцюгом. А на вулиці, перед воротами, тупцювала його чорнява подруга.
 Баба Зіна слова дотримала. Їсти виносила лише для Рекса, а на суку за парканом тільки люто поглядала. А та біля воріт, де була невелика щілина в яку було видно подвір’я та Рекса, витоптала собі в снігу кубельце і лежала в ньому, скрутившись калачиком.
 Іноді, коли нікого не було на подвір’ї, перестрибувала через огорожу та похапцем виїдала усе до останього шматочка із Рексової миски. Рекс не заперечував, поглядаючи на неї із буди. А вона, підкріпившись холодним, замерзлим супом, знову поверталася за ворота у своє снігове кубло.
 Там і застала її баба Зіна одного морозяного ранку. Собака лежала, скручена, охолола, притрушена снігом. А коли баба взялася запихати її в мішок, щоб винести на сміття, побачила під нею трьох мертвих, заціпенілих песенят.
 Рекс досі живе у баби Зіни. Постарів, шерсть посивіла. Має свою їжу двічі на день і прогулянку: три собачих кроки вперед, три назад.

LIKE

 Він шукав її довго і наполегливо. Реєструвався у різних соціальних мережах, на різних поетичних сайтах. І таки знайшов. Коло її друзів було вкрай обмеженим. Майже ніякої особистої інформації. Але ім’я і псевдо залишилися такими ж, як в юності – Надія Журавка.
 Тими ж залишилися її очі, які колись вміщали у себе півнеба. Очі, в яких тонув кожного вечора, які доводили до божевілля. Він вдивлявся через монітор у змережене зморщечками обличчя, і в уяві бачив її – молоду, закохану у нього поетку.
 Він, на той час відомий маститий поет, лише поблажливо ставився до її писанини. А вона бігала на всі його презентації та творчі вечори. А коли робили спільне фото, намагалася якомога ближче стати біля нього. 
 Зрештою, її наполегливість та щира закоханість здобули його прихильність, а згодом вихор бажань закружляв у колі шалених побачень. Поетична спільнота шепталася поза спиною, смакуючи новітній роман.
 Дійшло до дружини, яка стала соромити віком, внуками. І він здався. Якось враз зрозумів, що не вистачить йому ні снаги, ні сил почати нове життя. А згодом доля молодої поетки відірвала її з рідного міста. 
 Скільки ж то років пройшло? Тридцять, сорок? І що то за сила така, що змушує його на схилі літ шукати її через інтернет? 
 Вона досі пише вірші. Вони стали вишуканими та виваженими. Але десь там, між рядочками, він все-таки впізнавав її, молоду.
 Написав їй листа через сайтову пошту, та вона не відповіла. Лише почала заходити на його сторінку та ставити like під його віршами. Так почав робити і він. Невдовзі кількість віршів на її сторінці помітно зросла. Вірші були про кохання, і він шостим відчуттям зрозумів, що вона пише для нього. 
 Кожного вечора заходив на сторінку, читав вірш-одкровення і ставив like. Мабуть для неї цього було досить. Бо наступного вечора його чекав новий вірш, нове зізнання. 
 Like був тим єдиним хистким місточком, що пов’язував їх обох. Більш за все він боявся зруйнувати цей місточок, і коли лежав у лікарні, попросив онука заходити на сайт з його облікового запису і ставити лайки під віршами Журавки. Навіть перед смертю прошепотів онуку на вухо: «Став лайки, коли мене не стане». 
 А вона все писала і писала вірші, виливаючи в них своє нерозтрачене почуття і кожного вечора чекала на новий like.

КАВА У ПОРЦЕЛЯНI

 На розі твоєї вулиці заходжу у невелику кав’ярню. В такий ранній час, зазвичай, заходять богемного вигляду чоловіки, чи залітають «нічні метелики», які після безсонної ночі прагнуть нетривалого відпочинку та самотності. Але що хоче ця пані елегантного віку, для продавщині залишається загадкою.
- Чи можу я придбати у вас п’ятдесят грамів смаженої меленої кави?
- Так, звісно.
 І продавщиня відточеними рухами починає відважувати зерна, трішки підсмажує їх і, врешті, засипає до млинка.
Аромат свіжо змеленої кави лоскоче ніздрі та збуджує уяву. Цікаво, чи ти ще спиш, чи вже прокинувся?
 Розрахувавшись, виходжу, спиною відчуваючи здивований погляд продавщині.
Ще хвилин п’ять під моїми чобітками поскрипує зима, лунко відбивають кроки східці до п’ятого поверху. Після тихого хрускоту вхідних дверей мене огортає ранковий напівморок передпокою та знайомий запах твоїх парфумів.
Обережно, щоб не порушити хатній спокій, прослизаю на кухню.
 У тебе ніколи не було джезве. А каву розчинну ти завжди пив на ходу.
Знаходжу глиняне горнятко, ставлю на вогонь, аби зігріти кераміку. Висипаю на дно придбану каву і заливаю окропом із чайника. Вогонь на мінімум, дві ложечки цукру. Лише б не прогаяти момент, коли кавова пінка поповзе угору.
 Є! 
 Густий, чорний, гарячий напій у білій порцеляні на столі і твій радісний вигук у дверях.
- Я ще зроду не пив такої смачної кави, - промовляєш ти, вкриваючи цілунками мої руки та обличчя.
 На столі залишається парувати кава у двох білих порцелянових філіжанках.

ЛЯЛЬКА
 І
 Тиняюся напівпорожнім залом очікування аеропорту Шарм ель Шейх. Наш чартер в Україну через дві години, о четвертій ранку. Одні пасажири дрімають на незручних твердих кріслах, інші сидять за столиками єдиного працюючого кафе, і зовсім трішки люду блукає між запилених полиць Duty free. Сонні продавці навіть не намагаються посміхатися. Нечисленні туристи ліниво оглядають вкрай мізерний асортимент. 
Біля стійки з іграшками маленька дівчинка притискає до грудей ляльку.
- Я не розстануся з тобою нізащо! – чую я, проходячи поряд. 
Дивлюсь уважно на дівчинку. З-під повіки малої викочується кругленька сльозинка і капає на ляльку. 
- Це якась особлива лялька, - запитую, беручи із полиці подібну. 
Дівчинка сумними оченятами підозріло дивиться на мене.
- Та це ж остання розробка знаменитої ляльки Моксі! – шморгнувши носиком повідомляє вона. «Я так давно її хочу», - додає пошепки.
Ніби з-під землі з’являється батько дівчинки.
- Все, попрощалась? Пішли! – голосно наказує він. Я не збираюся платити сорок доларів за цяцьку!
 Дівчинка, ридаючи, цілує ляльку і, поклавши її на поличку, плентається за татусем.
 Я розгублено стою серед порожнього магазину. На запиленій полиці впереміш лежать іграшкові верблюди, собаки, коти. І зовсім скраєчку сорокадоларова мрія маленької заплаканої дівчинки.
 ІІ
 Десь із закутків пам’яті випливла чималенька кругла пластикова лялька Жанна. У неї все було із пластику: і волосся, і коричневі очі. Вона була холодна, тверда і слизька. Але це була моя єдина лялька. І я, здійнявши хустинку з голови, загортала свою «доню» і колисала на руках. Усі дівчатка в дитинстві колишуть свої ляльки.
 Більше у мене іграшок не було. Я бавилася металевими чи дерев’яними відходами будівництва. Батьки будували хату, аби ми мали де жити, і на іграшки грошей не вистачало.
 А у моєї подруги Лєнки, яка приїздила на літо до своєї бабусі, нашої сусідки, іграшок було доволі. Різноманітні ляльки, зайці, ведмедики, навіть буратіно (!) гамузом лежали на широкому вікні веранди. Я любила кликати Лєнку на вулицю.
 Спочатку я йшла від хвіртки до ганку довгою стежиною через малинник. Малина підіймалася наді мною тунелем, і впродовж шляху я похапцем зривала декілька ягід та з насолодою смакувала ними.
 Потім я підходила до дверей і стукала. Виходила суха, висока баба, яка суворо запитувала: «Чого тобі?» Я чемно цікавилася, чи вийде Лєнка на вулицю. Баба дивилася на мене колючими очима і, кинувши «почекай», зачиняла двері. 
 Ось ці хвилини очікування були для мене справжнім святом. Оскільки в дім мене ніколи не пускали, я залишалася чекати перед вікном веранди, яке було завалене іграшками. Із захопленням розглядаючи кожну із них, я уявляла, як триматиму їх у руках, як бавитимусь, пригортатиму до себе, цілуватиму. Як співатиму їм колискові….
 Мої фантазії переривала Лєнка, яка в ошатному платтячку, нових туфликах та капелюшку виходила на поріг. Поряд зі мною – худющою дівчинкою у стоптаних сандаликах, ситцевій сукенці та зі скуйовдженою косичкою, Лєнка здавалася верхом елегантності. Добре, що тоді я цього не розуміла і тягла її бавитися то у купі піску, то у купі землі біля нашої недобудованої хати.
 ІІІ
 Другу мою ляльку звали Регіна. Її привіз мені дядько з Німеччини, де він проходив строкову службу. 
 Лялька була м’якою, зі штучним кучерявим волоссям. Вона відкривала і закривала голубі очі і казала «ма-ма». У неї було рожеве платтячко зі шлярочками, білі шкарпетки і білі туфлики.
 На той час я вчилася у п’ятому класі, і ця закордонна лялька завоювала моє серце. Я усюди носила її з собою, усім показувала і навіть спати вкладала поруч. І от, коли уже всі на вулиці знали, яка у мене гарна лялька, я вирішила похвалитися нею у школі.
 Скільки заздрості було в очах однокласниць, коли на перерві я розгорнула газетний пакунок і показала їм ляльку! Кожна з них хотіла потримати її на руках, перевернути, аби почути «ма-ма». На уроці лялька, замотана в газету, лежала під партою, а на перерві переходила із рук в руки. 
 Після останнього уроку я побігла з усіма бавитися на подвір’ї школи, а коли повернулася за портфелем та лялькою, у класі підмітала прибиральниця. Портфель лежав на лавці, але ляльки під партою не було. На підлозі валялася зім’ята газета. 
- Де моя лялька?! – закричала я до прибиральниці, але та лише відмахнулася.
- Не було тут ніякої ляльки!
Вся в сльозах прийшла я додому і розповіла батькам про скоєне.
- Будеш знати, як брати ляльку в школу, - сказав тато.
 ІV
 Більше ляльок мені не купували. Мабуть вважали, що я уже доросла і ляльки мені не потрібні. А мені так хотілося мати гарну ляльку!
На першому курсі в інституті, коли подруги по кімнаті в гуртожитку запитали, що мені подарувати на день народження, я не вагаючись відповіла: «Ляльку!»
 Дівчата перезирнулися. Не зрозуміли тодішні 18-річні юнки, які мріяли про капронові колготки та парфуми, мого дитячого, наївного бажання мати ляльку.
- Це для моєї молодшої сестри, - сказала я. Дівчата зітхнули з полегшенням та розумінням. 
 Ляльку в універмаг ми пішли купувати усі разом. І я вибрала найкращу, наймоднішу, у вишуканому кожушку зверху блузочки, у штанцях та чобітках, з довгим гарним волоссям під шапочкою. Ляльку звали Сандра. 
 Скільки радості було у мене, поки ця лялька жила зі мною в гуртожитку! «Моя лялька», - говорила я стиха, коли ніхто не чув і гладила її по голівці.
 V
Моя дочка під ліжком мала три коробки з іграшками. Там були різноманітні ляльки, зайці, ведмедики, котики, песики і навіть буратіно. А лялькам, які має моя внучка, я уже й лік згубила. Але коли я запитую, що їй подарувати, вона неодмінно каже: "Ляльку".
 ***
 Спогади перериваються оголошенням про посадку на літак. Кидаю прощальний погляд на іграшки. Довге волосся ляльки Моксі виблискує в неоновому світлі аеропорту. 
На полиці Duty free залишається мрія маленької дівчинки. 

ЧОРНОБРИВЧИКИ

 Мама з Адріанкою неквапом йшли доріжкою ботанічного саду, насолоджуючись безвітряним осіннім днем.
- Хто це зробив? – запитала маленька Адрі, показуючи на величезну купу зірваних чорнобривців. – Ще вчора вони квітли на клумбі, неначе маленькі сонечка, а зараз - зірвані і холодні… 
 Адрі похнюпилася. Мама уважно поглянула на донечку і відповіла: "Адрі, люба моя, не хвилюйся! 
 Ці зірвані квіти чекають, поки садівник складе їх у візок і відправить у пологовий будинок. Пологовий будинок - це місце, де народжуються діти. Вісім років тому мене твій тато також відвіз у пологовий будинок, і там народилася ти, Адріаночко.
 Ось так і чорнобривці. Он бачиш, під кожною квіточкою є брунатна коробочка. У тій коробочці зовсім скоро народяться багато насінин – діток чорнобривчика. А навесні садівник візьме насіннячко і висіє у землю. 
 І ми знову милуватимемося з тобою яскравою клумбою чорнобривців".

ГОЙДАЛКА

– Мамо! Сніг! Сніг! – кричала зранку маленька Адрі, підстрибуючи біля вікна. – Хочу на прогулянку! На гойдалку! Чуєш, як вона співає: «Гой-да-да! Гой-да-да!»?
– Зачекаймо, поки хуртовина стихне, – промовила мама.
Адрі ще декілька разів підходила до вікна, та сильний вітер люто жбурляв колючий сніг у шибку, ніби хотів налякати дівчинку.
А десь під вечір випогодилося і мама з донею подалися до дитячого майданчика.
– Тут так порожньо, – промовила розчаровано дівчинка, роздивляючись навкруги.
– Знаєш, люба, – сказала мама, – гойдалки також впадають у сплячку.
Адрі здивовано подивилась на маму.
– Так-так, у зимову сплячку, як бурі ведмеді в лісі. Тільки гойдалки впадають у сплячку на дитячому майданчику. Спочатку вони на студених вітрах співають собі колискову: «Гой-да-да… Гой-да-да….». А потім тихенько-тихенько засинають. Сніг притрушує їх, ніби вкриває пухнастою ковдрою. І сняться гойдалкам кольорові сни: дзвінкоголосі хлопчики та дівчатка і тепле-тепле літо.
Адрі потупцяла до гойдалки, торкнулася холодного металу.
– Гой-да-да! Гой-да-да! – повільно гойдаючи, заспівала дівчинка. – Спи, гойдалко, спи.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 09.03.2018 > Тема "Душі криниця"