Версiя для друку Обговорити в форумi

Цього тижня маємо ще одного березневого іменника: поету Василю Марсюку, голові журі Всеукраїнського літературного конкурсу «Ми - діти твої, Україно!» ім. Д. Кононенка, 21 березня виповнилося 79 років. Щиро здоровимо шановного Василя Андрійовича від імені усіх «світличан», читачів «Кримської світлиці», колишніх і майбутніх конкурсантів! Бажаємо міцного здоров'я й натхнення для нових поезій, книг і конкурсів!
Пропонуємо увазі читачів добірку віршів Василя Марсюка.
 
СКАЗАННЯ ПРО СНІГОВУ ЛЮДИНУ

В осінню пагубну годину,
засумувавши за дітьми,
у рідний край, на Україну
тікав сміливець з Колими.
Позаду — табірні бараки
і в'язнів лиця неживі,
позаду гналися собаки
і охоронці-вартові.
І день, і два, і три — погоня,
і день, і два, і три – тайга,
уже втікач — мов на долоні,
але завіяла пурга.
Не скоро віхола опала,
вляглися гори снігові...
Ніхто не знає, де пропали
втікач, собаки й вартові.
Вляглася буря й над народом,
війна затихла світова.
А чутка йде, що світом бродить
якась людина снігова.
Ніхто в лице її не бачив —
що за проява, що за звір? —
вона слідами тільки значить
то Гімалаї, то Памір.
Усе звертає в бік Європи,
верта туди, де сипле сніг.
І велетенські босі стопи
дивують жителів гірських...
Я знаю, хто це. І сенсацій
не ждіть, дослідники-уми!
Це батько мій з гіркої праці
іде додому з Колими.
Іде із пухлими ногами,
обмерзлий весь, увесь як лід,
іде він, гнаний злими псами,
і вартові бредуть услід.
І вже тепла він уникає,
бо вічний холод у крові,
з весною знову повертає
назад у гори снігові.
Петляє нетрями й не знає,
що скаже вдома він вдові,
що сина в нього вже немає,
а двійко менших ледь живі,
що донька вийшла за каліку,
що влада з хати нас жене.
Ітиме батько мій довіку
і в снах гукатиме мене.
Дарма з мертвотних канцелярій
про нього мертві шлють слова —
додому йде для помсти й кари
жива людина снігова!

СТЕПОВА АТЛАНТИДА

Побілила віхола поля,
у полях посадки побілила –
аж вони нагадують здаля
лебедині випростані крила.
Навіть кожний степовий будяк
празникує в білій кожушині,
і лижню прокреслює літак
у дзвінкій небесній голубіні.
І велике сонце без тепла
засіває сяйвом всю рівнину,
і димок далекого села
теж мазком доповнює картину.
А яких іще принад-прикрас
я в степу шукаю, мов сновида?
Власне, це я згадую Донбас,
що в мені втонув, як Атлантида.
Пам’ятаю паморозі хруст,
у повітрі теплий холод м’яти…
Я сюди ніколи не вернусь,
не вернуся навіть помирати.

НА ПЛЯЖІ ТИШІ

На високі січневі замети
ставить місяць блискучі лижі.
В ніч таку полюбляють поети
гріти душі на пляжах тиші.
Досить хатнього духу-наркозу!
Досить думам словесного грипу!
Трісне раптом сосна від морозу –
як струна — і ні скрипу, ні рипу.
Я закоханий у передмістя,
в білі плечі за склом у вікні,
і, здається, не зрушу з місця,
наче тінь при високій сосні.
Завітав би сьогодні в гості,
та замет перед домом, як мур…
Обсипає мене з високості
місяць сяйвом, як снігом снігур.
Ех, іти б та іти без оглядки,
без дороги у синій імлі!
Приєднатися б десь до колядки,
як в дитинстві колись у селі.
Тільки ж безгомінь навстріч по полю,
та виблискують місячні лижі…
Люба сосно, погріємо вволю
наші душі на пляжах тиші!

НІЧ ІЗ МУЗОЮ

Нічна столиця — наче в чорній рясі,
а всі вогні у тисячах печер
такі чужі й далекі, мов на Марсі…
Та й мало що близьке мені тепер.
Чужі мені літа мої прожиті,
чужі часи, молитви, суєта.
Я опинився у старому світі,
хоча душа, як повінь, молода.
Тоді чого? Радій, що ти ще бравий!
Але які то радощі, коли
для молодих тепер я не цікавий,
а сиві друзі в далеч відійшли?
І тільки Муза без дзвінка, без стуку
в мій дім заходить, юна і струнка,
подасть мені для поцілунку руку
і усміхнеться, мов до юнака.
Ні слова, ні півслова, тільки очі
глибокі, наче темінь за вікном —
безмовно зачарує, заморочить,
зітре межу між явою і сном
і, як прийшла, так тихо вийде з дому…
А я, все заворожений, не сплю,
задумливо ходжу, забувши втому,
я знов живу у світі молодому
і знов його приємлю і люблю.
Давно вже місто спить у чорній рясі
і жодного не світиться вікна,
лиш хтось мені посвічує на Марсі…
І як не догадатись: то Вона!

***
Всім нам самотність стає обузою –
знає це кожний безшлюбний дивак.
«Може, мені одружитися з Музою?» –
так я подумав і вирішив так...
Знаючи форми її звабливі,
знаючи розум і віщий перст,
з нею забуду я будні сварливі
і на минулому виставлю хрест.
Зранку тепер я кручуся на кухні
і відчуваю, що поруч вона,
є тут для неї тарілка і кухлик,
а серед свята і склянка вина.
Згодом узявши кулькову ручку
і до паперів сівши за стіл, 
чую, як Муза моститься зручно
теж біля мене, щоб правити стиль.
А коли в мене гостить якась жінка
(рідко це свято буває однак),
Муза зникає і тільки в щілинку
стежить за нами, що там, і як.
Чим докорю я своїй невидимці?
Муза натхнення і мій диригент!
Звісно, ревнива, та прийшлій жінці
все-таки зробить услід комплімент…
Пофантазую отак я невинно
і до роботи сідаю за стіл.
Моститься знову мені на коліна
Муза незрима правити стиль.

ПОКЛИК
(Вірш-роман)

Минають дні, як всякий сон,
лиш не минає згадка давня.
Шахтарське місто. Терикон.
Сусідська дівчина. Кохання.
Поет і трохи баламут,
він мріє все про дальній потяг,
над ним підсміювались тут: 
«Романтик в гумових чоботях!»
Він думав: «Музу я зліплю
зі степової перепілки»,
забувши, що у слові «шлюб»
також трапляються помилки.
Читання книг, шукання книг.
Навчання в Києві заочно.
З Донбасу вирватись він зміг,
як утікач з тюрми. Це точно.
Без грошей, хати, без рідні,
але вже з юною жоною,
у придніпровській стороні
козацьке місто взяв він з бою.
І знову він у світі книг.
Робота в стінах інституту.
І друзів гурт. І серед них
він твердо вже поетом буде.
Дружині це було чужим,
достаток їй би тільки мати,
а він нічого не нажив,
окрім ворожості від влади.
Минали дні, як і любов.
Нещасний шлюб. Тюрма тюрмою.
Лиш рятували душу знов
волячий труд і поклик бою.
Який це бій? Яка мета?
Чом Бог прирік на самотину?
Сплелись трудні його літа
із думою про Україну.
Оре й тепер його леміш
духовну ниву, наче рану…
І я ось виорав цей вірш,
мов кремінь стислого роману.

ПРО ЛЕСЮ УКРАЇНКУ

Якби з ребра цієї жінки
Бог українців сотворив,
ми не зникали б, наче інки,
не стали б кастою рабів.
Як блякнуть всі ті магдалини —
сліпі прибічниці Христа,
коли у небі України
нам сяє Леся, як свята!
Не ангелиця, не царівна,
не найщасливіша з людей —
вона по духу — богорівна,
як полум’яний Прометей!

ТРИСТА КРОКІВ
(З поеми «Кратер Майдану»)

Майдан Незалежності – Європейська площа –
між ними три сотні кроків....
Ми ж до Європи топали і все ще топчемось
вже триста років.
Тепер же по барикадах – по палаючих шинах –
під дулами снайперів – за кроком крок –
стиснуті, як сталева пружина –
нумо, ривок! Ще смертельний ривок!
Хай нас поляже триста по триста,
хай нас поляже цілий мільйон!
За нами – як із хреста знята Вітчизна,
а вмерти за неї – святий закон.
Гей, патріоти – козацькі сотні,
всеукраїнські – агов! – полки,
триста кроків зробімо сьогодні,
бо запізнимось на віки!

На фото: Василь Марсюк з володаркою гран-прі минулорічного конкурсу «Ми – діти твої, Україно!» Ілоною Котовщик, її братом і мамою

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 24.03.2017 > Тема "Душі криниця"