Версiя для друку Обговорити в форумi

Спочатку було Слово...
9 ЛИСТОПАДА — ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ ТА МОВИ

Коли я була малою...
Зрештою, мої юні читачі, я не знаю, чи ви любите, коли дорослі так починають свою мову. А от я в дитинстві дуже любила, коли так говорила мама, бо далі вона розповідала, які казки та історичні легенди чула від своєї мами, в які ігри вона гралася зі своїми подружками.
Так-от, коли я була малою, я дуже рано почала замислюватися над словами, їхнім звучанням і значенням. Наприклад: чому «стіл» називається «стіл», а не якось інакше? Я думала, думала, думала, нічого не могла придумати і бігла до людини, яка мені тоді здавалася наймудрішою і всезнаючою, — до своєї мами.
— Мамо, — питала я, — а чому стіл називається «стіл»?
— Тому, що він стоїть, — відповідала мама.
— А чому ліжко називається «ліжко»?
— Тому, що на ньому лежать.
Я на мить заспокоювалася. Але тільки на мить. Бо потім починала міркувати: стіл — це стіл, бо має чотири ніжки і стоїть, усе правильно. Але ж ліжко теж має чотири ніжки і стоїть. Якщо на ліжку лежать, то на столі їдять. Чому ж тоді він не називається... ну, наприклад, «їдальнею» чи «їдальником», чи ще щось подібне?
— Бо на столі не лише їдять, а й пишуть, шиють, малюють і виконують іншу роботу, — пояснювала мама.
Я заспокоювалась, а потім знову починала розглядатися довкола і розмірковувати над усім, що бачила.
— А чому «підлога»? — питала я.
— Тому, що вона підложена під ноги.
— А чому стеля?
— Тому, що вона настелена над стінами.
Але чому стіна називається «стіна», мама вже ніяк не могла пояснити мені. Зрештою, ще коли «стіну» можна було вивести від слова «стояти», то від якого слова вивести «двері» або «вікно»? І як на те, чому «стояти» називається саме так, а «сидіти» — інакше?
Приходить з двору моя дворічна сестричка й каже:
— А тато дрова сокиряє!
Ну, подумайте самі, хіба вона неправильно говорить? Адже тато з допомогою сокири перетворює шматки дерева на окремі поліна. То чому б не говорити «сокиряє»? Звідки взялося оте незрозуміле «рубає»? Або чого мама наказує мені: «Добре жуй їжу!» — а не «Добре зубай їжу»? Адже я роблю це зубами, а не якоюсь жуйкою чи жвачкою (хоча такі слова в мові є, але вони означають щось зовсім інше, а не оті два ряди маленьких кісточок, які є в кожного з нас у роті).
Далі я почала звертати увагу, що коли ми вживаємо слова в мові, то вони дещо змінюються. Наприклад, визначаючи розмір предмета, ми говоримо «великий». Але чи завжди тільки так? Ні, бо ми говоримо: велик-ий м’яч, велик-а ріка, велик-е вікно.
— Чому? — знову допитувалася я в мами.
— Тому, що слово «м’яч» чоловічого роду, слово «ріка» жіночого роду, а слово «вікно» середнього роду, — пояснювала мама.
Цього я вже ніяк не могла зрозуміти. Ну, курка — жіночого роду, а півень — чоловічого. Гуска — жіночого роду, а гусак — чоловічого, хоч зовні між ними й немає такої різниці, як між куркою і півнем, але гуска несе яйця, а гусак ні.
Але чому річка — жіночого роду, а озеро (теж вода) — середнього? А чому штучно зроблене озеро вже називається ставком і стає чоловічого роду?
А от коли йдеться про кілька м’ячів, річок чи вікон, то слово великі не змінюється: велик-і м’ячі, велик-і ріки, велик-і вікна, і вже немає значення, якого вони роду й навіть скільки їх.
Цікаво, правда? І ніхто не міг мені пояснити, чому це так.
А ось ще отака загадка. Сидимо ми всією сім’єю за столом і обідаємо. Ну, що обідаємо, це зрозуміло: їмо обід. Але чому, коли б мене запитала мама: «Що ти робиш?», я б сказала: «Обідаю». А тато обіда-є. А ми всі разом взагалі обіда-ємо. Чому одну й ту саму дію ми називаємо ніби й одним словом, але те слово треба трішки міняти залежно від того, хто ту дію виконує.
Або ось таке: сидять мої тато й мама і кожен читає книжку. Вибігла я надвір, сестричка мене питає:
— Що робить мама?
— Читає книжку, — відповідаю я.
— А тато?
— Тато також читає книжку.
Кажу зовсім однаково і про тата і про маму. Але ось вони поклали свої книжки і взялися до якоїсь іншої роботи. І тепер на запитання: «Мама ще читає книжку?» — я б уже відповіла: «Ні, мама покла-ла книжку». А на запитання: «Чи тато ще читає книжку?» — я б відповіла: «Ні, тато також покла-в книжку». Тепер чомусь починає мати значення, що тато — чоловік, а мама — жінка. Чому коли вони роблять щось у ту мить, коли ти про це говориш, то немає значення, хто якого роду, а коли йдеться про дії, що вже минули, то це стає важливим?
Потім я почала думати: а що таке взагалі мова? Ну, мова — це всі-всі слова, які є на світі. А що таке слово? Ну, слово — це кілька звуків, які позначають яку-небудь річ (яблуко, олівець, телевізор), її особливості (велика, маленька, червона, зелена) або дію (стою, сиджу, читаю, пишу). Слова потрібні, щоб можна було розповісти про все, що є на світі.
І все-таки, певно, їх замало, бо іноді доводиться вживати одні й ті самі слова для зовсім різних понять. Наприклад, я запитаю тебе:
— Ти маму любиш?
— Люблю, — без хвилини вагання скажеш ти.
— А синій колір любиш?
— Люблю.
— А мандаринки?
— Ого, ще й як люблю!
— А що ти більше любиш: маму чи мандарини?
— Та хіба це можна порівняти? — здивується співрозмовник.
Так, любов до мами й любов до мандаринок — це зовсім різні почуття. Не можна спитати: «Що ти більше любиш: синій колір чи мандаринки?». Бо це теж різні почуття, і навряд чи комусь коли-небудь доведеться робити вибір між синім кольором і мандаринками, можна одночасно любити і те, й те.
Часто чуємо: «іде дощ», «іде людина», «іде годинник», «іде час». Але хіба дощ іде так, як час, або годинник так, як людина? Просто в нашій мові немає спеціальних слів для кожного з цих випадків. Чому немає? Я не знаю. І ніхто не знає.
Дуже цікавили мене і звуки, бо кожне слово складається зі звуків. (Тільки не сплутуй звуків з літерами.)
Але чи всі звуки, які може видати людина, вживаються в мові? Ні, далеко не всі. Бо коли хтось сміється, плаче, кашляє, чхає, свище, плямкає губами, цокає язиком (можна ще довго перераховувати), то чути звуки, але це зовсім не звуки мови.
Ще зовсім маленькою я знала, що є різні мови, бо поряд з нами жили українці й поляки, білоруси і євреї, цигани й росіяни. Але я довго вважала, що в усіх мовах слова подібні. Наприклад, українською мовою говориться «яблуко», російською — «яблоко», польською — «ябко». Потім збагнула, що є речі, які називаються різними словами. Наприклад, по-польськи кажуть «помаранча», по-російськи — «апельсин», а українською можна сказати і так, і так, хоч перше слово запозичене з італійської мови, а друге — з німецької.
А чи знаєте ви, що одне й те саме слово в різних мовах може означати різні речі? Наприклад, ми не любимо купувати черствий хліб, а в Чехії «черствим» називають свіжий хліб.
Як же з’явилося так багато мов? Певно, коли люди придумували мови, думала я, то їх ще на земній кулі було мало, різні народи жили один від одного далеко, от і створив кожен народ свою мову. Смачні червоні ягоди українці назвали «вишнями», а англійці — «чері» (схоже на наші черешні, правда?). Росіяни стали казати: «Я пішу», а німці: «Їх шрайбе».
А якби люди тоді більше спілкувалися, то придумали б одну мову, й було б дуже зручно жити: куди не поїдеш — скрізь говорять однаково. І ти все розумієш, і тебе всі розуміють. І не треба зазубрювати: «дас гефте — зошит», «ді бух — книжка», «дер фатер — батько». Але коли я почала вчити інші мови, то з’ясувалося, що не лише слова в різних мовах різні, а й граматика. Наприклад, ми вже з вами говорили про те, що в українській мові слова, які позначають якісь предмети, тобто іменники, можуть бути різних родів, причому ніяк не можна пояснити, чому той чи той іменник саме такого роду. В німецькій мові іменники теж бувають трьох родів, але вони часто не збігаються з українською. Наприклад, українською мовою слово «готель» — чоловічого роду, німецькою воно звучить так само — «готель», — але вже чомусь середнього роду. Навпаки, «яблуко» в українській мові середнього роду, а в німецькій «апфель» — вже чоловічого. При тому в українській мові часто-густо за самою формою слова неможливо визначити, якого воно роду. Треба просто знати та й годі. Наприклад, іменники жіночого роду найчастіше закінчуються звуком «а», але «сирота» може бути і хлопчик, і дівчинка, а «сусіда» — це вже тільки чоловік, жінка буде «сусідка». А в німецькій мові дуже легко визначити, якого роду іменник, бо перед ним обов’язково стоїть маленьке слово — артикль. Так-от, іменники чоловічого роду мають артикль «дер», жіночого — «ді», середнього — «дас». От тільки... тільки, де який артикль ставиться, це таки треба зазубрити.
Я вважала, що англійці були значно розумніші за інші народи, коли «видумували» свою мову, бо в них чоловічого або жіночого роду можуть бути тільки ті слова, які позначають живих істот, а решта іменників має один рід — середній. Зрештою, рід у них взагалі жодного значення не має, бо хоч в англійській мові теж є артиклі, але вони одні й ті самі перед кожним словом. Більше того, в ній, на відміну від української, прикметники не міняють закінчення залежно від роду іменника. Наприклад, ми говоримо: «велик-ий чоловік», «велик-а жінка», «велик-е дитя», а англійською мовою це буде «біг мен», «біг вумен», «біг чайльд». І навіть у множині ми кажемо «велик-і зірки», а англійською кажуть «біг стааз» (два «а» тут написано не помилково, а тому, що в англійській мові є довгі звуки і значення слова може змінюватися від довжини звуку).
Так, в англійській мові немає закінчень, з якими доводиться морочити голову в українській мові. Зате знаєте, скільки там дієслівних часів? Три теперішніх часи, три майбутніх, а минулих навіть чотири (один з них називається «минулий у майбутньому»). А ще дієслова мають так звані «інгові форми». Так що не така вона й легка — англійська мова.
А найбільша морока з тим, що в ній слова читаються не завжди так, як пишуться. Навіть самі англійці жартома кажуть, що в них пишеться «Манчестер», а треба читати «Ліверпуль».
А ви помітили, що коли я згадувала англійські артиклі, то не писала їх? Не писала тому, що в українській мові немає таких звуків, а отже, і відповідних літер. Можна, зрештою, написати означений артикль як «зе», але це буде лише приблизно. А неозначений артикль передається звуком, який трохи схожий на українське «а», а трохи на «е».
Оце було моїм найбільшим здивуванням, коли я почала знайомитися з іншими мовами: я думала, що в українській мові є всі звуки людської мови і всі інші мови теж складаються з цих звуків. Ви теж так думаєте? Отож ні! Практично в кожній мові є свої звуки, притаманні лише їй, та й інші звуки вимовляються хоч трішечки інакше. Наприклад, звук «ч» ми вимовляємо і твердо («тисяча»), і м’яко («чітко»), а росіяни тільки м’яко. Якось у компанії, де були й українки, й польки, в мене за спиною одна дівчина покликала другу, і я, не озираючись, зрозуміла, що це була полька, хоч вона сказала лише одне слово «Валя». Зрозуміла одразу, бо поляки вимовляють «ль» трохи інакше, ніж українці.
А в фінів, наприклад, у мові нема звука «ж», і вони не можуть вимовити такі наші слова, як «запорожець» або «жужелиця». Ні, звичайно, якщо вони вчитимуть українську мову, то навчаться, але відразу їм буде важко і незвично. Так само, як нам важко вимовляти деякі звуки мов народів Кавказу, такі гортанні і з придиханням. У нас і літер для цих звуків немає, ми їх передаємо через «тх», «дх», але це лише приблизно.
А тепер я знову хотіла б повернутися до англійської мови й розказати вам такий жарт.
— Ти знаєш, що Петренки взяли на виховання англійське немовля? — каже чоловік жінці.
— Справді? — дивується жінка. — Але чому англійське?
— Ну, як ти не розумієш? Коли дитина почне розмовляти, то в них буде нагода вивчити англійську мову.
Ви зрозуміли, в чому сіль цього жарту? Так, звичайно, коли дитина почне розмовляти, то вона заговорить не мовою нації, до якої належить від народження, а тією, яку чує навколо себе.
Звичайно, я помилялася, коли думала, що різні мови виникли тому, що люди з самого початку не домовились, яким словом що називати. Я ж тоді була ще зовсім малою. Але багато дорослих серйозних людей, учених, які все життя займалися вивченням мов, вважали, що людина однаково засвоює будь-яку мову, незалежно від того, якої вона національності. І лише недавно вчені встановили, що це — помилка. Якщо батьки дитини — англійці, то вона вже від народження налаштована на те, щоб говорити англійською мовою. А коли батьки — японці, то вона має кращі дані, щоб засвоїти японську. Ну, а ми з вами — українці, то для нас найбільш притаманно говорити українською мовою.
Більше того, за свідченням японських учених, люди, які з дитинства не розмовляли рідною мовою, частіше хворіють, легше піддаються стресам, їхні здібності розвиваються менше, ніж у тих, хто постійно розмовляє рідною мовою. Отже, національність — це не просто запис у документах, мовляв, ким хочу, тим і запишуся. І мова — це не просто зумисне дібрані звуки, укладені в слова.
Нічого подібного, ніхто мову навмисне не складав, вона сама складалася, і в різних націй різні мови тому, що саме ця мова з її звуками, словами, граматикою найбільше відповідає характерові цієї нації. Наприклад, німці — люди спокійні, врівноважені, люблять неквапливість і порядок, от і мова в них некваплива, слова довгі. Італійці — люди палкі й співучі, от і мова в них мелодійна, в ній майже нема шиплячих звуків, зате в багатьох словах є дзвінкі й плавні звуки «н», «л», «м», і немає великих збігів приголосних, а багато голосних: «мамма» (гадаю, це слово перекладати не треба), «іль лєтто» — «ліжко», «ля наве» — «корабель» (звідси слово «навігація»).
А що ж притаманне нашій українській мові?
О, коли почати перераховувати, то треба написати ще стільки, скільки я вже написала, і ще сто разів по стільки — і то, мабуть, буде мало. Тому я тільки скажу вам, що українська мова вважається однією з наймилозвучніших мов у світі. На одній міжнародній конференції було названо три мови, які найкраще надаються для співу: італійська, українська і грузинська. Не випадково саме в цих народів так багато пісень і славних співаків. Практично кожен італієць, грузин, українець уже від народження гарно співає.
А я хочу тільки звернути увагу на дві особливості української мови.
По-перше, я не знаю іншої мови, в якій було б стільки пестливих форм слів, як в українській. Наприклад, слово «рука» англійською мовою звучить «генд». А якщо треба сказати, що маленька рука, то говориться «літл генд». А коли дуже маленька рука, то «вері літл генд». А як в українській мові? Звичайно, теж можна сказати «маленька рука», «дуже маленька рука». Але природніше — «ручка», «ручечка», «рученька», «ручиця», «рученя», «рученятко». А які ніжні форми є для слова «мама» або «неня»: «матінка», «матусенька», «матуня», «матусечка», «матуся», «матіночка», «ненечка», «ненька», «мамусенька». Яке б ми ще слово взяли? Ну, наприклад, «крило» — можна сказати «крильце», «крилонько», «крилятко».
Про що говорить ця особливість нашої мови? Мабуть, про те, що українці — дуже м’який, лагідний і незлобивий народ. Може, іноді аж занадто м’який. Бо у французькому державному гімні співається: «Вперед, вперед, хай ворожа кров обагрить нашу зброю!». А в нас співається: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці!». Навіть про ворогів ніжно — «воріженьки», і ніби згинуть вони самі по собі, просто випаруються, як роса на сонці.
А звертали ви увагу на віршовану мову?
Віршована мова відрізняється від звичайної, якою ми завжди говоримо, тим, що у ній є ритм і рими. Ритм — це коли між наголошеними складами стоїть однакова кількість ненаголошених. Наприклад, «Ішла весна по місту в погожий день осінній». А рима — це коли звучання слів ніби збігається: дно — все одно, хата — волохата, сонечко — віконечко.
У більшості європейських мов слова або зовсім не змінюють свою форму, або змінюють її дуже мало. І коли якісь слова не римуються, то їх уже ніяк не заримуєш. Крім того, в багатьох мовах так званий фіксований наголос. Наприклад, у чеській мові наголос завжди на першому складі слова, в польській — на передостанньому, у французькій — на останньому. В таких мовах важко дібрати й поставити слова так, щоб наголошені й ненаголошені склади чергувалися рівномірно. Через те поети тими мовами часто пишуть верлібром.
Звичайно, можна писати вірші верлібром і в українській мові, але писати тільки верлібром немає жодної потреби, бо можливості української мови невичерпні. Бо можна взяти слова, які між собою зовсім не римуються, і все-таки їх заримувати. Наприклад, слово «король», «село», «журавель», «малий» — зовсім не римуються. А ми можемо надати їм такої форми: «королі», «у селі», «журавлі», «малі» — і виходить рима. Або візьмемо такі дві пари слів: «малий — гарний», «рука — око» — жодної рими немає. А я колись склала своєму синові таку колискову:
Спи, мій сину
 малесенький...
Спи, мій сину
 гарнесенький...
Склади свої рученята.
Заплющ свої оченята,
Спи...
Думаю, нашу розмову вже час закінчувати. Якщо мені вдалося зацікавити вас, ви ще багато прочитаєте про мову, може навіть виберете своєю професією науку про мову. І тоді знайдете відповіді на ті запитання, які я так і не змогла з’ясувати. Наприклад, чому «вікно» середнього роду?
А може, тому, що як дитя дивиться на цей світ широко розплющеними очима, так і дім дивиться чистими блискучими вікнами.
А ви як гадаєте?

«Дивослово»,
№ 5, 1998 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 07.11.2014 > Тема "Душі криниця"