Версiя для друку Обговорити в форумi

Відлуння книжкового свята

Про Форум видавців у Львові я вже написав чималий матеріал (див. «КС» від 20.09.2013 — «Форум відроджує і підтримує нашу європейськість»), але до цієї теми можна повертатися знову й знову. Адже Форум — це вже суто львівське явище, і він дуже допомагає розкрити потенційні можливості «галицького П’ємонта». У вересні це місто інтенсивно спілкується з рештою регіонів України. Це не формальне спілкування, звичайно, але воно заміняє тисячі наукових конференцій. Для прикладу наведу лише три зустрічі, три розмови з відвідувачами Форуму, і ви зрозумієте, наскільки це неформальне спілкування розширює горизонти. А якщо це помножити на кількість гостей?
Скажімо, Дмитро Бондаренко, молодий україномовний письменник з Дніпропетровська, завжди багато розповідає про мовні тенденції у своєму великому промисловому місті. Все переповідати не буду, наведу лише маленький фрагмент нашої з паном Дмитром розмови:
— Нерідко був свідком такого, — зауважує письменник, — дніпропетровський українець-східняк раптом усвідомлює, що він — великий патріот і після багатьох років спілкування російською раптом вирішує перейти на українську. І перше, що він робить, то це йде у найближчий магазин і вимагає від продавців, щоб ті з ним спілкувалися українською. Хоча сам лише вчора розмовляв російською... Причому вимагає це агресивно, з якимись претензіями, навіть є внутрішня готовність до скандалу. А потім, розчарувавшись, каже: «Ось бачите, не дають нам говорити рідною мовою!». І назавтра ж переходить на російську мову. Таких прикладів я знаю чимало. Як людина, яка завжди спілкується українською в російськомовному Дніпропетровську, маю свою точку зору: не варто вимагати, щоб у розмові з тобою переходили на українську. Проте сила особистого прикладу може вплинути на багатьох. Наприклад, той же дніпропетровський театр одного актора «Крик». Його керівник, режисер і виконавець в одній особі Михайло Мельник ще в непевних дев’яностих ходив по ВНЗ, школах і українською мовою запрошував відвідати свій український театр. На нього тривалий час дивилися, як на дивака. Але зараз вже має цілком заслужений авторитет, на його вистави завжди розкуплені квитки навіть на декілька місяців наперед. І люди бачать, що свідома україномовна людина цілком може відбутися і в навіть суцільно іншомовному середовищі, якщо вона діє не через агресію, а через культуру.
Чудовим місцем для зустрічей під час Форуму традиційно є «молочне» кафе на Коперніка. Ось і цього разу випадково побачив там добре відомого «світличанам» Володимира Леонюка з приятелем. Ті неспішно пили каву і про щось говорили. За збігом обставин я того ж ранку витягнув із поштової скриньки «Кримську світлицю», а в ній — інтерв’ю з паном Леонюком. Порадував колишнього політв’язня, незламного борця за українськість Берестейщини. А потім виявилося, що поряд з ним сидить колишній однокурсник добре відомого «світличанам» журналіста Валерія Тарасова — Орест Чорній. Вчилися вони з майбутнім редактором феодосійської «Победы» у нашому ж таки Львові у 1961-1966 роках. А ще з ними тоді вчився поет з Берестейщини Антон Цвид. Почали говорити про одного, а потім про другого і... не зчулися, як година пройшла. Так що — світ тісний! А львівська кава під час Форуму видавців — це вже не так напій, як засіб зближення людей. Ну, це не мною першим сказано, я просто повторюю прописну істину.
А потім була цікава розмова (у тому ж кафе) з двома закарпатцями Миколою Михайлюком і Павлом Годваном. Вони, мешканці гуцульського Рахова, не могли пропустити таку подію, як Форум видавців. Для нас із «світличанином» Романом Михайловичем Пляцком ця зустріч стала нагодою поговорити про закарпатську специфіку в політичному житті України. Напередодні ми встигли переглянути часопис «Український тиждень», де була стаття «Лояльні прагматики». Йшлося про менталітет закарпатців, їхні політичні уподобання. Була там і «електоральна мапа Закарпаття», на якій різними кольорами були зафарбовані райони області. Найбільш проукраїнськими регіонами, виявляється, є Рахівський і Міжгірський. У першому переважають гуцули, у другому живуть бойки. І одні, й другі мають етнографічних родичів по інший бік Карпатського хребта. Тому й відчувають себе невід’ємною частиною України. Але є ще там і «русинські» терени, і угорські... Ми з Романом Михайловичем поцікавились: чому у сусідньому з Гуцульщиною Тячівському районі настрої інші? Виявилося, що «червоний пояс» Закарпаття існує досить давно. Тячівці давно вже їздять на заробітки в Росію, тому часом краще володіють літературною російською, аніж літературною українською. Якщо на Гуцульщині є і греко-католицькі, і реформаторські церкви, то Тячівщина є переважно вотчиною УПЦ МП. Остання традиційно підтримує проросійські настрої. Є ще так званий «Центр», тобто типове Закарпаття, так звані русинські регіони, для яких характерна лояльність до влади та орієнтація на місцевих лідерів. Якщо Рахівщина — це закарпатська Галичина, а Ужгород — це закарпатський Київ, то Берегівський район (місце компактного проживання угорців) можна назвати місцевим Кримом. Ось так ми з Романом Михайловичем ознайомилися з регіоном, який ніби й поряд, але не надто добре вивчений. Добре, що Форум сприяє контактам українців з різних регіонів!

Сергій ЛАЩЕНКО

На фото:
С. Лащенко, М. Михайлюк, П. Годван, Р. Пляцко

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 25.10.2013 > Тема "Душі криниця"