Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4452)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4125)
Українці мої... (1661)
Резонанс (2122)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1847)
Крим - наш дім (1052)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (242)
Бути чи не бути? (323)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (207)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ВЕРБНА НЕД╤ЛЯ
Наш╕ традиц╕╖


ПОЕЗ╤Я ╤ ПРОЗА НАШОГО ЖИТТЯ
Третя зб╕рка поез╕╖ - «╥╖ написала в╕йна»…


НЕ ХОДИ НА ЛИСУ ГОРУ…
Наш╕ традиц╕╖


КАРИКАТУРИ БАТЬКА Й ЖИВОПИС СИНА
Карикатури батька викривають агресивну пол╕тику Москви, показують, що вона ╓ загрозою для всього...


РОЗПУСКА╢ТЬСЯ Л╤ЩИНА
Наш╕ традиц╕╖




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 22.03.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#12 за 22.03.2013
БОРЯ ╤ ЧАР╤ВН╤ ДВЕР╤
Борис Ф╤НКЕЛЬШТЕЙН

Л╕тература

ОПОВ╤ДАННЯ

Годинник пробив десяту ранку. Сьогодн╕ субота, а отже, зараз приведуть внука. Йому скоро ш╕сть, ╕ звуть його, як мене — Боря, Борьчик, Борис. Всього ш╕сть, а такий дорослий, що диву да╓шся. Та й ставить запитання дуже непрост╕.
К╕нець червня, досить спекотно, ╕ на невеличкому лужку ╕з ставочком ╕ рибками, що межу╓ з нашим будинком, життя в розпал╕. В зат╕нку кущ╕в ховаються коти, рибки живуть якимсь сво╖м неквапливим життям. На висок╕й сосн╕ поруч з кованими п╕д бронзу ╜ратами огорож╕ п╕дв╕шена дерев’яна год╕вничка-будиночок, ╕ в н╕й б╕лка д╕ловито луза╓ нас╕ннячко. Трава на лужку зелена-зелена. Поб╕ля кам’яного муру з╕ зворотнього боку будинку — альп╕йська г╕рка, поросла польовими кв╕тами.
До вор╕т п╕д’╖хала машина ╕ з не╖ висадили довгоногого худенького хлопчика. Це внук. Нин╕шнього року в╕н п╕де до школи. П╕д сосною в зат╕нку дерева — гамак-гойдалка. На металев╕й основ╕, п╕дв╕шений до пружинно╖ тяги, — яскравий матрац. Там я й сиджу, туди попрямував ╕ Боря.
«Д╕дусю! — погукав в╕н ще здалеку. — Давай грати в футбол».
Якийсь час ми захоплено ганяли м’яч по лужку, а пот╕м, наб╕гавшись, с╕ли на гамак.
«Як справи, Борю? — питаю я. — Що сьогодн╕ в житт╕ було ц╕кавого?» Маленький хлопчик замислився ╕ невпевнено в╕дпов╕в: «Не знаю... От вдома посн╕дав, зараз з тобою бавлюся. Увечер╕ Андр╕йко з батьками прийде в гост╕. — ╤ неспод╕вано запиту╓: — А як зробити, щоб було ц╕каво?»
«Серйозне запитання, Борю, — збираюсь я на думц╕. — А на серйозн╕ запитання й в╕дпов╕дати треба серйозно. Ось слухай. Поки ти маленький, ти соб╕ життя не вибира╓ш. Що д╕сталося, то тво╓. От за два м╕сяц╕ п╕деш до школи — посадовлять тебе за парту з тим, з ким учителька захоче. Та якщо ти будеш рости правильним хлопчиком, то з кожним роком усе б╕льше й б╕льше будуватимеш навколишн╕й св╕т п╕д себе, сп╕лкуватимешся з тими, з ким сам захочеш, створюватимеш св╕й власний св╕т».
«Чар╕вний?» — рад╕сно вигукнув онук. «Так, — усм╕хнувся я. — Якоюсь м╕рою ╕ чар╕вний, тому що кожен хлопчик коли-небудь в╕дчиня╓ сво╖ двер╕ ╕ входить до дивовижно╖ кра╖ни. Цю кра╖ну в╕н створю╓ ╕ наповню╓ чудовим зм╕стом самост╕йно. Там в╕н знайде д╕вчинку, яка згодом стане його дружиною ╕ принесе йому син╕в ╕ дочок; там в╕н проведе сво╓ життя, там пройде життя його д╕тей ╕ внук╕в, друз╕в ╕ колег; там в╕н збуду╓ д╕м ╕ посадить сад. Кра╖на ця буде наст╕льки чар╕вною, наск╕льки в╕н зум╕╓ реал╕зувати сво╖ найсм╕лив╕ш╕ мр╕╖ ╕ нам╕ри. Мине час, ╕ в╕н зрозум╕╓, чи все зробив задля цього? А його д╕ти ╕ внуки почнуть шукати сво╖ двер╕, свою кра╖ну...
Розпов╕м тоб╕ одну ╕стор╕ю. Було це дуже давно — близько семисот рок╕в тому. В Англ╕╖ в цей час правив король ╤оанн Безземельний. В╕домий в╕н нащадкам в основному тим, що п╕дписав Велику харт╕ю вольностей. Щоправда, зробив в╕н це не з власно╖ вол╕, а п╕д тиском повсталих барон╕в, ╕ не збирався виконувати вм╕щен╕ в н╕й положення. Однак визнано, що вс╕ Британськ╕ вольност╕ й основи демократ╕╖ вийшли саме з цього документа. Королем в╕н вважався поганим ╕ безталанним. Адже пор╕внювали ╤оанна з попередником — його братом, знаменитим Р╕чардом Левине Серце, одним з вожд╕в Третього Хрестового походу. Пох╕д цей було орган╕зовано на заклик Римського папи Григор╕я. Очолювали його н╕мецький ╕мператор Фр╕др╕х Барбаросса, король Франц╕╖ Ф╕л╕пп Август ╕ англ╕йський король Р╕чард Левине Серце. В 1190 роц╕ в╕йська вирушили в далеку дорогу. Безпосередньою причиною походу було тяжке становище християн у Свят╕й земл╕, зокрема взяття ╢русалима мусульманським правителем Сир╕╖ ╕ ╢гипту Саладд╕ном. Фр╕др╕х Барбаросса не дожив до безпосередн╕х бо╖в з мусульманами — потонув п╕д час переправи через г╕рську р╕чку. Зате справжн╕й лицар Р╕чард був на висот╕. В╕н очолив в╕йсько, захопив дорогою остр╕в К╕пр, де одружився з прекрасною принцесою Беренгар╕╓ю, взяв штурмом укр╕плену фортецю Акру, перем╕г мусульман у битв╕ при Арсуф╕ ╕ рушив на ╢русалим. Одначе суперечност╕ в стан╕ хрестоносц╕в, а також хвороби, еп╕дем╕╖ наст╕льки скоротили його арм╕ю, що в╕н змушений був вернутися до ╢вропи, де на нього вже оч╕кували давн╕ соратники, як╕ на той час стали його лютими ворогами. Проте в╕н залишився для сучасник╕в прикладом справжнього лицаря, особисто керував бойовими д╕ями у Франц╕╖, де й був убитий п╕д час облоги замку».
«Арбалет — це те, що висить у нас на ст╕н╕ в б╕льярдн╕й к╕мнат╕?» — уточнив онук. «Еге ж. ╤ як бачиш, в╕н добре збер╕гся, хоч зараз в д╕ло».
Треба сказати, що колекц╕онування середньов╕чно╖ холодно╖ збро╖ ╕ обладунк╕в уже багато рок╕в — одне з мо╖х улюблених занять у в╕льний в╕д основно╖ роботи час.
«З таким геро╓м, як Р╕чард Левине Серце, — продовжив я, — важко було зр╕внятися. Х╕ба що досягти усп╕х╕в у хитрощах ╕ в╕роломност╕. Адже недаремно сучасники ╕ нащадки завжди п╕дозрювали, що смерть Р╕чарда була не випадковою ╕ до цього ц╕лком м╕г докласти руку молодший брат, який розраховував на корону. Поводився в╕н так, що його ц╕лком можна було звинуватити в найг╕ршому. От, наприклад, коли Р╕чард вертався з Хрестового походу один, без супроводу, як мандр╕вний лицар, то принц Джон (майбутн╕й король ╤оанн) домовився з австр╕йським герцогом Леопольдом, у результат╕ чого короля було арештовано ╕ кинуто до в’язниц╕, де в╕н пров╕в два роки. В╕дпустили його т╕льки за наполяганням папи Римського ╕ за великий викуп.
Отак, п╕д час правл╕ння ╤оанна, в╕дбулися так╕ под╕╖. На одному лицарському турн╕р╕, що проводилися тод╕, було серйозно поранено знатного вельможу, наближеного до короля. Рана запалилася, почалася гангрена, ╕ л╕кар╕ сказали, що вони в ц╕й ситуац╕╖ безсил╕. Хворий спов╕дався у сво╖х гр╕хах ╕ п╕дготувався до смерт╕. Але в╕н був ╓диним спадко╓мцем знатного роду, сам король був зобов’язаний йому в╕йськовою п╕дтримкою в численних феодальних заколотах того часу. Тому його вс╕ляко намагалися врятувати. Саме в цей час в Англ╕╖ у родич╕в гостювала в╕дома ц╕лителька М╕р╕ам — учениця знаменитого л╕каря ╕ ф╕лософа Моше бен Маймона або Маймон╕да, як його називали в ╢вроп╕. ╢вре╖ ж його найчаст╕ше називають Рамбамом.
М╕р╕ам була молодою, красивою, але вже мала великий досв╕д л╕кування в ╢гипт╕ ╕ Андалуз╕╖. ╥╖ запросили, ╕ вона взялася за л╕кування. Це був см╕ливий вчинок. Коли б знатний хворий помер, то й з нею розправилися б. Так╕ були жорсток╕ звича╖ того часу. Однак ╕ усп╕х н╕ до чого доброго не прив╕в. Вельможа одужав, а католицьк╕ монахи-дом╕н╕канц╕ саме на ц╕й п╕дстав╕ звинуватили ╖╖ в чаклунств╕. М╕р╕ам засудили до страти на вогн╕. С╕м’я вельмож╕ не заступилася, не заступився ╕ король. Та покарання все-таки не в╕дбулося. Напередодн╕ страти М╕р╕ам викрав молодий лицар з корол╕вського почту, якого було приставлено до не╖ на час л╕кування ╕ в╕н закохався в не╖. Вони зникли, мабуть, втекли з кра╖ни. Спод╕ваюсь, прожили разом щасливе й довге життя в любов╕ ╕ злагод╕.
В╕дгом╕н тих под╕й в╕дображено в сюжет╕ в╕домого твору Вальтера Скотта «Айвенго». Як бачиш, Борьчику, ╕ в т╕ жорсток╕ часи в житт╕ справжн╕х мужчин було м╕сце для любов╕ ╕ благородства. Кожен з них м╕г знайти сво╖ двер╕ до чар╕вно╖ кра╖ни. Треба було т╕льки мати бажання, мужн╕сть ╕ не в╕дступати перед небезпекою на такому шляху».
«Зв╕дки ти це зна╓ш, д╕дусю? — запитав онук. — Ти що, читав про це?» «Як тоб╕ сказати, Борьчику. ╤ читав також. А ще, наш╕ предки також з Андалуз╕╖. Щось д╕йшло до мене в усних переказах, щось в письмових, а головне всередин╕ нас — в генетичн╕й родов╕й пам’ят╕».
Ми помовчали, обм╕рковуючи сказане.
«Д╕дусю, — знову спитав онук, — а д╕ти в них були?» «Певно, були, Борьчику. Один з них, судячи з усього, й розпов╕в про це нащадкам. Так ╕ стала в╕домою нам ця ╕стор╕я».
Внук спантеличено нахмурився. «Д╕дусю, — раптом запитав в╕н, — а де твоя чар╕вна кра╖на?» «А ось же, Борю, ось вона довкруж. Ти ж в н╕й ╕ перебува╓ш». — «А чар╕вн╕ двер╕?» «Зараз покажу», — ╕ я пов╕в онука довкола будинку до великих металевих дверей, пофарбованих у темно-зелений кол╕р. Двер╕ вели в цокольний поверх будинку. Щоб до них п╕д╕йти, потр╕бно було спуститися на двадцять кам’яних сходинок вниз.
«Я знаю, — сказала практична дитина, — це двер╕ до п╕двалу. Ось в╕дчини, ╕ там буде басейн». «Ну що ти, Борьчику, — намагався переконати я його. — Це справжн╕с╕ньк╕ чар╕вн╕ двер╕, але в╕дчиниш ти ╖х т╕льки тод╕, коли виростеш ╕ станеш господарем сво╓╖ дол╕».
«╤ я там зустр╕ну свою д╕вчинку?» — хитренько поц╕кавився внук. «╤ д╕вчинку, ╕ все решту», — якомога переконлив╕ше в╕дпов╕в я.
Тут нас покликали об╕дати. Пот╕м ми грали в шахи, пот╕м читали, пот╕м знову ганяли м’яч, ╕ нарешт╕ прийшла моя дочка — його мама — ╕ забрала Борю додому.
Я взяв книжку ╕ л╕г на гамак. Я був у сво╖й чар╕вн╕й кра╖н╕ ╕ м╕ркував соб╕ так: «Багато людей шукають свою кра╖ну, намагаються ув╕йти в чар╕вн╕ двер╕. Легше розказати про це, н╕ж реал╕зувати мр╕ю. Але якщо пост╕йно шукати сво╓ Ельдорадо*, то мусить настати мить, коли ти побачиш його. Але не тут ╕ не зараз... Ще ╓ час. У всякому раз╕ я спод╕ваюсь на це...»
Багато писали про це л╕тератори, говорили з╕ сцени актори, намагалися в╕добразити в музиц╕ композитори. Нав╕ть священнослужител╕, нав╕ть вони... Дехто вважав ╕ вважа╓, що любов — це чар╕вна кра╖на. А можливо, як сказав Булгаков, кожному д╕ста╓ться «по в╕р╕ його».
Що ми зна╓мо про цей ╕ той св╕т? Ось великий ╕ нещасний Едгар Аллан По сказав так:

Молодий та стрункий
Вершник мчав навпрошки,
В дощ ╕ в спеку
прямуючи радо;
╥хав поноч╕ й вдень,
Ще й сп╕вав в╕н п╕сень, —
Прагнув землю знайти —
 Ельдорадо.
Ст╕льки рок╕в блукав,
Що вже й сивий в╕н став,
Вже утратив ╕ силу
 й принаду,
Скр╕зь об’╖здити встиг,
Та в блуканнях отих
Не знайшов в╕н
 земл╕ Ельдорадо.
На котр╕мсь ╕з шлях╕в
Раз в╕н привида стр╕в, —
Може, в нього в╕н знайде
 пораду:
«Чи не зна╓ш хоч ти,
Де я можу знайти
Землю ту, на ╕м’я
 Ельдорадо?»
Каже привид: «Поглянь, —
Там, де обр╕ю грань,
Видко г╕р нерухому громаду;
Отуди твоя путь,
Щоб аж ╖х перетнуть,
Якщо хочеш знайти
 Ельдорадо!»
(Едгар Аллан По «Ельдорадо»,
1899 р. З англ╕йсько╖
переклав Григор╕й Кочур)

Як добре сказав, а сам помер у сорок рок╕в в╕д передозування наркотик╕в. Але ж все шукав, у цьому йому не в╕дмовиш!
Я продовжував сид╕ти, точн╕ше нап╕влежати в зат╕нку на гамаку-гойдалц╕, меланхол╕йно розглядаючи св╕тло-жовту смугасту оббивку матраца, пот╕м встав ╕ побр╕в до тильного боку будинку, до чар╕вних дверей. Трохи подумавши, я взявся за стару дерев’яну ручку ╕ сильно потягнув двер╕ на себе. Вони в╕дчинились.
За дверима були... густ╕ св╕тло-зелен╕ зарост╕ молодого л╕су. У просв╕т╕ м╕ж деревами видн╕лася широка галявина, вс╕яна жовтими, червоними ╕ син╕ми кв╕тками серед злегка вигор╕ло╖ трави. Галявина спускалася до нешироко╖ р╕чки з яскраво-голубою водою, яка весело дзюркот╕ла пом╕ж кам╕нчиками. Бр╕д був прямо проти мене метр╕в за с╕мдесят нижче по схилу. На пагорб╕ по той б╕к р╕чки зд╕ймався замок з високими ст╕нами ╕ зубчастими вежами, змурованими з св╕тлого каменю. Веж╕ були ув╕нчан╕ дерев’яними банями, над якими майор╕ли довг╕ яскраво-син╕ стяги ╕з зображенням золотого лева.
Пролунав сп╕вучий звук кавалер╕йського р╕жка, розчинилися велик╕ ворота, зроблен╕ з масивних дерев’яних брус╕в, оббитих хрест-навхрест бронзовими смугами ╕ вс╕яних великими металевими шипами, ╕ на всипану др╕бним червоним грав╕╓м дорогу ви╖хала кавалькада вершник╕в у яскравому одяз╕. Дами в амазонках, кавалери в плащах, гаптованих золотом, варта в шоломах, з╕ списами ╕ щитами, ус╕ з мечами.
Попереду ╖хав дивно знайомий вершник на гн╕дому кон╕ в берет╕ з п╕р’╖ною. В╕н зупинився, обернувся ╕ щось гукнув. Кавалькада на мить завмерла п╕д пром╕нням вран╕шнього сонця.
Вран╕шнього?!
«Н╕, — подумав я. — Ще не час, поки не час». ╤ р╕зко зачинив двер╕ до чар╕вно╖ кра╖ни, повернувши ключ на два оберти.

Переклав з рос╕йсько╖
Данило КОНОНЕНКО

* El Dorado — золото (╕сп.) — легендарна кра╖на золота й коштовного кам╕ння, яку розшукували в Америц╕ ╕спанськ╕ завойовники

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 22.03.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11566

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков