Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

ОПОВІДАННЯ

Годинник пробив десяту ранку. Сьогодні субота, а отже, зараз приведуть внука. Йому скоро шість, і звуть його, як мене — Боря, Борьчик, Борис. Всього шість, а такий дорослий, що диву даєшся. Та й ставить запитання дуже непрості.
Кінець червня, досить спекотно, і на невеличкому лужку із ставочком і рибками, що межує з нашим будинком, життя в розпалі. В затінку кущів ховаються коти, рибки живуть якимсь своїм неквапливим життям. На високій сосні поруч з кованими під бронзу ґратами огорожі підвішена дерев’яна годівничка-будиночок, і в ній білка діловито лузає насіннячко. Трава на лужку зелена-зелена. Побіля кам’яного муру зі зворотнього боку будинку — альпійська гірка, поросла польовими квітами.
До воріт під’їхала машина і з неї висадили довгоногого худенького хлопчика. Це внук. Нинішнього року він піде до школи. Під сосною в затінку дерева — гамак-гойдалка. На металевій основі, підвішений до пружинної тяги, — яскравий матрац. Там я й сиджу, туди попрямував і Боря.
«Дідусю! — погукав він ще здалеку. — Давай грати в футбол».
Якийсь час ми захоплено ганяли м’яч по лужку, а потім, набігавшись, сіли на гамак.
«Як справи, Борю? — питаю я. — Що сьогодні в житті було цікавого?» Маленький хлопчик замислився і невпевнено відповів: «Не знаю... От вдома поснідав, зараз з тобою бавлюся. Увечері Андрійко з батьками прийде в гості. — І несподівано запитує: — А як зробити, щоб було цікаво?»
«Серйозне запитання, Борю, — збираюсь я на думці. — А на серйозні запитання й відповідати треба серйозно. Ось слухай. Поки ти маленький, ти собі життя не вибираєш. Що дісталося, то твоє. От за два місяці підеш до школи — посадовлять тебе за парту з тим, з ким учителька захоче. Та якщо ти будеш рости правильним хлопчиком, то з кожним роком усе більше й більше будуватимеш навколишній світ під себе, спілкуватимешся з тими, з ким сам захочеш, створюватимеш свій власний світ».
«Чарівний?» — радісно вигукнув онук. «Так, — усміхнувся я. — Якоюсь мірою і чарівний, тому що кожен хлопчик коли-небудь відчиняє свої двері і входить до дивовижної країни. Цю країну він створює і наповнює чудовим змістом самостійно. Там він знайде дівчинку, яка згодом стане його дружиною і принесе йому синів і дочок; там він проведе своє життя, там пройде життя його дітей і внуків, друзів і колег; там він збудує дім і посадить сад. Країна ця буде настільки чарівною, наскільки він зуміє реалізувати свої найсміливіші мрії і наміри. Мине час, і він зрозуміє, чи все зробив задля цього? А його діти і внуки почнуть шукати свої двері, свою країну...
Розповім тобі одну історію. Було це дуже давно — близько семисот років тому. В Англії в цей час правив король Іоанн Безземельний. Відомий він нащадкам в основному тим, що підписав Велику хартію вольностей. Щоправда, зробив він це не з власної волі, а під тиском повсталих баронів, і не збирався виконувати вміщені в ній положення. Однак визнано, що всі Британські вольності й основи демократії вийшли саме з цього документа. Королем він вважався поганим і безталанним. Адже порівнювали Іоанна з попередником — його братом, знаменитим Річардом Левине Серце, одним з вождів Третього Хрестового походу. Похід цей було організовано на заклик Римського папи Григорія. Очолювали його німецький імператор Фрідріх Барбаросса, король Франції Філіпп Август і англійський король Річард Левине Серце. В 1190 році війська вирушили в далеку дорогу. Безпосередньою причиною походу було тяжке становище християн у Святій землі, зокрема взяття Єрусалима мусульманським правителем Сирії і Єгипту Саладдіном. Фрідріх Барбаросса не дожив до безпосередніх боїв з мусульманами — потонув під час переправи через гірську річку. Зате справжній лицар Річард був на висоті. Він очолив військо, захопив дорогою острів Кіпр, де одружився з прекрасною принцесою Беренгарією, взяв штурмом укріплену фортецю Акру, переміг мусульман у битві при Арсуфі і рушив на Єрусалим. Одначе суперечності в стані хрестоносців, а також хвороби, епідемії настільки скоротили його армію, що він змушений був вернутися до Європи, де на нього вже очікували давні соратники, які на той час стали його лютими ворогами. Проте він залишився для сучасників прикладом справжнього лицаря, особисто керував бойовими діями у Франції, де й був убитий під час облоги замку».
«Арбалет — це те, що висить у нас на стіні в більярдній кімнаті?» — уточнив онук. «Еге ж. І як бачиш, він добре зберігся, хоч зараз в діло».
Треба сказати, що колекціонування середньовічної холодної зброї і обладунків уже багато років — одне з моїх улюблених занять у вільний від основної роботи час.
«З таким героєм, як Річард Левине Серце, — продовжив я, — важко було зрівнятися. Хіба що досягти успіхів у хитрощах і віроломності. Адже недаремно сучасники і нащадки завжди підозрювали, що смерть Річарда була не випадковою і до цього цілком міг докласти руку молодший брат, який розраховував на корону. Поводився він так, що його цілком можна було звинуватити в найгіршому. От, наприклад, коли Річард вертався з Хрестового походу один, без супроводу, як мандрівний лицар, то принц Джон (майбутній король Іоанн) домовився з австрійським герцогом Леопольдом, у результаті чого короля було арештовано і кинуто до в’язниці, де він провів два роки. Відпустили його тільки за наполяганням папи Римського і за великий викуп.
Отак, під час правління Іоанна, відбулися такі події. На одному лицарському турнірі, що проводилися тоді, було серйозно поранено знатного вельможу, наближеного до короля. Рана запалилася, почалася гангрена, і лікарі сказали, що вони в цій ситуації безсилі. Хворий сповідався у своїх гріхах і підготувався до смерті. Але він був єдиним спадкоємцем знатного роду, сам король був зобов’язаний йому військовою підтримкою в численних феодальних заколотах того часу. Тому його всіляко намагалися врятувати. Саме в цей час в Англії у родичів гостювала відома цілителька Міріам — учениця знаменитого лікаря і філософа Моше бен Маймона або Маймоніда, як його називали в Європі. Євреї ж його найчастіше називають Рамбамом.
Міріам була молодою, красивою, але вже мала великий досвід лікування в Єгипті і Андалузії. Її запросили, і вона взялася за лікування. Це був сміливий вчинок. Коли б знатний хворий помер, то й з нею розправилися б. Такі були жорстокі звичаї того часу. Однак і успіх ні до чого доброго не привів. Вельможа одужав, а католицькі монахи-домініканці саме на цій підставі звинуватили її в чаклунстві. Міріам засудили до страти на вогні. Сім’я вельможі не заступилася, не заступився і король. Та покарання все-таки не відбулося. Напередодні страти Міріам викрав молодий лицар з королівського почту, якого було приставлено до неї на час лікування і він закохався в неї. Вони зникли, мабуть, втекли з країни. Сподіваюсь, прожили разом щасливе й довге життя в любові і злагоді.
Відгомін тих подій відображено в сюжеті відомого твору Вальтера Скотта «Айвенго». Як бачиш, Борьчику, і в ті жорстокі часи в житті справжніх мужчин було місце для любові і благородства. Кожен з них міг знайти свої двері до чарівної країни. Треба було тільки мати бажання, мужність і не відступати перед небезпекою на такому шляху».
«Звідки ти це знаєш, дідусю? — запитав онук. — Ти що, читав про це?» «Як тобі сказати, Борьчику. І читав також. А ще, наші предки також з Андалузії. Щось дійшло до мене в усних переказах, щось в письмових, а головне всередині нас — в генетичній родовій пам’яті».
Ми помовчали, обмірковуючи сказане.
«Дідусю, — знову спитав онук, — а діти в них були?» «Певно, були, Борьчику. Один з них, судячи з усього, й розповів про це нащадкам. Так і стала відомою нам ця історія».
Внук спантеличено нахмурився. «Дідусю, — раптом запитав він, — а де твоя чарівна країна?» «А ось же, Борю, ось вона довкруж. Ти ж в ній і перебуваєш». — «А чарівні двері?» «Зараз покажу», — і я повів онука довкола будинку до великих металевих дверей, пофарбованих у темно-зелений колір. Двері вели в цокольний поверх будинку. Щоб до них підійти, потрібно було спуститися на двадцять кам’яних сходинок вниз.
«Я знаю, — сказала практична дитина, — це двері до підвалу. Ось відчини, і там буде басейн». «Ну що ти, Борьчику, — намагався переконати я його. — Це справжнісінькі чарівні двері, але відчиниш ти їх тільки тоді, коли виростеш і станеш господарем своєї долі».
«І я там зустріну свою дівчинку?» — хитренько поцікавився внук. «І дівчинку, і все решту», — якомога переконливіше відповів я.
Тут нас покликали обідати. Потім ми грали в шахи, потім читали, потім знову ганяли м’яч, і нарешті прийшла моя дочка — його мама — і забрала Борю додому.
Я взяв книжку і ліг на гамак. Я був у своїй чарівній країні і міркував собі так: «Багато людей шукають свою країну, намагаються увійти в чарівні двері. Легше розказати про це, ніж реалізувати мрію. Але якщо постійно шукати своє Ельдорадо*, то мусить настати мить, коли ти побачиш його. Але не тут і не зараз... Ще є час. У всякому разі я сподіваюсь на це...»
Багато писали про це літератори, говорили зі сцени актори, намагалися відобразити в музиці композитори. Навіть священнослужителі, навіть вони... Дехто вважав і вважає, що любов — це чарівна країна. А можливо, як сказав Булгаков, кожному дістається «по вірі його».
Що ми знаємо про цей і той світ? Ось великий і нещасний Едгар Аллан По сказав так:

Молодий та стрункий
Вершник мчав навпрошки,
В дощ і в спеку
прямуючи радо;
Їхав поночі й вдень,
Ще й співав він пісень, —
Прагнув землю знайти —
 Ельдорадо.
Стільки років блукав,
Що вже й сивий він став,
Вже утратив і силу
 й принаду,
Скрізь об’їздити встиг,
Та в блуканнях отих
Не знайшов він
 землі Ельдорадо.
На котрімсь із шляхів
Раз він привида стрів, —
Може, в нього він знайде
 пораду:
«Чи не знаєш хоч ти,
Де я можу знайти
Землю ту, на ім’я
 Ельдорадо?»
Каже привид: «Поглянь, —
Там, де обрію грань,
Видко гір нерухому громаду;
Отуди твоя путь,
Щоб аж їх перетнуть,
Якщо хочеш знайти
 Ельдорадо!»
(Едгар Аллан По «Ельдорадо»,
1899 р. З англійської
переклав Григорій Кочур)

Як добре сказав, а сам помер у сорок років від передозування наркотиків. Але ж все шукав, у цьому йому не відмовиш!
Я продовжував сидіти, точніше напівлежати в затінку на гамаку-гойдалці, меланхолійно розглядаючи світло-жовту смугасту оббивку матраца, потім встав і побрів до тильного боку будинку, до чарівних дверей. Трохи подумавши, я взявся за стару дерев’яну ручку і сильно потягнув двері на себе. Вони відчинились.
За дверима були... густі світло-зелені зарості молодого лісу. У просвіті між деревами виднілася широка галявина, всіяна жовтими, червоними і синіми квітками серед злегка вигорілої трави. Галявина спускалася до неширокої річки з яскраво-голубою водою, яка весело дзюркотіла поміж камінчиками. Брід був прямо проти мене метрів за сімдесят нижче по схилу. На пагорбі по той бік річки здіймався замок з високими стінами і зубчастими вежами, змурованими з світлого каменю. Вежі були увінчані дерев’яними банями, над якими майоріли довгі яскраво-сині стяги із зображенням золотого лева.
Пролунав співучий звук кавалерійського ріжка, розчинилися великі ворота, зроблені з масивних дерев’яних брусів, оббитих хрест-навхрест бронзовими смугами і всіяних великими металевими шипами, і на всипану дрібним червоним гравієм дорогу виїхала кавалькада вершників у яскравому одязі. Дами в амазонках, кавалери в плащах, гаптованих золотом, варта в шоломах, зі списами і щитами, усі з мечами.
Попереду їхав дивно знайомий вершник на гнідому коні в береті з пір’їною. Він зупинився, обернувся і щось гукнув. Кавалькада на мить завмерла під промінням вранішнього сонця.
Вранішнього?!
«Ні, — подумав я. — Ще не час, поки не час». І різко зачинив двері до чарівної країни, повернувши ключ на два оберти.

Переклав з російської
Данило КОНОНЕНКО

* El Dorado — золото (ісп.) — легендарна країна золота й коштовного каміння, яку розшукували в Америці іспанські завойовники

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 22.03.2013 > Тема "Душі криниця"