Версiя для друку Обговорити в форумi

Несподіваний ракурс
 
 Численні нагороди і регалії начальника Євпаторійського центрального дитячого клінічного санаторію Міністерства оборони України полковника медичної служби у відставці Анатолія Ненька безпосередньо пов’язані зі справою всього його життя – хірургією, дитячою реабілітацією і ортопедією. Скажімо, перший, ще радянський, орден „Знак пошани” Анатолій Михайлович отримав за успішне впровадження при лікуванні нижніх кінцівок у дітей методу академіка Гаврила Ілізарова. Наступним - „За службу Батьківщині у ЗС СРСР” - позначене його двомісячне відрядження у 1988 році до зони вірменського землетрусу. До слова, цю ж гуманну місію військового медика оцінила ще й фундатор всесвітньовідомого „Ордену милосердя” мати Тереза, особисто вручивши євпаторійцю престижний „орденський” кулон.
 За інші здобутки на ниві лікування та оздоровлення маленьких пацієнтів України, ближнього і дальнього зарубіжжя офіцер удостоївся новітніх президентських відзнак і церковних орденів, Державної і республіканської (кримської) премій. А ще у цьому послужному списку є іменна зброя. Нею у 1996 році керівник вітчизняного оборонного відомства відзначив здобуток дитячого медика за всі його 40 років офіцерської служби (уся ж календарна вислуга Анатолія Ненька сягає півстоліття).
 У самому нагородженні, власне кажучи, нічого дивного немає. „Родзинка” у деталі, точніше, в іменній зброї - справжньому німецькому „Вальтері” серії ППК із заводським клеймом 1933 року. Пістолет всього на один рік старший від самого євпаторійського іменинника.
 - Коли мені запропонували вибрати іменну зброю, - розповідає Анатолій Михайлович, - я довго не вагався. Тільки „Вальтер”. Подібний пістолет і набої до нього калібру 7,65 у мене з’явилися ще у дитинстві. Тож настрілявся з нього доскочу. Взагалі, у ті повоєнні роки у нас, сільських хлопчаків, на Херсонщині яка могла бути розвага? Здебільшого зброя, її тоді не бракувало - пістолети, автомати, набої, міни. Навіть ракетниця і ПТР (протитанкова рушниця) у нас були.
 А свого тодішнього „кишенькового” „Вальтера” Анатолій Ненько позбувся одразу після нового 1957 року, коли вже навчався на військовому факультеті Саратовського медінституту. Подалі, як кажуть, від гріха. Адже при заповненні анкети він написав, що зброї у нього немає, а це геть не відповідало дійсності. Тому, приїхавши у рідне село на перші канікули, Анатолій дістав свою сховану „цяцьку”, розібрав її до гвинтика і потайки порозкидав все по чотирьох глибоких криницях.
 Деякою мірою, певен сьогодні Анатолій Михайлович, до його вибору лікарської професії „долучились” спогади про ті лихі пустощі дитинства. У 1944 році, відразу після визволення від фашистських загарбників, у їхньому селі стояла наша військова частина. І саме тоді майбутній військовий медик отримав своє „бойове хрещення” .
 - Хтось із однолітків, - продовжує Анатолій Михайлович, - невдало кинув „лимонку”. Вона вибухнула. Мене добряче посікло осколками. Опинився у медсанбаті, прооперували. Лежу такий „красивий”, у рубцях, але відчуваю себе „героєм”. На сусідніх ліжках - поранені офіцери, солдати. Підходять до нас лікарі у військових одностроях, порипують їхні чоботи, портупеї. Оці незабутні враження закарбувались на все життя...
 Після школи Анатолій Ненько у 1952 році успішно склав іспити до Одеського медичного інституту. Студентський квиток йому вручав знаменитий офтальмолог академік Володимир Філатов. А лейтенантські погони після закінчення 4-го курсу, перед відправленням до Саратова, - знаменитий полководець Другої світової війни, тодішній міністр оборони СРСР Георгій Жуков…

Василь САДОВСЬКИЙ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 11.02.2011 > Тема "З потоку життя"