Версiя для друку Обговорити в форумi

Уже в зрілому віці я побувала на моїй малій батьківщині — колисці мого дитинства, вірніше, на тому місці, де колись зеленів хутірець Мачулино Тельманівського району, що на Донеччині — Мачуляни, як на український лад переінакшили його назву хуторяни.
Стояла на місці колишньої нашої хати, де пройшли одинадцять років мого золотого, хоч і бідного, дитинства, і з невимовною вдячністю згадувала своїх земляків — малограмотних, але мудрих і чесних людей, які допомогли моїй матері-вдові виростити шестеро дітей.
У Мачулянах не було ні школи, ні клубу, ні бібліотеки, ні лікарні, ні сільради. Усе це було за чотири кілометри — на центральній садибі радгоспу «Приморський».
Жителі одинадцяти дворів (кілька сімей, у тому числі й наша, були вихідцями із Запорізької області — осередку славного козацтва) жили однією великою сім’єю. Свята зустрічали разом у того, хто мав більшу хату. Траплялися часом і сварки, як тепер я розумію, через бідність.
Жили мачулянці за неписаними законами — звичаями своїх дідів і прадідів. Моя дитяча пам’ять у деталях зберегла один із них — толоку — допомогу без винагороди. Особливого поширення набула вона в післявоєнні роки, коли вдовам з малими дітьми доводилося бідувати в наспіх виритих сирих землянках, бо хати були спалені. Село вирішувало будувати хату якійсь удові толокою. Господарка мусила тільки пригостити людей, а грошей не платила й копійки.
І робота перетворювалася на свято, бо усвідомлення того, що людина робить благородну справу, підносить її у своїх очах і в очах односельців.
Пам’ятаю толоку в нашому дворі. Років мені було шість чи сім. У нашій сім’ї загинув на війні батько, і мати ледве зводила кінці з кінцями, виховуючи малих дітей. Хатка в нас якась була (дивно тільки, як ми в ній розміщувались), а от хлівець зовсім розвалився. А тут маму за гарну роботу радгосп преміював теличкою, і тримати її не було де.
На допомогу прийшли мачулянці. Одного дня всі чоловіки, жінки, парубки, дівчата і, звичайно ж, діти зібралися на нашому подвір’ї. Керував роботою дядько Федір Бодня — шанована на селі людина.
Дитяча пам’ять виразно малює мою щасливу маму в якомусь гарному одязі. І де вона взяла його: не до святкових одяганок було жінці з купою дітей. Але в цей день мати була невимовно гарна й весела. Мамина радість передалась і її дітям. Ми допомагали, як могли: підкладали дрова в піч, носили тарілки, хліб, стільці.
А люди працювали з жартами, сміхом, піснями. І краще за всіх співала моя мама, «виводила», як тоді говорили, тобто брала верхні ноти. Із того часу слово «толока» для мене священне. Воно викликає в пам’яті прекрасну картину єдності людей. Усе темне, дріб’язкове, непотрібне відходило кудись геть. Залишалася тільки радість від праці й спілкування, почуття задоволення собою і цілим світом. Не прийти на толоку до сусіда вважалося в українців великим гріхом.
Домашня педагогіка моїх земляків була нескладною. В основі її лежала повага до думки оточуючих, страх бути осміяним. У нашої мами був один магічний аргумент: «Люди будуть сміятися». Діяв він безвідмовно. Четверо моїх братів не лаялися, не палили, не лазили по чужих городах.
У Мачулянах поважали українську мову. Коли дехто з молодих, виїхавши з міста, повертаючись, починав говорити російською, того зневажали і вживали в розповіді про нього займенник «воно». «І що воно корчить із себе?» — можна було почути на адресу зросійщених. Мій брат Микола був уже завідувачем районного відділу культури. До мами заїжджав з високими начальниками, що говорили по-російськи, та він ніколи не посмів сказати матері російського слова. Не посмів, бо знав: це віддалить його від мами. Цю ситуацію прекрасно змалював Дмитро Білоус у вірші «Коли забув ти рідну мову»: «…Не раді родичі обновам. Чи ти об’ївся блекоти, Що не своїм, не рідним словом Із матір’ю говориш ти?». Читаю ці рядки й думаю: «Це про нас, про мачулянців».
Привітати людину, хай і незнайому, — це правило, що не порушувалось. І ми віталися з усіма, хто б не зайшов у наш хутірець. Цей звичай зберігся й зараз по селах. І коли в якомусь селі дівчинка, проходячи повз мене, привітається, у мене потеплішає на серці: це ж я, маленька Ліда Груба, ревно виконую наказ старших вітатися з усіма.
У мачулянських сім’ях батьків називали на «ви». І цей звичай досі зберігся в селах Західної України та зрідка — на Східній. У сім’ї моєї маріупольської приятельки (жінки високопорядної, з вищою освітою) хлопчики називали батьків на «ви». Може, тому й виросли вони гарними людьми, що поважне «ви» тримало дистанцію і не давало звести стосунки до панібратства. Прекрасний звичай! Скількох непорозумінь він позбавляє. Уявіть, як може син посваритися з батьком, називаючи його на «ви»?
Подумки звертаюся до нащадків моїх земляків: «Чи дотримуєтеся ви мудрих звичаїв своїх дідів-прадідів? Не забувайте їх. Вони допоможуть у наш непростий час, коли духовність поступилася місцем збагаченню. Порадять як жити по совісті, як творити добро, відчуваючи радість від того, що віддав, а не від того, що придбав. Допоможуть зрозуміти, якого великого народу ми діти, і гордо нести по світу високе звання українця».

Лідія МОЛЧАНОВА, учителька.
м. Маріуполь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 11.12.2009 > Тема "Урок української"