Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

Про Володимира Леонюка, автора «Словника Берестейщини», а віднедавна ще й нашого передплатника, я писав неодноразово. Це і «Син Берестейщини, герой України» («КС» від 10.03.2006), «А ще Пінськ називають білоруською Одесою…» («КС» від 1.05.2009) та багато інших матеріалів, у яких згадував пана Леонюка побіжно.
Потрапивши до таборів ГУЛАГу в 19-річному віці, цей берестеєць з українським серцем, не збирався «перевиховуватися». Відбувши перший строк в Інті, і вийшовши на свободу, Володимир Леонюк знову поринув у підпільну діяльність. З 1956 до 1959 року в Комі АРСР діяла організація українських патріотів, яка називалася «Об’єднання». У 1960 році пан Леонюк отримав новий термін – 12 років. Сидіти довелося «від дзвінка до дзвінка», бо вважався небезпечним державним злочинцем, рецидивістом…
Врешті-решт, гулагівська сторінка залишилася позаду, канула в небуття і ненависна імперія… Але спогади політв’язня є неабиякою цінністю для істориків. Адже він багато бачив і чув; кожен спогад – це зайвий штришок до портрету епохи, для всіх тих, хто хоче до найменших подробиць уявити – яким був СРСР 40-50 років тому?
Хто з нас тоді бодай щось чув про кримських татар? Цього народу ніби й не існувало… Але ж якась інформація через п’яті руки доходила навіть до в’язнів ГУЛАГу! Тож пропоную до уваги читачів ще один матеріал, який може становити цінність саме для кримчан. Бо під час останньої зустрічі ми говорили саме про кримських татар, про їхню боротьбу за повернення в Крим.
– Пане Володимире, якою має бути політика України стосовно кримських татар? Адже враження таке, що її просто не існує…
– Крим є етнічною територією кримських татар, так само як і Берестейщина є територією, на якій споконвіків жили українці… Тож благами Криму повинні користуватися і кримські татари, їх не можна трактувати як гостей. Пригадую, як неприємно було мені, коли слідчий переконував, що на білоруській території можна бути білорусом або росіянином. А ось українцем вже ні… У нас силою відбирали право на рідну землю! Сотні свідомих українців Берестейщини опинилися у сталінських таборах.
Тож зрозуміло, яким може бути моє ставлення до кримських татар. Мені вони симпатичніші, ніж галасливі російські шовіністи, адже є толерантнішими до України…
– Зараз багато говорять про ісламський екстремізм. Мовляв, одна справа – патріотично налаштовані татари радянської доби, а інша справа – зцементована ісламом нова сила…
– Думаю, що мусульманський рух у Криму не буде таким радикальним, як десь в Афганістані чи в Ірані. Адже багато залежить саме від характеру народу. До речі, моя сестра вчилася разом з кримськими татарами. Вона була студенткою фізико-математичного факультету Самаркандського університету; декілька кримських татарок проживали в тому ж гуртожитку, що і вона. Сестра розповідала, що у них тоді був сильний «самвидав», дівчата від неї не дуже й ховалися, очевидно, довіряли…
Хоча інколи й казали з докором: «Ти така байдужа до політики і ти зовсім не розумієш болю нашого народу…». А сестра їм відповідала: «Не поспішайте звинувачувати. Я вас добре розумію». Вона їм співчувала, але не наважилася признатися, що брат сидить у мордовських концтаборах фактично за те ж саме, за що можуть посадити і їх… Тобто за національне питання. Звичайно, берестейців не депортували з рідної землі – як це зробили з кримськими татарами. Але і у них відібрали право на рідну мову і культуру. Тож підстав любити Сталіна і КПРС у берестецьких українців було небагато. Як, зрештою, і у кримських татар.
– Отже, можна зробити деякі висновки: «Самвидав» у кримських татар існував, значить, вони були дуже активними. Від українки з Берестейщини не ховалися, отже вірили в її порядність… Не думаю, що настільки ж необережними і відвертими були б ці кримськотатарські студентки, якби жили в Ленінграді або в Москві. А Самарканд, та й Узбекистан в цілому, були толерантніші до національного питання. У республіках Середньої Азії більше знали про депортації і розуміли, що це несправедливо стосовно цілих народів.
– Не тільки депортації були несправедливими, але й уся національна політика СРСР була антигуманною. Скільки людей сиділо в таборах за «надмірну» любов до свого народу! Пригадую як у 1953 році група українських в’язнів замурувала пляшку з запискою у фундамент будинку, який зводився для шахтарів. Там був приблизно такий текст: «Ми працюємо тут, а наші душі на Україні… Не маємо вістей з Батьківщини, але впевнені, що наш піт і кров пролилися недаремно». Згадали в листі і прізвища в’язнів: Микола Покотинський і Михайло Малиновський зі Львівщини, Михайло Ошуканець з Волині, Андрій Черешня з Рівненщини, Петро Павлишин також… Був ще Ярослав Самокищук зі Станіславівщини і, нарешті, я – Володимир Леонюк з Полісся. Наша область тоді називалася Поліською…
– А де зводився цей будинок?
– Фактично на території концтабору, в Інті. І ви знаєте, що під час реконструкції будинку пляшку знайшли! Це вже було в 1990 році, в розпал Перебудови. Оскільки була «відлига», то знайдена пляшка опинилася не в КДБ, а в місцевому музеї. До речі, тоді ж, коли й ми, аналогічні «послання нащадкам» замурували в бетон литовці й естонці. І їхні листи також були знайдені! Тоді, в 1953 році, імперія здавалася могутньою. Але через 47 років «Союзу нерушимых» прийшов кінець… Отже, всі імперії рано чи пізно розвалюються.
Крим, хоч і перебуває у складі України, але є, по суті, останнім уламком російської імперії. І українці, і кримські татари є пригнобленими націями. Ситуацію треба виправляти.
– Згоден. А я ось подумав: чи не пошукати через нашу газету студентських подруг вашої сестри? Адже нас читають в усіх куточках Криму… І ці патріотичні студентки, найімовірніше, повернулися на Батьківщину. Якби ви могли назвати їхні прізвища…
– Може, сестра їх колись і згадувала, але ж я не пам’ятаю… Дійсно, було б цікаво їх розшукати. До речі, саме від сестри я колись дізнався про масові виступи кримських татар у Чимкенті. Їм набридли штучно створювані перепони, переслідування і тоді вони заблокували центральну частину міста, побудували барикади і висунули вимоги до центральної влади.
Тоді з Алма-Ати і Ташкента відразу прислали курсантів військових училищ. Звичайно ж, відповідним чином і «обробили»: мовляв, на площі зібралися антирадянськи налаштовані кримські татари – зрадники і націоналісти. За допомогою танків і бронетранспортерів натовп розігнали, всіх учасників безжально побили…
– Це маловідомий факт.
– Тоді такі речі не розголошувалися. Але моїй сестрі про все розповів курсант, який брав участь у розгоні демонстрації. Вона саме їхала в поїзді до мене на побачення, а я тоді відбував покарання у мордовських таборах. Так ця інформація потрапила до дисидентів. Вони аж роти пороззявляли! Дуже раді були не лише українці, литовці, естонці, але й московські дисиденти-марксисти. Вони намагалися зачепитися за будь-що, аби лише зайвий раз покритикувати владу. А тут раптом такий яскравий, красномовний факт!
Усі ми були вдячні кримським татарам за те, що вони борються за свої права, за те, що такі активні, згуртовані і безстрашні. Думаю, вони заслуговують кращого майбутнього… Але разом з тим у Криму повинна поліпшитись і ситуація з українською громадою. Успіх буде, якщо ці дві сили діятимуть разом.

Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 31.07.2009 > Тема "З потоку життя"