Версiя для друку Обговорити в форумi

МАЙЖЕ ПРИТЧА 

 В природі кожна жива істота народжується не якимось абстрактним живим організмом, а конкретно кимось: слоненятком, чаєнятком, хамелеончиком...
 Вже від самого народження кожне оте ХТОСЬ знає, що воно за звір і де його місце в цьому безкінечному світі. Ви погляньте, з яким усвідомленням справи скубуть травичку дводенні гусенятка, і варто лише якомусь курчатку приблукати до їхнього гурту, як всі дружно піднімають голови й починають застережливо сичати. Розуміють, що появилось щось чуже, не їхнє, а тому й хвилюються. Хто це, чого сюди приблукав і що збирається тут робити? Така небайдужість до навколишніх подій допомагає й курчатку збагнути, що безвідповідальним бути не можна, і воно швиденько повертається в захисток своєї матусі.
 Три Івани (Іван Х., Іван У., Іван З.) теж народилися не просто абстрактними гомо сапієнсами, а конкретно українцями. Та у людей, на відміну від тварин, крім біологічного існує ще й соціальне народження. І коли б лихі люди не зруйнували їхні сімейні осередки, дали б їм їхні українські матері і друге, соціальне, українське народження. І стали б Івани справжніми козаками, гармонійними витворами природи. І доклали б своїх сил для примноження добра, батькам на втіху, Вітчизні на славу. Але не довелося матерям дати їм друге, соціальне народження.
 Матір Івана Х. заслали за тридев’ять земель, в тридесяте царство, в непрохідні лісові хащі. За те, що мала працьовиті руки, не пиячила, не волочилась, а дбала для своєї дитини. Заздрісно стало чужинцям, що її сім’я живе в такому достатку. Запроторили в свої краї, щоб на них працювала.
 Матір Івана У. побили батогами і посадили у в’язницю. Вона, бачте, зрізала на дідівському полі, яке сама ж і обробляла, п’ять колосочків, щоб порятувати від голоду свого сина, бо вигребли недолюдки всі харчі з дому. А на дідівське поле кинули своїм загребущим оком і забажали, щоб воно їх годувало.
 Матір Івана З. і побили, і в кайдани закували, та ще й в концтабір, як ворога народу, етапували. Бо давала харчі українцям, які повстали проти отого всього «щастя», принесеного чужинцями.
 Тож вдруге народжували цих Іванів не матері і навіть не сусідські жінки. А виховували їх все ті ж приблудні чужинці, що настановили себе хазяями на батьківській землі наших Іванів. І втовкмачували їм в центральну звивину прямий, як шворінь, постулат, що бути самим собою (тобто українцем) - злочин. Любити свою мову, рідних, народ, Батьківщину - великий гріх, націоналізм. Любити можна тільки «соціального батька», а мову, рідних, народ і Україну треба зневажати.
 І почали ті Івани плювати на все рідне; мови зрікатися, батьків цуратися, служити не народу рідному, а отому псевдобатьку, що все оце в голову втовкмачував, їхнє родинне щастя руйнував.
 Іван Х. забув свою мову, почав по-чужому цвенькати. Тож говорить щось, а люди його не розуміють. Чужинці розуміють, але рівнею собі не вважають, гордують знатися з юдою. «Пошёл вон, хохол продажный. - Иди, - сміються - служи атечеству».
 Іван У. теж зрікся рідної мови. Але, навчений гірким досвідом попереднього Івана, не пристав і до чужинців. Заговорять до нього чужинською мовою - не відповідає. Бо заговорити московською чи китайською... означало б стати московином чи китайцем. А чим це краще, ніж бути українцем? Отож і мовчить Іван У., ні з ким не спілкується.
 А Іван З. - той ще далі пішов. Збагнув: щоб не бути самим собою - не обов’язково по-московськи чи китайськи говорити. Можна взагалі видавати себе не за чоловіка, а за... жінку. Навіть за чоловіка заміж вийшов! Але такий же нещасливий, як і перші двоє: стороняться його люди, зневажають...
 А зневажають тих Іванів тому, що жоден з них не збагнув елементарної істини, зрозумілої навіть гусенятку, курчатку і кожному ХТОСЬ з цього вельми розмаїтого світу. Не змогли Івани розпізнати в собі оте ХТОСЬ, оте своє власне українське «я», а отже і визначитись з місцем, визначеним їм природою. А тому і кидаються від одного берега до іншого та страждають. Нема в них ні теперішнього, ні майбутнього. Не продовжать вони український родовід, не принесуть добра, не примножать слави Вітчизни, навіть за батьків своїх, за понівечене щастя не помстяться. Згинуть десь безслідно чужими попихачами і ніхто їх не згадає добрим словом.
 Хіба що чужий дядько, споживаючи награбоване в Іванів, згадає їх та презирливо сплюне: «Тьфу... Разве это люди были?... Так, ошибка природы».
 А хто винен?
 Павло СУЩЕНКО.
 с. Олександрівка Красногвардійського р-ну АРК.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2008 > Тема "З потоку життя"