Версiя для друку Обговорити в форумi

МОВА ПРО МОВУ

 Професійна звичка не виходити з дому без фотоапарата обертається інколи неабиякою журналістською удачею. (Дякувати Богові й рідній редакції, маю, нарешті, цифровичок, неймовірно гарнесенький, маленький, як невидимка – в долоні ховається). Тепер він постійно “живе” у моїй валізці, від чого, повірте, не сумує, а зовсім навпаки.
 Але я не про цю чудову професійну «іграшку» хочу розповісти, а про те як, виявляється, гарно, стильно та вигідно бути українцем й цього не приховувати навіть у нашому “особливоментальному” Севастополі. Опинившись у неділю на ринку, купую продукти, замовляючи українською, бо достеменно знаю, що продавець також українка. Раптом переді мною виростає постать чоловіка з неймовірно щирою посмішкою. Очі весело поблискують, а запитання у таких випадках завжди одне й те ж саме: “Українці?! Звідки ви?” Як виявляється, ми всі троє давно вже кримські (аж самим не віриться), а говоримо рідною мовою, бо язик вже стомився від “могучего й великого”, хоч його ми також і любимо, і шануємо. Бо ми – українці, люди добрі, гостинні та толерантні, від чого до безтями щасливі.
 Незнайомцем виявився Микола Олексійович Білоусенко. Він мешкає з родиною у Сімферополі. Багато років пропрацював у органах МВС, зараз займається бізнесом. До Севастополя прибув у власних справах, а на Юмашевському ринку опинився випадково, вирішивши купити дещо з продуктів.
 Приємність моменту на цьому могла б бути вичерпаною, а мій сюжет би добігав кінця. Але як кажуть мудрі: “Випадок – це псевдонім Бога, коли той не хоче підписуватися власним іменем”. Новий знайомий пильно вдивлявся в моє обличчя й раптом запитав: “Скажіть, Ви не Лідія Степко?” Зізнаюсь, що так, трохи знітившись, бо ж не кожен день незнайомі люди впізнають мене на вулиці. Не встигаю запитати, де й коли наші шляхи перетиналися, як чоловік широким жестом чарівника дістає з саквояжа свіженький номер “Кримської світлиці” й починає розповідати, як він шанує наш часопис та з яким задоволенням читає його багато років поспіль. Микола Олексійович, як виявилося, достеменно знає всі наші проблеми й здобутки, пам’ятає всіх головних редакторів - від Кулика й Миткалика до Віктора Качули. Бував навіть у редакції “КС”.
 Він народився на Миколаївщині, а батьки з Житомира. Родина завжди спілкувалася українською, від чого він, давно вже кримчанин, зберіг правильну вимову. Суржик відсутній, мабуть, ще й через те, що читає книжки та періодику українською, а веселий тому, що народився 12 квітня. Адже всі квітневі – люди дотепні й радісні.
 Розвеселив співрозмовник і нас, розповідаючи, як у 1961 році шестирічним малюком дивувався у свій день народження, що й усі навкруги також радіють. Своїми спостереженнями голосно ділився з мамою. Мовляв, подивись, всі радіють, бо в мене день народження. “Цить, то Гагарін у космос полетів”, - пошепки, у стилі радянських часів, розвіяла мати дитячі ілюзії.
 Про дотепну вдачу народжених у квітні мені достеменно відомо, тому й хочу привітати мого щиросердого співвітчизника та прихильника “КС” Миколу Білоусенка з днем народження, що співпадає з Днем космонавтики, нехай йому здоровиться і щастить. А всім українцям нехай таланить на такі неймовірні щирі зустрічі. Спілкуймося українською! Віднаходьмо нових друзів!
 Лідія СТЕПКО.
 м. Севастополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 11.04.2008 > Тема "Урок української"