Версiя для друку Обговорити в форумi

 Педагоги Севастополя вчергове відзначили День учителя. Традиційні збори, нагороди, вітання та посмішки. Серед кращих – і Докія Дягілева, завідуюча дитячим навчальним закладом № 12. Педагог за покликанням, вона віддала вихованню дітей цілих 33 роки. Це саме в цьому дитячому садку у 1994 році, раніше від інших, було запроваджено вивчення української мови. З тих пір пройшло 13 років, а дитячий навчальний заклад №12 по вулиці Музики й зараз є зразком для інших.
 Вона народилася на Івано-Франківщині, у селі Рожнів, біля самісіньких Карпат, але каже, що має дві батьківщини, бо так само закохана у Крим. Часто буває дома, бо там лишила стареньку матір. Переймається проблемами Івано-Франківщини і так само бачить їх у Криму. З гіркотою говорить про передвиборні перегони, дивуючись жорстокості опонентів. Там, на Косівщині, хоч не замазують портрети опонентів, а у Криму чомусь не так.
 - Я так пишаюся своїми земляками, але й Севастополь за 33 роки став мені дуже рідним. Мені навіть важко визначитися, де мого серця більше, але хотілося б толерантність моїх земляків перенести сюди, до Севастополя.
 - Чому Ви стали вихователем?
 - Мама працювала у дитячому садку, правда, кухарем. Але у селі тоді великої різниці між вихователем і кухарем не було. Й діти інколи за відсутності виховательки залюбки залишалися з кухарем. Я бачила, як у мами виходить працювати з дітьми. Її надзвичайно любили діти, а вона їх – ще більше. Це, напевне, мені передалося від мами.
 З сьомого класу я була вожатою у школярів, що були молодше лише на три роки. А коли закінчила школу, то мої так звані вихованці всім класом прийшли привітати мене, принесли квіти. З тих пір у мене було багато різних нагород, я вдячна людям за те, що цінують мою працю, але скажу вам, та нагорода за роботу вожатої була для мене найвагомішою. Саме тоді я вирішила працювати з дітьми.
 Отже, в 15 років я почала збиратися в педагогічне училище, але у селі за радянських часів не видавали довідки, аби молодь не покидала село й працювала у колгоспі. Та через два роки я таки поїхала вступати до Чернівецького державного університету на філологічний факультет.
 Після його закінчення я рік працювала вчителькою в Путилі Чернівецької області. Одного разу, читаючи на уроці Шевченка, раптом відчула, що втрачаю голос. 10 днів не говорила зовсім. Лікарі визнали проблему досить серйозною, пов’язаною ще й з кліматичними умовами проживання, порадивши переїхати у південні райони країни та змінити професію. Тоді мені здалося, що життя закінчилося.
 Переїжджаючи до Криму, я вибрала Севастополь, і знову ж таки не випадково. Колись, ще в 7-му класі, працюючи вожатою у чотирикласників, я мала за ніч зробити стінну газету до Дня Перемоги. Треба було не лише написати про війну, а ще й зробити малюнки. Художник з редколегії лежав у лікарні, то мусила сама бути і кореспондентом, і художником. Пригадую, тоді мені потрапила до рук невелика книжечка (навіть не пам’ятаю автора) про Малахов Курган та оборонні бої на ньому. За ніч я її “проковтнула”, а вранці за власною уявою намалювала той Малахов Курган. Бо хіба можна було навіть припуститися думки, що стінгазета не вийде вчасно? З того дня я почала читати все про Севастополь, що тільки могла віднайти у бібліотеці. Місто, його вулиці, історію я вивчила заочно. Тому коли лікарі порадили перебратися на південь, довго не роздумувала, куди їхати – ноги самі понесли мене до Севастополя.
 Скажу одразу, у 1975 році представникам Західної України влаштуватися на роботу у Севастополі було непросто. Я навіть почула таке: повертайся, дівчино, назад, на свою Західну Україну. Мені не відмовили лише на флоті, на щастя, там був потрібен завідуючий бібліотекою при військовій частині.
 Графа анкети: приїхала вчитися чи працювати не відповідала дійсним прагненням й одразу була замінена на “бажаю жити у Севастополі”. Кадровик наполягав на відповідному записі, але я вперлась і стояла на своєму. Виручив командир військової частини, втрутившись у ситуацію: “Та не чіпайте її, нехай пише, як хоче!” - гримнув він на працівника відділу кадрів і моя доля була вирішеною: я отримала прописку і була дуже вдячна воякам-чорноморцям за облаштування на новому місці.
 Працюючи у бібліотеці, Докія Дягілева закінчила курси екскурсоводів. Працювала ним лише у вихідні або під час відпустки. З голосом ще були проблеми, але вже не такі страшні, клімат таки зробив свою справу.
 У бібліотеці пропрацювала недовго, відсутність житла змусила її стати вихователем гуртожитку будівельної організації. Через 9 років керівництво будівельного тресту запропонувало їй очолити один із дитячих садків. Пізніше, у 1989 році, коли проблема житла, нарешті, була вирішена, пані Докія стала завідуючою дитячого садка № 12, що на вулиці Музики, яким керує і зараз, вісімнадцятий рік поспіль.
 У 1994 році керівництво районного відділу освіти вперше поставило запитання, цілком схоже тоді на риторичне: “Хто хоче мати вихователів української мови у дитсадках?” Бажаючих не було. Лише пані Дягілева одразу написала заяву.
І почалася робота з кожним батьком, з кожною мамою. А дітей було більше ніж 100. Не всі з них одразу погоджувалися. Але поволі всі дали згоду на вивчення української мови.
 - Вихователі зі знанням української, - згадує Докія Дмитрівна, - з’явилися лише через два роки після написання заяви. До тих пір мову викладала я сама. Дитсадок першим у місті набув статусу дитячого закладу з поглибленим вивченням української мови. Зараз у нас діти різних національностей, але проблем не виникає. Навпаки, прагматичні батьки радіють з того, що діти йдуть до школи підготовленими з української мови, культури, мають уяву про державну символіку. Раніше наших вихованців забирала школа-ліцей № 8, у якій створено від першого до 11-го по одному класу з українською мовою навчання. Зараз наших дітей залюбки бере школа № 61, розташована поруч.
 - Є ще якісь особливості у Вашому дитячому закладі?
 - Ми намагаємося, крім знань, прищепити дітям бажання їх отримувати, вважаючи це найголовнішим. Адже зараз таке широке поле для засвоєння інформації. Періодична преса та методична література у садку є повністю.
 - А “Кримська світлиця” є?
 - От якраз вашої газети немає.
 - А чому?
 - Вона не входить до списку періодичної преси, педагогічно необхідної для навчання.
 - А хто це вирішив?
 - Ви розумієте, в чому річ, є ось, наприклад, те, що потрібно дошкільному світу.
 - Але ж раніше, пам’ятається, у вас газета була.
 - Так. Але раніше більше грошей давали на передплату. Хоч відсутність газети – це, я думаю, і мій недогляд. Бо “Кримська світлиця” дає чимало інформації про минуле й сьогодення держави. Крім того, вона має літературні сторінки. Ми з вами особисто раніше співпрацювали тісніше, а зараз трохи розірвали зв’язок, може, тому так і вийшло.
 Я цілком погоджуюся з пані Докією, і настає час соромитися вже мені самій. Напевне, не можна надовго залишати «без догляду» респондентів - як дорослих, так і маленьких, а то, бач, вже й наше “Джерельце” – єдина на весь Крим українськомовна кольорова дитяча газета, яка робиться руками кримської дітвори, як з`ясувалося, вислизнуло з переліку “педагогічно необхідної преси” для дошколят!?
 Тож маємо разом спрямувати його у таке потрібне й корисне для малечі русло.
 Лідія СТЕПКО.
 м. Севастополь.

На фото: Докія Дягілева зі своїми вихованцями.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 12.10.2007 > Тема "Урок української"