Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4600)
З потоку життя (7298)
Душі криниця (4291)
Українці мої... (1719)
Резонанс (2369)
Урок української (1007)
"Білі плями" історії (1873)
Крим - наш дім (1481)
"Будьмо!" (273)
Ми єсть народ? (257)
Бути чи не бути? (479)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (284)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
МОВОВБИВСТВО – СКЛАДОВА РАШИЗМУ. АЛЕ МИ ПЕРЕМАГА╢МО
Науковц╕ з╕брали фактаж за понад 300 рок╕в про намагання знищити укра╖нську мову…


К╤ЛЬК╤СТЬ СКАРГ НА ДОТРИМАННЯ ЗАКОНУ ПРО МОВУ ЗРОСТА╢
Значний стрибок у ставленн╕ до мови стався власне п╕сля повномасштабного вторгнення Рос╕╖…


НА ХЕРСОНЩИН╤ В╤ДКРИВСЯ ПЕРШИЙ ФЕСТИВАЛЬ «Р╤ДНА МОВА - ШЛЯХ ДО ПЕРЕМОГИ»
Укра╖нська мова об’╓дну╓ укра╖нц╕в у боротьб╕ та в нац╕ональн╕й ╕дентичност╕…


УКРА╥НЦ╤ ВИЗНАЧИЛИСЬ, ЧИ ТРЕБА РОС╤ЙСЬКА У ШКОЛАХ
42% укра╖нц╕в п╕дтримують збереження вивчення рос╕йсько╖ мови в певному обсяз╕.


МОВА П╤Д ЧАС В╤ЙНИ СТАЛА ЗБРО╢Ю
В Укра╖н╕ в╕дзначають День писемност╕ та мови.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 17.08.2007 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#33 за 17.08.2007
ПОВЧАЛЬН╤ УРОКИ З МОГО ЖИТТЯ
В╤КТОР СИВУН


Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос - б╕льш н╕чого.
А серце б’╓ться-ожива,
Як ╖х почу╓!.. Знать, од Бога
I голос той, i тi слова
╤дуть м╕ж люди.
Т. Шевченко

МОВНА ПРОБЛЕМА, зрощена в нин╕шн╕й Укра╖н╕, особливо розкв╕тла в Криму. Розмовляю укра╖нською я вдома. Та за межами дом╕вки автоматично переходжу на рос╕йську... Що то, страх чи повага до мови сус╕дньо╖ держави? Про це я почав задумуватися лише тепер. Життя дало мен╕ к╕лька урок╕в.

Урок перший
Вир╕с я в сел╕. Як для всяко╖ дитини, для мене моя м╕сцев╕сть була центром Всесв╕ту. Село розм╕щене на Под╕лл╕ - це територ╕я м╕ж Кам’янець-Под╕льським та Могил╕в-Под╕льським. К╕лометр╕в зо три на сх╕д в╕д мо╓╖ Слоб╕дки - село Ставчани, в якому переважно жили люди, як╕ себе називали "кацапами". Таких кацапських с╕л в район╕ було дек╕лька. Як нам пояснювали, то були нащадки тих людей, як╕ свого часу вимушен╕ були вт╕кати в╕д царя Петра Першого, коли той силою вводив зах╕дно╓вропейську культуру, в тому числ╕ "рубил бороды". Та старов╕ри на це не могли погодитися, тому подалися в кра╖, в╕ддален╕ в╕д Московського царства. Характерно, що вони десь до 60-х рок╕в ХХ стол╕ття трималися якось в╕дособлено, б╕льш╕сть з них залишалася старов╕рами - хрестилися вони "дву╓п╓рст╕╓м".
Розмовляли ц╕ люди не укра╖нською мовою, а староруською, як вони казали. Рос╕йська мова мен╕ подобалася, ╕ коли в школ╕ стали ми ╖╖ вивчати, то десь до к╕нця третього класу я м╕г в╕льно сп╕лкуватися рос╕йською. Сво╖ усп╕хи в осво╓нн╕ рос╕йсько╖ мови я вир╕шив закр╕пити, сп╕лкуючись з╕ старим кацапом, що копав у мого д╕да криницю. На це я почув: "Кал╕ хочешь гавар╕ть с нами, гавар╕ на сво╓й мове, ми вас пан╕ма╓м. А вот ма╓й мови н╓ порть. Ми же ваш╓й мови н╓ порт╕м?"
До сьогодн╕ я вдячний тому старому кацапов╕, який раз ╕ назавжди привчив мене поважати його ╕ мою мову.

Урок другий
Справжню л╕тературну рос╕йську мову на сел╕ почути було просто неможливо, х╕ба що в╕д учителя на уроц╕ рос╕йсько╖ мови та л╕тератури. Зате дехто з хлопц╕в, як╕ прийшли п╕сля служби з арм╕╖, чомусь розмовляли рос╕йською. Н╕хто ╖м н╕чого на це не казав, але таких якось вже переставали в сел╕ поважати. Один хлопець, прослуживши в арм╕╖ щось зо три м╕сяц╕, при╖хав додому у в╕дпустку через н╕бито хворобу батька ╕ таки дуже пнувся сп╕лкуватися з односельчанами лише рос╕йською. Оте "штокання" таки дуже не подобалося односельчанам. А мен╕, десятир╕чному хлопчиков╕, чомусь було за цього хлопця якось нав╕ть соромно. Мабуть, боявся, аби самому в майбутньому не постати таким самим посм╕ховиськом перед земляками. Тому ми з мо╖м в╕рним шк╕льним другом Григор╕╓м домовились, що куди б доля нас не кидала по св╕т╕, ми завжди на батьк╕вськ╕й земл╕ розмовлятимемо лише р╕дною мовою.
Через багато рок╕в ми зустр╕лися. Я - оф╕цер з погонами ав╕атора, а в╕н - досв╕дчений морський вовк, м╕чман-п╕дводник. Кинулися один до одного. "Чи це ти, Грицю? Як я радий тебе бачити!" - кажу. А в╕н: "Здравствуй, Витя! Да ты, я вижу, авиатор? Где служишь? Как дела?"
- Грицю, - кажу, - а пам’ята╓ш, як ми з тобою домовилися розмовляти на сво╖й земл╕ сво╓ю р╕дною мовою?
- Брось, Витя, это было детское баловство.
Мен╕ тод╕ стало так прикро... Б╕льше нам зустр╕тися якось не довелося.

Урок трет╕й
Життя склалося так, що п╕сля школи я навчався в ав╕ац╕йно-техн╕чному в╕йськовому училищ╕ в Харков╕. Звичайно, там все сп╕лкування та викладання навчальних дисципл╕н велося лише рос╕йською мовою. Чомусь н╕чого в тому дивного н╕хто не бачив. Нас запевняли, що готувалися кадри для ╓диних Збройних сил ╓диного Радянського Союзу, на територ╕╖ якого мовою сп╕лкування мусила бути якась одна мова, бо ж керувати багатомовними в╕йськами просто неможливо. Н╕бито так склалося, що взяла на себе цю почесну роль мова рос╕ян. Регулярн╕ пол╕тзаняття, яким надавалося значно б╕льше уваги, н╕ж техн╕чним дисципл╕нам, наполегливо перековували псих╕ку молодих во╖н╕в та вели до того, що незабаром настане благодатний час, коли вс╕ будуть жити гарно та розмовляти лише ╓диною вс╕м зрозум╕лою мовою - рос╕йською. Одночасно ми мусили соб╕ затямити, що вс╕ народи Союзу в╕льн╕ в сво╓му вибор╕ щодо розвитку культури, використання р╕дно╖ мови ╕ т. ╕н. Я ж н╕як в той час не м╕г збагнути, чому, ╖дучи на кан╕кули на сво╓ р╕дне Под╕лля, мен╕ наверталися на оч╕ сльози, аби лиш зачув свою р╕дну мову.
╤ сам я негайно переходив на укра╖нську.
Якось в спортзал╕ того ж харк╕вського училища до мене п╕д╕йшло дво╓ курсант╕в у боксерських рукавицях та завдали к╕лька бол╕сних удар╕в, пояснивши, що вони не потерплять, щоб на територ╕╖ училища розмовляли укра╖нською мовою. Д╕йсно, деяк╕ хлопц╕ - Василь Толок з Полтавщини, Василь Мусякевич, Фед╕р Кам’яник ╕з зах╕дних областей Укра╖ни та ╕нш╕ сп╕лкувалися м╕ж собою сво╓ю мовою. Як пот╕м з’ясувалося, вс╕х попередили: "Будете, кугуты, калякать на своём бандеровском языке, будете беспощадно биты". Це сприймалося якось не так серйозно та гостро, як того сл╕д було б чекати. Н╕яко╖ державно╖ пол╕тики в тому ми, с╕льськ╕ хлопц╕, не вбачали. Здавалося, що от╕ "гр╕зн╕" захисники чистоти арм╕йсько╖ мови - просто недалек╕ тупуват╕ солдафони, яким не доходить, що училище розм╕щене в Укра╖н╕, а не в Рос╕╖.

Урок четвертий
Уже на заключному етап╕ навчання в училищ╕, проходячи стажировку в ав╕ац╕йному гарн╕зон╕ м╕ста Постави В╕тебсько╖ област╕ у Б╕лорус╕╖, мен╕ довелося пережити б╕льш
жорстку ситуац╕ю, пов’язану з мовною темою. Я, будучи курсантом, був призначений виконувати обов’язки командира взводу.
Старшина див╕з╕ону дав команду двом сержантам вранц╕ п╕дняти з л╕жок групу з 12 вод╕╖в-механ╕к╕в, як╕ вноч╕ обслуговували польоти ав╕аполку. На мо╓ зауваження, що ц╕ солдати мають право ще годину в╕дпочивати, старшина грубо заперечив: "Это же чурки. И они в армии, а потому нечего разводить тут антимонии". Вс╕ ц╕ 12 солдат╕в були узбеками.
Сержанти стали розштовхувати заспаних во╖н╕в, а т╕ молод╕ хлопц╕, просипаючись, загомон╕ли м╕ж собою узбецькою мовою. Саме цей факт страшенно розлютив старшину ╕ в╕н несамовито закричав: "Я вам, чурки, сколько раз буду повторять, что вы в армии и что я не должен больше никогда слышать от вас вашего каркающего языка! Я вчера предупредил вас в последний раз! Забыли? Так я вам, чурки долбанные, сейчас напомню!" П╕сля цього в╕н схопив бильце в╕д солдатського л╕жка (це така важка металева труба ╕з загнутими к╕нцями) ╕ став бити солдат╕в. Дво╓ сержант╕в також вхопили по бильцю в руки та заходилися допомагати старшин╕ "вчити" узбецьких хлопц╕в арм╕йським "порядкам". Я вступився за тих хлопчик╕в, та старшина сильно штовхнув мене до в╕кна. Розбивши спиною скло, я рукою якось втримався за раму в╕кна. Солдати, падаючи п╕д ударами зал╕зяк, старалися швидше п╕двестися та вискочити з прим╕щення. Старшина з сержантами, незважаючи на м╕й протест та крики, продовжували наздоганяти та бити хлопц╕в, як╕, не проявляючи найменшого спротиву, вт╕кали ╕з зойками.
Пот╕м мен╕ сказали, що двох з цих узбек╕в не довезли нав╕ть до шпиталю - вони померли в╕д одержаних побо╖в. Звичайно, я п╕шов до зампол╕та, розказав йому, що ╕ як сталося. На мо╓ здивування в╕н мен╕ порадив забути те, що я бачив, або ж моя стажировка буде оц╕нена негативно. Тод╕ я спробував звернутися до уповноваженого особового в╕дд╕лу КДБ. Почав йому скаржитись на д╕╖ старшини, сержант╕в, на реакц╕ю зампол╕та. Майор мене досить уважно та сп╕вчутливо вислухав. Запропонував написати про все, що я бачив. Пот╕м уважно ╕ довго читав написане, щось соб╕ написав на окрем╕м листочку ╕ все це зачинив у сейф, а тод╕ запитав:
- А ты что, доктор что ли? Ты что, лично сам видел и обследовал трупы убитых? Или будешь и дальше разносить провокационные сплетни и разлагать воинский коллектив? Мы тебе этого не позволим!
Моя стажировка була негайно припинена, що сутт╓во вплинуло на мою подальшу службу. Але ж мене найб╕льше вразило те, що мен╕ стали докоряти нав╕ть мо╖ товариш╕ за те, що я втрутився щодо побиття "чурк╕в". На той час я, зда╓ться, пов╕рив в те, що то був одиничний випадок, якесь непорозум╕ння. Я не знаю, яко╖ нац╕╖ були от╕ захисники "великого и могучего языка". То могли бути не т╕льки рос╕яни, а й запопадлив╕ земляки-укра╖нц╕, б╕лоруси чи ╕нш╕ представники "в╕льних" народ╕в СРСР.
Висновки з четвертого уроку
П╕сля зак╕нчення училища впродовж п’яти рок╕в по служб╕ я працював з солдатами. Мен╕ завжди вдавалося знаходити ненасильницьк╕ методи порозум╕ння з порушниками в╕йськово╖ дисципл╕ни, яких у кожному в╕йськовому колектив╕ бува╓ немало. Але коли потавало питання образи на нац╕ональн╕й основ╕, коли звучало хоч слово "чурка", я був невблаганним - користувався максимальною можлив╕стю, даною мен╕ в╕йськовим статутом. За ц╕ роки я змушений був покарати арештом з в╕дбуттям на гауптвахт╕ в╕с╕м во╖н╕в, формулюючи причину покарання: "За образу нац╕онально╖ г╕дност╕".
Це не залишилося поза увагою "пол╕тробочих" та спецорган╕в. Якось мене нав╕ть викликали до генерал-майора Пащенка, який тод╕ очолював пол╕туправл╕ння Московського округу ППО. Генерал став мен╕ докоряти в тому, що у мене якесь г╕пертрофоване розум╕ння нац╕онально╖ гордост╕. Адже народи великого Радянського Союзу - це, мовляв, одна родина, в як╕й вс╕ р╕вн╕, вс╕ в╕льн╕ в сво╖х бажаннях, н╕хто н╕кого не ма╓ права ображати ╕, звичайно, не обража╓ н╕коли. А коли ╓ як╕сь в╕дхилення - то це прорахунки командира... Так що як не крути, а н╕бито сам я винен в тому, що хлопчик╕в з Аз╕╖ зневажали, обзивали "чурками", заставляли робити найчорн╕шу роботу, нарешт╕ просто били н╕ за що, н╕ про що...
До реч╕, мушу сказати, що за п’ять рок╕в роботи з солдатами мен╕ не доводилося бачити б╕льш дисципл╕нованих во╖н╕в, н╕ж хлопц╕в з Прибалтики та з Аз╕╖.

Урок п’ятий
Одним з багатьох наполегливих тверджень за радянських час╕в було ╕ те, що радянськ╕ люди - "найб╕льш читаюча нац╕я в св╕т╕". Щодо нац╕╖, то, мабуть, малося на уваз╕, що уже сформувалася особлива "радянська нац╕я". А щодо книг, то на перший погляд здавалося, що ╖х було таки багатенько. Ц╕каво, що купити художн╕ книги укра╖нською мовою на територ╕╖ Укра╖ни мен╕ майже не вдавалося. В Ки╓в╕, Хмельницькому, Могил╕в-Под╕льському чомусь було легше купити книги рос╕йською мовою. Год╕ було там знайти книги укра╖нських класик╕в. Зате, будучи про╖здом у Москв╕, у деяких книжкових магазинах я знаходив чимало залежаних книг укра╖нською мовою.
У мене складалося враження, що то був особливий принцип розпод╕лу книг, пов’язаний з радянськими силовими методами регулювання мовно╖ пол╕тики, - лише одна з численних ознак тотально╖ ╕деолог╕зац╕╖, яка захищала велику ╕мпер╕ю, ╕ аж н╕як не мову та культуру "в╕льних" народ╕в.

Урок шостий
Якось наш земляк, в╕дм╕нно захистивши диплома про зак╕нчення в╕йськово╖ академ╕╖, запросив мене з дружиною до себе. П╕сля друго╖ чи третьо╖ чарки хтось засп╕вав "Розпрягайте, хлопц╕, коней", гост╕ дружно п╕дхопили в╕дому в народ╕ укра╖нську п╕сню. Раптом стрункий б╕лявий оф╕цер, що сид╕в за столом навпроти мене, грюкнув кулаком по стол╕ та голосно наказав припинити сп╕вати. Вс╕ замовкли. Тод╕ в╕н запропонував налити келихи ╕ вислухати його тост, який зводився до такого: "Я требую поднять бокалы и выпить за то, чтобы русская земля оставалась всегда и везде русской. Чтобы русская гордая речь звучала всегда на нашей земле. Чтобы не приходилось слышать не только за столом, но и вообще малороссийского или иного инородного говора. И если потребуется, пусть русские танки пройдут по Киеву, по Львову и наведут там должный порядок". У мене в╕д обурення почорн╕ло в очах. Бокал з хм╕льним якось н╕би сам упав на ст╕л та розлет╕вся в друзки. Як я опинився на вулиц╕ - не пам’ятаю.
Цей випадок сильно струсонув мою душу. Мене фактично просто об╕звали представником якогось меншовартого народу без права говорити та сп╕вати сво╓ю мовою. Чи не вперше тод╕ я задумався про право людини на нац╕ональну горд╕сть, про право бути укра╖нцем.

Урок сьомий
В к╕нц╕ 70-х рок╕в у 8-му Державному науково-випробувальному ╕нститут╕ ╕м.
В. П. Чкалова надзвичайно ретельно п╕дбиралася кандидатура на посаду заступника в╕дд╕лу кадр╕в. ╤нститут складався з багатьох в╕йськових частин ╕ загалом нал╕чував к╕лька десятк╕в тисяч оф╕цер╕в. Я потрапив у поле зору кадрових прац╕вник╕в як п╕дходяща кандидатура на цю посаду. Та пот╕м чомусь процес загальмувався. Будучи схильним до ╕нженерно-техн╕чно╖ д╕яльност╕, я не виявляв настирливост╕ в цьому питанн╕. Кадровик, який з╕ мною в╕в попередню бес╕ду, ще не зовс╕м загубив сов╕сть ╕ вважав за необх╕дне якось пояснити мен╕, чому ╕ кого не влаштову╓ моя кандидатура на вказану посаду В╕н, таки добре ризикуючи, показав мен╕ д╕ючий на той час майже 30-р╕чно╖ давност╕ та╓мний наказ м╕н╕стра оборони СРСР, у якому ч╕тко сказано, що так╕ посади можуть об╕ймати лише рос╕яни та
як виняток - укра╖нц╕ або б╕лоруси. Н╕би виправдовуючись, кадровик пояснив, що я п╕д той виняток потрапити не можу, бо ж моя мама д╕вчиною п╕д час окупац╕╖ Укра╖ни н╕мцями була вивезена до Н╕меччини.
Отже, незважаючи на декларовану при радянськ╕й влад╕ р╕вн╕сть вс╕х нац╕й та народностей, все-таки перевага надавалася громадянам, як╕ вважалися етн╕чними рос╕янами. ╤ це однозначно та досить ч╕тко формулювалося в загальнодержавних документах.

Урок восьмий
Вл╕тку 1987 р. на вс╕х перехрестях дор╕г та в полях на висотках Сх╕дного Криму чомусь стояли танки. На дорогах були встановлен╕ блок-пости, на яких чергували озбро╓н╕, переважно в цив╕льному, люди. Ретельно перев╕рялися документи, особливо у
ос╕б з╕ скуластим обличчям та завузькуватими для ╓вропейц╕в очима. Представники м╕сцево╖ влади на запитання громадян щодо таких пересторог найчаст╕ше в╕дпов╕дали, що все це вимушен╕ заходи, бо н╕бито кримськ╕ татари, зневажаючи радянськ╕ закони та паспортний режим проживання, великою колоною прямують в╕д Краснодара на Крим та ведуть себе вкрай агресивно. Про саме ╕снування кримськотатарського народу значна частина населення СРСР нав╕ть не знала. Факт депортац╕╖ цього народу в кра╖н╕ не розголошувався. Все робилося, щоб розмити, асим╕лювати кримськотатарський народ, стерти з пам’ят╕ людей та викреслити з ╕стор╕╖ все, що з ним пов’язано. Лише п╕зн╕ше широк╕й громадськост╕ стало в╕домо про долю цього народу, долю, незвичайну для кра╖ни, осп╕вано╖ радянськими ╕деологами як велико╖ та надзвичайно справедливо╖ родини багатьох народ╕в.
Трохи п╕зн╕ше мен╕ пощастило познайомитися з кримським татарином Музафаровим, професором, ф╕лологом. В╕д нього я д╕знався про ще нев╕дом╕ мен╕ гран╕ нац╕онально╖ пол╕тики радянсько╖ влади, як╕ н╕як не можна назвати гуманними. В╕д нього я вперше почув про стал╕нськ╕ плани щодо депортац╕╖ укра╖нц╕в...

Урок дев’ятий
Якось серед л╕та ╖хав я автобусом з селища Приморського до м╕ста Феодос╕╖. Напроти мене сид╕в, охопивши голову руками, дядечко. В╕н укра╖нською мовою (що таки не прийнято в ц╕й м╕сцевост╕) звернувся до мене: "Чолов╕че, а де б тут похмелитися, бо так гол╕вонька болить мене в╕д вчорашнього". "Та виходьте, чолов╕че добрий, з автобуса ╕ кожен "ч╕пок" - ваш, нащо ж вам ╖хати аж в м╕сто?" - в╕дпов╕в йому. Раптом я в╕дчув, як мен╕ щось н╕би впало на голову. Оглянувшись, я побачив, як молодиця замахувалася сво╓ю дамською сумочкою, щоб ще раз д╕стати по мо╖й голов╕, але ╖╖ за руки схопили дв╕ ж╕нки, що сид╕ли поряд з нею. Ж╕ночка почала кричати на мене, що вона н╕коли не чекала в╕д мене такого неподобства - говорити на "этом дурацком языке" (тут я словом "дурацкий" зам╕нюю насправд╕ сказане нею нецензурне слово). Ця ж╕нка мене знала та, як вона сказала, голосувала за мене, коли я якось балотувався в депутатський корпус. На мою в╕дпов╕дь, що укра╖нська мова - то ╓ моя р╕дна мова, ненависниця укра╖нсько╖ мови змусила зупинити автобус та стала лементувати: "Остановите автобус! И пусть этот бандеровец выйдет, мы не желаем с ним ехать!" Врешт╕ криклива шов╕н╕стка сама покинула автобуса.
Та мене вразило не те, що от╕й ж╕ночц╕ "з╕рвало стр╕ху", а те, як вело себе оточення. ╥хали дал╕ мовчки, як в домовин╕... Вод╕й н╕де не зупинив автобуса, хоч були в╕льн╕ м╕сця та на зупинках було багато бажаючих ╖хати до м╕ста. Б╕льше того, жоден пасажир не попросив зупинитися, хоч я достов╕рно знав, що багатьом з них треба було по робот╕ з╕йти задовго до к╕нцево╖ зупинки.
До реч╕, ще до конфл╕кту в автобус зайшли два смуглявих чолов╕ки, як╕ розмовляли мовою, схожою на грузинську. Н╕яких претенз╕й до них не було н╕ у кого.
Цей урок вр╕зався мен╕ в пам’ять назавжди. В╕н переконливо п╕дкреслю╓, як глибоко в св╕дом╕сть багатьох зрос╕йщених громадян Укра╖ни закладена ненависть та нетерпим╕сть до всього укра╖нського.

 Урок десятий
При п╕дготовц╕ до вибор╕в у 2006 роц╕ я намагався знайти людей, як╕ б могли розповсюджувати газети та аг╕тац╕йн╕ лист╕вки, нац╕лен╕ на п╕дтримку укра╖нсько╖ державност╕. Звичайно, б╕льше уваги зверталось на те, щоб виявити та зад╕яти для цього громадян, як╕ волод╕ють та користуються укра╖нською мовою.
В сел╕ Семисотка Лен╕нського району у магазин╕ я укра╖нською мовою запитав продавщицю в магазин╕, чи може вона мен╕ назвати когось з односельчан-укра╖нц╕в, з якими можна було б сп╕лкуватися укра╖нською мовою. В╕дпов╕дь була надзвичайно неспод╕вана: "Во-первых, разговаривайте со мной по-русски. И потом, я вам наших людей выдавать не буду!"
На вулиц╕ мен╕ зустр╕вся чолов╕к, який назвався сторожем. Я навмисне заговорив з ним укра╖нською. "Слушай, бандеровец, вас же всех передавили! Откуда ты здесь взялся? Не боишься, что грохнут?" Через к╕лька хвилин в╕н змирився з мо╖м ╕снуванням, нав╕ть взяв запропонован╕ мною укра╖нськ╕ газети ╕ погодився показати мен╕ "ещё одного недорезанного хохла".
Господар гарно╖ хати та дбайливо обробленого городу виявився не дуже гов╕рким. Почувши, що я звертаюся до нього укра╖нською, чолов╕к якось розгубився ╕ трохи збл╕д на лиц╕. В╕н не дуже коректно прогнав геть мого супутника ╕ звернувся до мене: "Чого ви сюди при╖хали? Чого вам в╕д мене треба?" Я пояснив. Чолов╕к захитав головою, не погоджуючись мен╕ чимось допомогти. На мо╓ запитання, чи не зна╓ в╕н таких людей у сел╕, в╕н в╕дпов╕в мен╕ так само, як продавщиця у магазин╕ - в╕н не збирався мен╕ н╕кого "видавати", бо ж от╕ люди йому н╕чого н╕би поганого не зробили... З тяжким серцем я залишив Семисотку.
В сел╕ ╢рофе╓ве п╕д╕йшов до двох ж╕нок, що стояли б╕ля одн╕╓╖ з хат та прив╕тався з ними укра╖нською. Одна з ж╕нок р╕зко зробила мен╕ зауваження, що н╕бито н╕хто
мен╕ не дозволяв тут "балакать по-хахляцк╕". Я запитав, яко╖ ж вона нац╕╖. В╕дпов╕ла: "Хахлушка я, ну и что?" "То як це ви можете так зневажати пам’ять ваших пращур╕в, душу народу свого - мову його?" - кажу. Друга ж╕ночка, яка назвалася етн╕чною руською, неспод╕вано мене п╕дтримала: "А ведь он верно говорит".
Це лише к╕лька з багатьох урок╕в, як╕ дало мен╕ життя. Я розпов╕в про них тому, щоб т╕, хто не може чи не хоче бачити, що робиться навкруги нас, з нашою душею, з народом, з Укра╖ною та ╖╖ людьми, бодай хоч трохи задумалися про св╕й р╕д та його долю. Може, у них виникне к╕лька запитань щодо цього, як, наприклад:
1. Хто, чим та задля чого так залякав нащадк╕в укра╖нських споконв╕чних господар╕в та славних лицар╕в-козак╕в?
2. Чому така зневага до мови мо╖х пращур╕в?
3. Чому та з яко╖ причини мене примушують нав╕ть в сво╖й хат╕ сп╕лкуватися ╕ншою, а не т╕╓ю мовою, яко╖ мене навчила мати?
Вдумливий читач сам, без п╕дказки знайде в╕рну в╕дпов╕дь на кожне з цих питань.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 17.08.2007 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5034

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков