Версiя для друку Обговорити в форумi

Роздуми вчителя

 УКРАЇНО!.. Земле наших предків. Єдина в світі Батьківщина. Держава за площею більша, ніж Франція, Іспанія, Швеція, Польща... Клондайк різноманітних цінних і корисних копалин. Ареал найродючіших чорноземів. Країна 70 000 річок, 3000 озер, двох морів. Місце найсприятливіших кліматичних умов. Ойкумена талановитого народу. Народу, який дав людству вогонь, писемність, хліб, коня з возом, відкрив шлях у космос і, навіть, перебуваючи в умовах бездержавності і безперервних гонінь, зумів створити понад 300 000 пісень.
 І ось цей край, самим Богом призначений для райського життя, сьогодні чомусь мало схожий на той божественний Едем. Чому?
 Чому на цій родючій землі талановитий працелюбний український народ бідує, а наші загальнонаціональні багатства вже належать не народу, а якійсь банді олігархів? Чому не звучить українська пісня? Чому гине українська культура? Чому вже на 17-му році незалежності ще потрібно комусь доводити необхідність українського слова? Чому нашу молодь виховують не патріотами, а яничарами, зневажаючи традиції і пропагуючи аморальність? Чому кожен духовний каліка замість того, щоб прагнути зцілення, пишається своїм каліцтвом і прямо з якоюсь-таки сатанинською радістю заявляє про свою відірваність від народу, що дав йому життя? Чому деякі національні меншини не тільки не вивчили жодного українського слова за десять років проживання в Україні, а й намагаються витіснити українську мову своєю? Чому ми, прагнучи незалежної України, обираємо у владні крісла не тих, хто проливав за неї свою кров, а тих, хто точив кров з неї? Чому не європейці до нас, а ми до них їздимо заробляти на кусень хліба? Чому у Верховній Раді України лише третина українців? Чому так звана українська влада демонструє нам не здобутки на шляху розбудови України, а свої «чисті руки»? Чому гасло «Бандитам - тюрми!» виконується з точністю аж до навпаки? Чому і сьогодні, вже в незалежній Україні, продовжують ділити єдиний український народ за сторонами світу, мовою спілкування, конфесіями? Чому не святкуємо День захисника України, а день «защитника Отечества», того Отечества, яке розпинало Україну, нищило українців? Чому і досі карають за любов до України і нагороджують за патологічне українофобство? Чому ті, хто боровся за волю України, живуть за межею бідності, а ті, хто нищив нашу еліту, отримують багатотисячні пенсії? Чому й досі не покарано жодного зі злочинців, які знищили десятки мільйонів українців? Чому преса, ота четверта влада, так багато розпатякує про видуманих губернаторів неіснуючих губерній і так мало подає фактів про конкретні справи реальних владних осіб?
 Хто відповість на ці запитання? Можна було б запитати у В. Стуса, він точно відповів би. Або в Симоненка, але не того, що розмахує червоним прапорцем перед Україною як тореадор перед биком, а в нашого, зі справжнім родовим українським прізвищем. Міг би дати пораду і В. Чорновіл, і сотні тисяч інших талановитих, розумних, люблячих Вітчизну синів і дочок українського народу, але, на жаль, підла ворожа рука обірвала їм життя. Тож залишається одне: шукати відповіді самим, в заповітах національних геніїв, в своїх уцілілих душах, у власних, не спідлених думках...
 Сучасна Україна нагадує слона, в якого вирізали кору півкуль головного мозку. Зовні ніби сильна і здорова, але не може ні на ноги встати, ні спротиву ніякого чинити навіть тоді, коли її життю загрожує небезпека. Всяка моська штурхає її як тільки заманеться. А її безпорадність ще більше заохочує до знущань. Ті моськи настільки вже «обузиніли», що серед білого дня обливають брудом найдорожчі святині українського народу, геніїв людського духу.
 Ми ж замість того, щоб поставити мосьок на місце, не зупиняємо це неподобство, а поширюємо за допомогою всіляких ЗМІ та ще й, витріщивши очі, намагаємось дотягнутися до рівня отієї дурості. Моськи ж, не зустрічаючи спротиву, влаштовують сатанинські шабаші.
 Одні в Криму вивішують гасло: «Мертвый хохол - хороший хохол!» Другі в Харкові бульдозером заривають у землю пам’ятник героям, що віддали своє життя за незалежність України. Треті у Львові вбивають українського композитора за те, що насмілився співати українські пісні.
 Замість того, щоб відсторонити від влади заслужених представників чужої імперії, ми не тільки надали їм право розпоряджатися в нашому домі, а й піддалися на їхні провокаційні гасла. Налякані останніми, одні з нас виглядали з тремтінням бандерівців, інші - москалів. А тим часом оті «заслужені руйнівники України» розікрали всі ферми і птахофабрики, знищили виноградники, сади, занедбали поля, поздавали на металобрухт техніку, фабрики, заводи, а ті підприємства, що вціліли, стали раптом із загальнонародної їхньою приватною власністю.
 Поки ми, керовані їхніми правицями, роззиралися на всі боки, вони віддали наш Чорноморський флот, нашу ядерну зброю (до речі, найпотужнішу зброю в світі) та ще й не кому-небудь, а державі, яка й досі вважає нас своєю колонією. Дозволили чужим військовим базам окупувати нашу територію. Саме окупувати, а не взяти в оренду. Бо оті копійки, якими народу замилюють очі, то не плата за використання всієї нашої інфра-структури чужинцями, то, швидше, фіговий листок для прикриття справжнього стану міждержавних відносин. Підтвердженням цього є і те нахабство, з яким вояки чужої армії демонструють свої «братські почуття».
 Знаходячись в центрі Європи, на перетині всіх шляхів, ми не маємо навіть грошей на ремонт доріг. Та одна плата за транзити дозволила б не тільки побудувати найкращі шляхи, а й покращити добробут народу. А ми сидимо, чухаємо потилицю та все скиглимо. Однією рукою голосуємо за незалежність, а другою - за вступ до ЄЕП.
 Сьогодні говоримо про орієнтацію на схід, а завтра розвертаємось на захід, і так тупцюємо на місті ось уже 16 років. Мріємо про достойне життя, а напустили в державну комору злодіїв і дивуємось, чого бідуємо. Нас зумисне ділять на частини чи то за географічними, чи за мовними, чи за конфесійними ознаками, називаючи одних хохлами, других українцями, третіх малоросами, четвертих руськими...
 Тож і смикаємось як лебідь, рак і щука, не відаючи, хто ми, чого хочемо, куди йдемо. Крутять нами як безпомічними сліпцями всілякі шулери... Сказати б що дурні, так ні ж, наші ракети літають і вище, і точніше, ніж в інших. Тільки щось в наших мізках і душах все-таки попсовано. Не минули безслідно настирливі «досліди» сталінсько-беріївських селекціонерів.
Не може нормальна людина зрікатися своєї мови, свого народу, поважати злодія більше, ніж чесного трударя, надавати перевагу дурневі перед розумним, зневажати справжнє мистецтво і втішатися його ерзацами, слугувати чужим державам і вважати, що вона дбає про свій народ.
 Для існування рослин достатньо сонця, води й повітря. З тваринами складніше. Вони не вміють синтезувати речовини, їм потрібна їжа.
 Людині ж недостатньо ні першого, ні другого навіть разом взятих. Їй необхідно мати ще й духовне середовище: мову, пісню, моральні принципи... Без них вона перетворюється в тварину (долі дітей-мауглі тому підтвердження).
 Кожне духовне середовище виконує дві функції: з одного боку, воно живить духовну діяльність людини (дає інформацію, знання...) так само, як фізичне середовище постачає для нашого тіла білки, жири, вуглеводи; з другого - визначає ступінь реалізації закладених в хромосомах духовних задатків. Чим повніше воно відповідає нашій генетичній природі, тим повноціннішим буде і наш духовний розвиток.
 Звідси стає зрозумілим, чому для самореалізації японця потрібне одне, а для самореалізації українця інше духовне середовище.
 Тому утопічними, антинауковими й антиприродними є намагання творити імперії (чи союзи різних етносів в єдиному духовному середовищі). Це те ж саме, що намагатись помістити в акваріум рибу, птаха і крота. Яскравим прикладом утопічності таких зусиль був Радянський Союз.
 Якими б не були умови, все одно для одних вони будуть більш сприятливими, для інших менш, а декому взагалі як зашморг на шию. Тому рано чи пізно, а всі імперії або відмирають, або розпадаються на окремі етнічні утворення. Не можна одним середовищем задовольнити різні інтереси.
 Чуже духовне поле гальмує розвиток національних генетичних програм, формує неповноцінного українця-хохла. Тому постійно потрібно оберігати як фізичне, так і духовне середовище від забруднень. Особливо останнє. Бо якщо забруднення фізичного призводить до пошкодження тіла, то забруднення духовного пошкоджує в організмі те, що складає суть людини,  руйнує суспільний організм - націю і врешті-решт веде до виродження людства.
 Що може забруднювати наше духовне середовище? Слова-паразити, що підміняють спілкування пустим стрясанням повітря; російські матюки, які, крім попсованої енергії, не передають жодної інформації та хибні аксіоми.
 Але найбільшу загрозу, звичайно ж, складають компоненти, що руйнують нашу мову, нашу мораль, підривають єдність народу, вселяють зневіру, прищеплюють почуття другосортності, переорієнтовують з цілей, які ведуть до розвою, на цілі, що викликають деградацію, спотворюють наше уявлення про реальну картину світу. Іншими словами, «духовні віруси», які руйнують національне духовне середовище, а через нього і духовний світ людини.
 Вражена такими «вірусами» людина втрачає здатність до самоідентифікації, розпадається її власне «я», втрачається вміння аналізувати, оцінювати значення своїх вчинків, їй стає «всьо равно». Тобто людина перетворюється в якусь духовну каліку. Настає захворювання, схоже на СНІД, тільки інтелектуальний. Руйнується не тіло, а душа. Зовні така істота виглядає здоровою, але вчинки її алогічні, і без лікування вона приречена на неухильне деградування. Вона може заявляти, що хоче жити щасливо і тут же робить кроки, які ведуть до прямо протилежних результатів; клястися в вірності своєму народу і тут же зраджувати його, хотіти незалежної держави і голосувати за поглинання її імперією. Такою людиною легко маніпулювати, але жити з нею неможливо. І якщо відсоток таких членів суспільства сягає «критичної маси», воно стає безпорадним і стає легкою здобиччю агресивних сусідів.
 На жаль, хвороба українського суспільства дуже схожа та такий духовний СНІД. Уражені ним українці не усвідомлюють, ким вони є; своїх єдинокровних братів вважають ворогами, а ворогів - братами; зрікаються своєї мови, народу, і не тільки не соромляться цього, а ще й вимагають такої ж духовної кастрації і для решти співгромадян; хочуть бути господарями у своєму домі, а бояться навіть слово сказати; дивляться, як чужинці та всілякі пройдисвіти розтягують їхні національні багатства та замість того, щоб схопити їх за руку, тихенько (щоб не налякати), по-лакейськи запитують: «А чи не допомогти вам нести?»
А потім ще й дивуються, чого їх не поважають, чому вони, а не європейці їздять на заробітки.
 Такого хворобливого стану українське суспільство досягло, звичайно ж, не за один день. Важко виміряти всі ті океани отрут, міріади інформаційних бацил, які вводили українцям різні «піклувальники», намагаючись зруйнувати наш духовний імунітет, спотворити свідомість, зробити нас нездатними реально оцінювати світ. Та все ж серед цього безмежно-шкідливого розмаїття можна виділити групи особливо небезпечних факторів. І першими з них я назвав би ті, що були спрямовані на знищення наших богів.
 Релігія є відображенням народного менталітету, сутності народу, його неповторного «я» в людській свідомості. Кожен Бог для свого народу - то ніби віртуальна копія, його друге «я». Ось чому вони такі різні, бо різні самі народи.
 Для кожного народу його віра, його боги - це альфа і омега всього життя, еталон, за яким він звіряє свої вчинки: орієнтир, який допомагає знайти вихід з будь-якої ситуації, надія і опора в будь-який момент невдач і розчарувань.
 Не випадково, зазнавши поразки в спробах фізичного нашого знищення, вороги перенесли удар на наших богів.
 Не скажу, що і то було легке завдання. Вороги розуміли: кожен, хто відкрито підняв би руку на Перуна чи Дажбога, отримав би у груди списа чи стрілу. Українці не дозволили б опоганити свої святині нікому. Тому вороги діяли підступно, і не власними руками. Протягом століть вони задурманювали свідомість наших князів, спокушали їх фантастично дорогими дарунками, розтлівали душі заморською екзотикою...
 Вже київські князі Аскольд і Дір молились не тільки Перуну, а й Ісусу, а княгиня Ольга відкрито прийняла християнство. Але потрібно було ще багато десятиліть напруженої таємної війни, перш ніж князь Володимир наважився зрадити свою віру, своїх богів і примусив інших робити те саме.
 Була в київського князя іще одна вагома причина для запровадження християнства. Адже то не просто один Бог змінив іншого. Віра - то духовний стрижень. Зміна його повинна була породити зміни
і в самому суспільстві.
 Язичеські боги були натуральними, гармонійно пов’язаними з природою і формували в українського народу такі ж суспільні стосунки. Пріоритет надавали розуму, красі, моральності. Духовна влада народу - волхви - обиралися з найкращих, найрозумніших, найдосконаліших його представників. Туди йшли не за покликом шлунка, а за покликом душі. Йшли не володіти й управляти народом, а служити йому. Волхви мали право помилятися лише раз. І за свою помилку розплачувалися власним життям - спалювали себе на вогнищі, звільняючи місце іншим, більш досвідченим. Така сувора відповідальність була гарантом чистоти їхніх помислів.
 Християнство ж на відміну від язичництва не вимагало від владної особи такої самопожертви. Більше того, воно надавало владу над народом князю, який прагнув цієї влади заради вивищення над іншими, заради розкоші... І за свої прорахунки платив не власним життям, а кров’ю народу...
 Народ був проти. Але військова сила була у князя. Та й нелегко було зорієнтуватись, кого підтримувати. Адже і князь, і волхви, і Перун - то все свої, рідні... Тому спротив не був таким одностайним, як при посяганні ворогів.
І боги були повержені.
 Вперше, із запровадженням християнства, зрада не каралась, а нагороджувалась. Всі, хто ставав на бік князя, отримували посади, маєтки, багатство і славу. А тих, хто відстоював свою національну віру, переслідували, проклинали, карали...
 Це розтлівало здорову суспільну мораль, породжувало пристосуванство, руйнувало монолітність суспільства.
 Заміна рідних богів чужими відбилась у свідомості не тільки меншовартістю Перуна, а й меншовартістю свого власного «я», тож стала такою своєрідною антиукраїнською політикою, яка підірвала імунітет народу. Несприйняття і силове впровадження нових суспільних відносин ще більше посилило дезорієнтацію, відчуженість і врешті-решт зіграло не останню роль в тому, що Київська Русь перестала існувати.
 Це була велика перемога наших недругів. Позбавлений державності, відсторонений від своїх богів український народ став ласим об’єктом зазіхань численних заздрісних сусідів. Але тепер вже їхні зусилля були направлені на руйнування нашої душі. Ворогам дуже хотілося зруйнувати оболонку нашого «я», перетворити внуків Дажбога в аморальну масу. Нас довго і настирно зомбували про трьох братів-близнюків з однієї колиски. Ледь не з молоком матері намагалися передати нам в голову ідею, що ми - і українці, і білоруси, і росіяни одночасно... А коли межі нашого «я» пом’якшали і почали прогинатися, раптом з’ясувалося, що ніяких українців і білорусів нема, а є одні лиш росіяни. Всі інші - недолугі їхні копії. Зокрема ми з українців стали маленькими росіянами (малоросами). Або візьмемо іншу баєчку, якою намагаються і досі деформувати нашу свідомість: «Какая разница, - запевняють нас, - на каком языке говорить; какая разница, кто руководит в этой стране - главное, чтобы жилось лучше» (не уточнювали тільки кому).
 Авжеж, ви праві. Ніякої різниці, хто спатиме з нашими дружинами, аби результат був.
Проте не однією лише підступністю штурмували нас вороги. «Не было, нет и быть не может», - заперечували наше право на мову, культуру і саме існування, возводячи цю людиноненависницьку ідеологію в ранг своєї державної політики.
 А коли й це не допомагало, тоді, мов ті шакали, люто шматували наше тіло. А кого боятись? Армії нашої немає, судів також... Ніякої відповідальності. Грабуй, знущайся, вбивай... І вбивали...
 Сотні тисяч розстріляних без суду і слідства. А за що? За любов до своєї землі, до свого народу...
 Мільйони вивезених на мерзлоти Сибіру, Колими, Магадана... Десятки мільйонів замордованих голодом. В дітей з рота видирали останні зернини, щоб насолодитись картиною голодної смерті.
І це люди? Сотні Іродів не зрівняються з ними в жорстокості, жодна тварина не перевершить їхні звірства...
 Здавалося, після такого геноциду нас не повинно було залишитись на землі. А ми є. І до того ж в 1991 р. український народ проголосував за відновлення своєї державності. Яку ж невмирущу душу, які безсмертні гени потрібно мати, щоб після пережитого зберегти в собі людяність, мораль, духовність, ясний розум, гордість, волелюбність, бажання жити і творити. Це ще один доказ нашої незнищенності, живучості, запорука нашого відродження.
 Однак з відновленням нашої державності де-юре митарства, на жаль, не скінчилися.
 Цьому є кілька причин. По-перше: інформаційно-культурний простір (оте духовне середовище, в якому ми живемо) так і залишився чужим, антиукраїнським. А як може почувати себе людина, перебуваючи в невідповідному їй середовищі та ще й отруєному українофобією?
 По-друге: влада, яка дісталася нам у спадок, поголовно вся була ворожою. Жоден, навіть найнижчого рангу, чиновник не міг посісти своє місце, не отримавши дозволу імперського КДБ. А воно, як відомо, дозволи давало аж ніяк не патріотам України. Тому розбудову незалежної держави потрібно було починати з відсторонення старої антиукраїнської номенклатури і набирати нові, патріотичні кадри. Ми ж цього, на жаль, не зробили. Та, мабуть, і не могли б. Адже чужий інформаційний простір для того й існує, щоб маніпулювати нашою свідомістю.
 «Нащо нам дилетанти, - з піною біля рота доводили «заслужені журналісти», вимагаючи залишити в кріслах «заслужених керівників». Ви ж не хочете, щоб вас оперував студент, і вибираєте досвідченого хірурга. І це там, де ризикуєте життям лише однієї людини. А тут вирішується доля всього суспільства. Тож голосуйте лише за заслужених.
 Не кожен громадянин має час і можливості проаналізувати викладені йому «аргументи», а альтернативних думок чуже середовище не поширює. От і вибирали заслужених... руйнівників української держави. Бо де їм, отим заслуженим будівникам незалежної України взятися? В антиукраїнській імперії?
 Замість патріотів, які і бажали працювати для блага України, і готові були жертвувати своїм життям заради неї, і мали досвід боротьби за Україну, ми обрали тих, хто ненавидів її, свої шкурні інтереси ставив вище інтересів народу і до того ж мав уже сформовані, закостенілі навички україноненависництва.
 Тож збереження при владі старої (заслужених кадрів чужої імперії) номенклатури сприяло не розбудові України, а консервації її колоніального стану.
 Ті, хто грабував Україну раніше, продовжили свої чорні справи і після проголошення незалежності. А тому наші національні багатства із загальнонародної стали персональною власністю таких керівників.
 Хто розстрілював українських патріотів тоді, той і сьогодні продовжує ліпити не на себе, а на них ярлик ворога і бандита. Тому не дивно, що і сьогодні жоден кат, жоден убивця українського народу не покараний. Що і сьогодні не визнані воїни ОУН-УПА. Що наглядачі ГУЛАГів отримують підвищені пенсії.
 Хто розробляв ідеологію «Хороший хохол - мертвый хохол» (а він і сьогодні не засуджений і не відсторонений від інформаційного простору) і далі перекриває кисень нашому духовному середовищу.
 Ворогам не потрібно, щоб ми були тут господарями. Їм потрібні лакеї, раби, наложниці. І тут не доводити потрібно, а діяти. Карати за скоєні злочини, запобігати здійсненню нових, захищати нашу молодь від ворожого розтліваючого впливу.
 Де ви бачили господаря, який не захищав би своє поле від бур’янів? А коли ще й засівати його замість розумного, доброго, вічного однією лише половою, то що може вродити на ньому, крім куколю і волошки?
 Ще однією причиною наших болісних тупцювань на місці є незагойна рана, яка дісталась у спадок від колоніальних часів - духовна скаліченість великої частини громадян. Їм би допомагати залікувати свої каліцтва. Але перефарбовані будівники імперії не мають до них ні краплі жалю (а де ви бачили, щоб садист жалів свою жертву?) і намагаються зробити з них троянського коня, який руйнував би Україну зсередини.
 Будучи інструментом в руках ворогів, вони голосують за депутатів, що відстоюють інтереси чужих держав, намагаються насадити українському народові чужий матючий суржик замість української мови; ґвалтом кричать, щоб в Україні не відзначали День захисника України, а тільки «празднік защітніка Атєчєства», того «Атєчєства», яке вбивало, вбиває і вбиватиме кожного, хто має совість, честь, людяність.
 Влада чужа, і робить все лише на шкоду нам. Вона лише грається в демократію. Вона може проводити референдум про державну двомовність, добре розуміючи, що українському народу ніякої другої державної мови не потрібно, але знає - це допоможе розколоти суспільство, зруйнувати його єдність. Тому вона - за. Може проводити референдум про вступ до НАТО, про яке ніхто з нас не має достовірної інформації, і, звичайно ж, зреагує за тим старим рефлексом, який влада виробила у наших громадян за часів совєтської імперії. Але вона голову відріже кожному, як ото зробила з Гонгадзе, хто не те що вискаже, а тільки відкриє рота, щоб запитати, де наші вклади, де наші національні багатства. Хто з нас продавав їх чи дарував отим олігархам? В кого влада запитувала на це згоди? Чи, може, референдум проводила?
 Важко розбудовувати Україну в суспільстві, враженому духовним СНІДом. Та ще й за умови, коли не тільки не лікують цю хворобу, а, навпаки, поширюють. Але потрібно. І зупинятися не можна. Особливо тепер, коли ми навіть в такій ситуації спромоглися проголосувати за власну державу, коли Майдан засвідчив, що жива наша душа, і не в усіх вона спідлилась, продалась чи безнадійно деформувалась. Коли існує омріяна держава де-юре і залишилось зробити лише один крок, щоб вона стала такою де-факто.
 Павло СУЩЕНКО,
 учитель.
с. Олександрівка Красногвардійського району в Криму.

На фото: учитель Олександрівської ЗОШ Красногвардійського району Павло Сущенко (позаду - ліворуч) зі своїми вихованцями - учасниками мовно-комп`ютерного змагання у «Кримський світлиці». 2002 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 27.04.2007 > Тема "Урок української"