|
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 29.07.2005 > Тема "Урок української"
#31 за 29.07.2005
ГІРКИЙ ПРИСМАК УКРАЇНСТВА
Лідія Степко, власкор "КС".
"Гроші не пахнуть", сказав свого часу Римський Імператор Веспасіан, чим і запам'ятався нащадкам. Але життя раз по раз доводить зворотне, асоціюючи ці аромати суто індивідуально. Нас "світличан" також відвідують асоціації вже чимало місяців поспіль ( йдеться не про відсутність зарплати, хоч можна сказати й так).
Щоразу, коли до редакції приходять гроші від пенсіонерів, що шанують наш часопис, до аромату українства (саме так пахнуть ті гроші) додається ще й присмак гіркоти. Бо 50 гривень, відірвані від родинного бюджету пенсіонерів, болем відгукуються в нашому серці і ми з останніх сил продовжуємо ворушитися, хоч вже давно мали б припинити цю агонію. Але доки читач на нас сподівається, небайдужий, шле нам допомогу, ми боремося.
Чергові 50 гривень прийшли з Севастополя. А позаяк наказ триматися прописаний був російською, то здивований редактор запропонував мені зустрітися з севастопольською благодійницею - Мариною Сокол (на фото).
З перших слів я відчула, що розмовляю з українкою. Ну, а на грошовому переказі - російська... так то - окрема розмова.
Років чотири тому Анатолій Матвієнко, тоді ще просто депутат Верховної Ради, розповідав севастопольським журналістам, як у нього не прийняли на пошті телеграму до Києва, написану українською та ще й висварили. Ми звикли всі тут на догоду росіянам послуговуватися чужою мовою, аби їх, раптом, не образити.
(Для переконливості змушена трохи відійти від сюжету. Є у мене сусіда й земляк з Полтавщини - дуже славний чоловік. У 100-квартирному будинку його всі знають і шанують за хазяйновитість та добру вдачу. Відстань у 17 поверхів наш неквапливий ліфт повзе цілих 45 секунд - можна й з сусідами побалакати: радіє пан Василь українському слову. Та як раптом на якомусь поверсі зупинимося і увійде ще хтось з наших мешкаців, а таке незмінно трапляється, то розмова українською обірветься хоч би й на півслові. Далі мій сусіда - вже чистокровний росіянин. Дуже вже ми, українці, ввічливі).
Та повернемося до нашої благодійниці. Пані Марина народилася у селі Стави Кагарлицького району, що на Київщині. У 1965 році закінчила медичний інститут, працювала деякий час лікарем бактеріологом у Джанкої, потім у Чернігові, разом з чоловіком, котрий також закінчив Київський медичний інститут. У 1986 році переїхали до Севастополя - здоров'я вимагало змінити клімат. Чоловік отримав роботу лікаря-бактеріолога у Балаклаві, пані Марині ж місця у лікувальній системі не віднайшлося, вона влаштувалася у лабораторію "Водоканалу", де працює й до цього часу, вже 19 років, відслідковуючи якість води, котрою послуговуються городяни.
"Кримську світлицю" передплачує з її заснування.
- Бачу, як зараз страждає редакційний колектив. Газета, як той світлий промінь у темному царстві. Боляче, що наша влада цурається українського слова. Пам'ятаю, якою газета була, коли виходила у повному обсязі. Багатьом своїм знайомим, особливо у кого були школярики, роздавала додатки, аби допомогти у навчанні. Такий невеличкий колектив, з якою віддачею працює, і поставити на коліна увесь цей колектив! Немає сорому у нашого керівництва. Та й самі, ми, українці могли би виписувати часопис, чим би його й підтримали. Нас же у Криму проживає чимало, але чи немає, може, такої людини, щоб об'єднала й просвітила наші голови. Багато українців, і я таких знаю, відверто іменують себе хохлами, та ще й пишаються таким найменням. Дехто з них сумує за радянськими часами, дешевою ковбасою і хлібом по16 копійок. На жаль, ми, українці - не згуртована нація. Раніше я ходила до місцевої "Просвіти", але ця організація не відповідає своєму призначенню. І в тому складі, як вона існує зараз, не задовольняє духовних запитів українства.
Ось така вийшла розмова з пані Мариною Сокол. Чи й справді нас поставили на коліна? Та, напевне, ні. Поза для нас абсолютно неприйнятна, нас можна скоріше знищити. Марина Григорівна ще каже, що про неї писати не варто, краще про поетесу зі Львова голову доброчинного громадського фонду "Богун" - Євгенію Лещук. Пані Сокол, до речі, і вищезгаданий Фонд намагається підтримати, відсилаючи туди гроші. Від Євгенії Лещук вона отримала авторську збірку поєзій. Каже, що читаючи, наплакалась.
Отож бо й воно, що у незалежній Україні українська поезія, українська газета продовжують викрешувати сльозу. Наші вожді трохи призабули, як, стоячи на Майдані, обіцяли Україну - для українців. Та все ж, дякуючи Майдану, ми таки позбулися страху, прищеплюваному нам століттями. І це найголовніший наш здобуток. Народ просинається потроху, стає активнішим у суспільному житті. Думається, з часом він контролюватиме дії влади, як це робиться в усьому цивілізованому світі.
м.Севастополь.
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 29.07.2005 > Тема "Урок української"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=3203
|
МОВОВБИВСТВО – СКЛАДОВА РАШИЗМУ. АЛЕ МИ ПЕРЕМАГА╢МО
МОВА П╤Д ЧАС В╤ЙНИ СТАЛА ЗБРО╢Ю
