Версiя для друку Обговорити в форумi

28 липня в Національному музеї Революції Гідності в Києві відбувся захід, присвячений волонтерському руху. У розмові взяли участь волонтери – психологиня і фольклористка Оксана Лабунська (Хмілевська), художниця і викладачка Тамара Шевчук, головний редактор журналу «Український тиждень» Дмитро Крапивенко та письменник і режисер Руслан Горовий. Модератором заходу виступила волонтерка і працівниця Національного музею Революції Гідності Юлія Пішта.
 Одне із беззаперечних досягнень Революції Гідності – це злет волонтерської діяльності як важливої складової громадянського суспільства і головної рушійної сили реформування країни. Після загарбання Росією Криму і початку війни на Донбасі волонтерство досягло найвищого рівня розвитку за весь час Незалежності. Основним напрямком діяльності волонтерів у 2014 році стала допомога українській армії та пораненим.
 Феноменом добровільної допомоги на Майдані захоплюється весь світ. Це унікальне явище, коли незліченна кількість волонтерів працювали днями і ночами: готували їжу, розносили канапки та гарячий чай, лікували поранених у сутичках зі спецпризначенцями, підбадьорували піснями та концертами, збирали кошти. Стихійно почали виникати десятки волонтерських ініціатив – «&#єврохостел», «Євромайдан.SOS», «Майдан Медик» тощо. Без допомоги та підтримки волонтерів Майдан не зміг би витримати так довго і перемогти.
 Про зміни в волонтерському русі та ситуацію навколо нього говорили в Музеї Революції Гідності самі волонтери.
 Руслан Горовий розповів про увічнення пам'яті 15-річного активіста Данила Дідика, що загинув у Харкові внаслідок вибуху під час ходи Єдності на річницю Майдану.
 Тамара Шевчук поділилась спогадами про свою допомогу родині білоруса Михайла Жизнєвського, який загинув на Майдані одним із перших. Тамара дружила із Жизнєвськими ще до Майдану. На початку квітня 2014 року мамі Михайла передали 300 доларів з тих коштів, які збирали для родини Жизнєвських. Т. Шевчук написала заяви в прокуратуру і в усі фонди, які збирали гроші, продублювала ці заяви в поліцію. Всі фонди дали гроші. Коли мама приїхала в Київ, багато людей давали гроші. На зібрані кошти родині Жизнєвських купили квартиру. Це була заповітна мрія Михайла Жизнєвського.
 Юлія Пішта: «Що мотивувало вас зайнятися волонтерською діяльністю?»
 Оксана Лабунська: «Особисто мене на Майдан привели співчуття і любов до дітей. Я виросла в патріотичній родині. Моя мама була в Товаристві Лева. А на Майдані найбільше тримало, коли хлопці підходили і говорили: «О, ви стоїте, то й ми будемо стояти».
 Дмитро Крапивенко: «Майже вся наша редакція була на Майдані. Трьох наших поранено. Я старався не брати канапки і чай, бо я живу в Києві. Тому харчувався дома».
 Юлія Пішта: «Чи спромоглися волонтери вплинути на ситуацію в Україні?»
 Дмитро Крапивенко: «Якоюсь мірою так. До волонтерського руху було залучено мільйони людей, зокрема, з-за кордону».
 Руслан Горовий: «До тями мене привела війна. У військкоматі таким сліпим, як я, сказали: «Чекайте. Ми вам обов’язково передзвонимо». До цих пір чекаю. В 90-ті роки я жив на Донбасі. Ми з 2014 року возили допомогу на фронт. Я зняв фільм «Укропи Донбасу» про наших полонених. Їздив за кордон, показував. Там про Україну мало знають. Навіть наша діаспора. Чим далі від України, тим менше знають. До 2017 року я не бачив ні сім’ї, ні дітей. Зараз більше займаюся інтернатами. Волонтерство – це прекрасно. Я не кидав роботу. Знаходив час. Я менше спав».
 Юлія Пішта: «Як ви їздили до полонених?»
 Оксана Лабунська: «Ми були з дітьми в Польщі, коли зателефонував Сергій. Вони потрапили в полон у Сніжному. В моєму телефоні були номери шести священників. Ми поїхали в Дебальцеве, зв’язалися з людьми. Мене приймали за дружину «русского офицера». Я розмовляла російською. Ми розмовляли з полоненими. Нам дозволили купити їм теплі речі. Серед місцевих є нормальні люди, але поки що я не можу їх назвати».
 Тамара Шевчук: «Ми зорганізувались, влаштували склад. Через Сашка передавали допомогу морській піхоті, починаючи від берців з шкарпетками. Зібрали гроші на тепловізор. Приїхали в Мар’їнку. Там у школі організували зустріч із письменниками і композиторами. Раптом обстріл. Ми запитуємо, де підвал? А діти кажуть: «Це ще далеко».
 Юлія Пішта: «Чи існує загроза дискредитації волонтерського руху?»
 Тамара Шевчук: «Є така загроза. Ми всі люди і маємо право на помилку. Я не раз чула: «А за що телефон купила? А за кордон їздите. Волонтери не мають такого права».
 Дмитро Крапивенко: «Трапляються різні люди. Війна – це очисний вогонь. Є паршиві вівці, які маскуються. Але їх все менше. Фінансові потоки зменшуються. Є спроби штучно дискредитувати волонтерський рух. Люди, які не брали участі, шукають собі виправдання: «Я нічого не робив, але ці волонтери сволота». Це тривожна тенденція. Треба фокусуватися на позитивних прикладах».
 Руслан Горовий: «Дискредитувати волонтерський рух неможливо. Це не чиясь придумка. Якщо є сумнів, не давайте грошей. Якщо намагатимуться дискредитувати – нехай називають персоналії».
 Оксана Лабунська: «Бережіть здоров’я. В нашій країні нам скучно не буде. Нам ще доведеться боротися».
 Юлія Пішта: «В чому полягає вмотивованість заняття волонтерською діяльністю?»
 Оксана Лабунська: «Я жила на півдні, біля Криму. Я бачила, як моя мама в 90-ті роки допомагала дітям сім’ї, де батьки пили. У 2000-му році я приїхала в Київ і почала допомагати дітям, як і мама.
 Тамара Шевчук: «Ми жили в Аргентині. Режими падали. Грошей не було. Були спільні вечері. Якщо йшли на роботу, то дітей відвозили до інших. Я мала віддячити світу за те, що світ допоміг мені».
 Оксана Лабунська: «Мої корені з Волині. В 1988-1989 роках там першими одягали вишиванки і ходили розчищати могили вояків УПА. В Києві я стала другом Пласту. Нині треба пояснювати людям, що відбувається з людьми, які повертаються із фронту»
 Дмитро Крапивенко: «Я був звичайним підлітком. У мене сильно змінилося коло спілкування після Майдану. Я зрозумів, що з більшістю людей, які не були на Майдані, мені нема про що говорити. Мені легше спілкуватися з людьми, які воювали, хоча вони не інтелектуали».
 Руслан Горовий: «Я хочу відчувати себе людиною. Це моя єдина мотивація. Що я міг зробити, я зробив».
 Юлія Пішта: «Якого волонтерства потребує Україна зараз?»
 Оксана Лабунська: «Кожний громадянин може бути волонтером: прибрати вулицю, нагодувати людину, очистити озеро, розмістити пост в Інтернеті».
 Тамара Шевчук: «Треба вибрати, в якому напрямку допомагати. Я перейшла до того, що я можу робити найкраще. Хоча я почала розбиратись в коліматорах, брониках. Але моє – художня діяльність, розпис стін».
 Дмитро Крапивенко: «У ісландців є національний спорт – перекладати своєю мовою. Не треба шукати вигоди, зробіть, що можете. Зробіть перший крок».
 Руслан Горовий: «Давати поради суспільству… Та хто я такий. Якщо ти бачиш, що можеш щось зробити, зроби».
 Юлія Пішта: «Для мене мотиватором є людина, яка живе на лінії розмежування і допомагає нашим військовим. Вона телефонує мені і каже: «Юля, ви не здаєтеся і надихаєте нас». Вони впевнені, що ми не здамося. Ми допомагаємо їм. Пригадайте позитивний момент. Особисто в мене був випадок, коли хлопець під два метри зростом із розвідки першої танкової зателефонував і сказав: «Це круто, що ви передали мені берці 43 розміру, але в мене 47-й розмір. І круто, що ви передали форму 52 розміру, але мені треба 58-й, або й 62-й. Ми йому знайшли ці розміри»
 Оксана Лабунська: «Я на кухні варю бульйон. Хлопці із 28-ї дзвонять: «Нам треба промислові фени. Бо залили фігову соляру і треба прогрівати». Поки вариш бульйон, телефонуєш друзям і знаходиш промислові фени».
 Тамара Шевчук: «У 2013-му, до Майдану, розмальовували притулок і лікарню в Пущі-Водиці. Там робили ремонт. Мені запропонували розмалювати стіни. Пост у Фейсбуці - і наступного дня зранку приїхало 10 людей з матеріалами. На другий день ще стільки. Діти взялися нам допомагати, і в результаті коридор став у стилі Пікассо, а не в стилі підводного царства, як планувалося. Коли діти пішли на 2 години на тихий час, ми все перемалювали. Діти виходять дивляться і кажуть: «Як класно ми намалювали».
 Руслан Горовий: «Якось розмовляв з одним воїном. Запитую, що дати? Відповідає, що нічого не треба, все є. Якраз закінчився дощ, я знімаю свій простенький дощовик і даю йому. Він каже: «Дякую. Я дам пост, що приїжджав великий волонтер і привіз мені кульок».
 Звичайно у волонтерському русі є все: і драма, і трагедія, і комедія. Та найголовніше, що так відбувається становлення громадянського суспільства.
 Анатолій Зборовський

На фото (зліва направо): Юлія Пішта, Оксана Лабунська (Хмілевська), Тамара Шевчук, Дмитро Крапивенко, Руслан Горовий
Фото автора

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 21.08.2020 > Тема "З потоку життя"