Версiя для друку Обговорити в форумi

Навіть якщо лише одна дорога веде до Храму, все одно у кожного вона буде своя. Так само й до Кобзаря: кожен іде своєю стежиною до його Слова. Головне, щоб кроки твої були щирими...
Чи не боязнь того, що хтось не повірить у щирість цих кроків, призвела 9 березня до дивного розходження в часі "владної" і "народної" делегацій із квітами до пам`ятника Тарасу Шевченку. І не лише в Сімферополі! У Києві теж спочатку влада зранечку поклонилася Кобзарю, а вже згодом завирував довкола пам`ятника 10-тисячний велелюдний мітинг. Коли ж настане в нашій Україні той благословенний час, щоб на усіх було одне велике свято, одна держава, один Кобзар?
Постать його не охопити одразу оком: надто велика. Діяння його потребують не однобокої оцінки, а глибокого осмислення. Власне, пігмеям духу притаманно розглядати лише його селянський чобіт в пошуках бруду, а людині, яка високо і прямо несе голову, відкривається зовсім інше явище, від якого вона затамовує подих. Він колись був страшним для офіційної влади, що відчувала в ньому непереможного конкурента, бо та влада, яку він мав сам, не від царя земного, а від Царя небесного.
Бояться суперники по владі його і сьогодні, бо завжди він був не на боці гнобителів, а на боці пригноблених - чи то окремих людей, чи то пригнобленої землі, чи то цілого народу, який любив усім серцем. І народ цей, з покоління в покоління, проносив і проноситиме в собі невгасиме синівське почуття до свого духовного батька.

З часів свого раннього дитинства моя 85-літня мати, що жила тоді на Сумщині, найчастіше пригадує Шевченківські свята. Задля особливої урочистості день народження Кобзаря святкувався в клубі увечері (інші події відзначалися вранці). Одягнена в національне вбрання, поспішала туди молодь, а по всьому селу, до глибокої ночі, в кожній хаті горіло світло, те, що приніс Поет разом зі своїм народженням на загублену в сутінках Україну. Мати й досі не розуміє, чому в нашій незалежній державі не стало Шевченкове свято червоною датою календаря.
Але ж не стало. В незалежній Україні, складовою якої (кусайте чи не кусайте собі лікті) є і Крим, певно ж, не випадково народ і влада святкували 190-ту річницю від дня народження поета окремо. Принаймні покласти квіти до пам'ятника Великому Кобзареві (щойно відчищеному від кислоти, підфарбованому і вже під міліцейською охороною) влада постаралася годиною раніше, ніж була оголошена святкова церемонія. А розпочалася вона, як і годиться, з поминальної служби, що проводилася українською православною церквою Київського патріархату.
Представники громадських організацій, рухів та партій засвідчили свою присутність прапорами та транспарантами: "Українська народна партія", "Демократична партія України", "Українське козацтво", об'єднання: "За Україну! За Ющенка!", "Наша Україна" тощо. Своїми промовцями заявили про себе і Конгрес українських націоналістів, Товариство вчених, "Просвіта". Особливо приємно було бачити  кримськотатарські національні прапори, своє слово побажали сказати і заступниr голови кримськотатарського освітянського товариства "Маарафчі", і відомі в українських колах представниці кримськотатарського національно-визвольного руху, а відомий  кримськотатарський поет Шакір Селім у своєму виступі нагадав, що кожен з представників найчисельніших кримських народів мав свого генія. Для кримських татар це Ісмаїл Гаспринський, для росіян - Олександр Пушкін, для українців - Тарас Шевченко, "Заповіт" якого, до речі, вже має кілька варіантів перекладу кримськотатарською мовою. Письменник зазначив, що всі ці великі представники своїх народів завжди закликали співвітчизників до всезагального миру і злагоди.
Ця ж сама думка неодноразово звучала і на шевченківському вечорі в українському театрі, де свято вже було спільним для влади й народу. Щоправда, трохи з іншим акцентом. У виступах представників влади увага чомусь приверталася до того, що перші свої вірші Тарас Григорович складав російською мовою, якою нібито написана ледь не половина його творів, що взагалі українську і російську мови він не розрізняв, обидві називав рідними (!) і мріяв про появу єдиної загальнослов'янської мови. В цілому ж Тарас Григорович виголошувався символом єднання людей різних національностей, хоча, зрозуміло, не уточнювалося, на яких засадах.
Але хай воно буде вже й так. Проте, "освоюючи" цю особистість навіть як своєрідного "духовного Богдана Хмельницького", наше високе чиновництво, таким чином інтернаціоналізувавши його, мало б уберегти хоча б пам'ять про ювіляра від того бруду, яким "привітала" його "Крымская правда" з допомогою пасквілю О. Бузини.
Та не вберегла, а тепер лише  покивала пальчиком у виступі глави кримського уряду Сергія Куницина, котрий, хоч і запізно, але таки запитав у редактора "КП" Михайла Бахарєва, які матеріали про Тараса Григоровича той подавав 15 років тому, очолюючи компартійну газету. Певне ж, прославляв його як борця з самодержавством та атеїста...
Сергій Куницин, до речі, не гребуючи державною мовою, доповів, які успіхи має в Криму українське шкільництво. В чотирьох україномовних навчальних закладах Криму навчається
1 234 учні, а в 361 українському класі - біля п'яти тисяч дітей. Цього року їхня кількість збільшилась на 20 відсотків. І хоча ці цифри дещо по-іншому сприймаються у контексті всього кримського шкільництва, повідомлення, що нове приміщення для НВК "Українська школа-гімназія" буде здане в експлуатацію достроково - 28 серпня цього року, здається, вже не могло нікого залишити байдужим. 
- Тарас Григорович - творець моделі українського національного соціуму, він мріяв про гармонійне демократичне суспільство. А нам знадобилося 12 років, щоб наблизитися до усвідомлення його ідей, - зауважив голова кримського уряду.
Та якби ж "наближалися" всі та ще й дружно в ногу, то не виникло б суперечок в залі стосовно того, якою мовою віншувати ювіляра. Тож найкрасномовніший приклад духовної єдності показали на святі лише люди мистецтва: артисти українського музичного театру, державний ансамбль "Таврія", "Камерний хор", вихованці театральної студії "Світанок", школярі, які посіли призові місця в конкурсі читців, проведеному з ініціативи Всеукраїнського інформаційно-культурного центру.
До речі, саме завдяки дітям, школярам з найближчих шкіл, і було створено теплу й святкову обстановку і біля пам'ятника Великому Кобзареві, в Шевченківському парку культури і відпочинку, де відбулася виставка дитячих малюнків, жваво працювали атракціони, аби діти запам'ятали цей день як не буденний - адже їхня пам'ять перекине місточок про побачене й почуте через добрі півстоліття, а то й далі. І подбала про це людина, яка не розраховувала на якісь дивіденди, бо до майбутньої президентської гонки не причетна, під прапорами та лозунгами не ходить.  Це директор парку ім. Т. Шевченка, зовсім не українець  за національністю, Юрій Аллаквердов, чий виступ потонув у гаморі, бо української мови він не знає. Але переконана, що якби піднявся б раптом Великий Кобзар - вони б добре порозуміли-
ся. І не тому, що стежина, якою щоранку поспішає на роботу директор, пролягає мимо пам`ятника Шевченку. Бо зрозуміти одне одного можна і по очах, і по жестах, а найголовніше - по вчинках. І мова тут уже не має ніякого значення.
Головне, щоб нам усім в нашому Шевченковому українському домі було по дорозі: українцю, росіянину, кримському татарину, вірменину, греку, єврею. Владі й народу....

Фото Г. Хмільовської та Ю. Жагліна.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 12.03.2004 > Тема "З потоку життя"