Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Перед поїздкою на Донбас я спеціально зустрівся у Львові з представниками молодої донбаської «діаспори», оскільки хотів визначитися з маршрутом. Активісти громадської організації «Країна вільних людей» (частина з них тепер проживає у столиці Галичини) настійно радили мені відвідати Центр допомоги переселенцям, що знаходиться в Краматорську по вулиці Транспортна, 20. Вирішив з нього й почати. На жаль, це не в самому центрі міста, тому пошуки забрали трохи часу. Зате по дорозі туди зробив декілька цікавих знімків. Скажімо, вперше в Україні побачив рекламний щит такого змісту: «Бытовой сепаратист»: оскверняет национальные символы, ждет прихода русского мира». Наказание — 7-12 лет лишения свободы (ст. 110 УК Украины). Увидел, услышал – звони». А далі подано телефон гарячої лінії СБУ. Не знаю, чи часто телефонують, але сам рекламний плакат виглядає досить солідно.
А ось і Центр допомоги переселенцям. Зовні, при вході, великий щит з написом: «Храм святого духа». А поряд інший: «Спасение! Освобождение! Исцеление! Благословение!».

БЛИЗЬКО 80 ВІДСОТКІВ ГУМАНІТАРНОЇ ДОПОМОГИ ЗБИРАЮТЬ ХРИСТИЯНИ

Пригадав свідчення волонтерів, що майже 80% гуманітарної допомоги для наших бійців і біженців збирають християни. Причому це переважно віруючі протестантських церков, бо прихожани УПЦ МП до «укропів» ставляться досить прохолодно. А віруючих УПЦ КП і УГКЦ у Краматорську зовсім небагато. Отже, носіями проукраїнського християнства на Донбасі є переважно протестанти. Ну, що ж, значить, я не помилився у своїх висновках, коли в 2009 році їздив по Донбасу (тоді ще мирному, ющенківському) і вивчав це питання. З цікавістю обійшов усі два поверхи Центру. Моїм гідом була старший координатор Центру допомоги переселенцям Наталка Князєва. Пояснює, що оскільки зараз у прифронтовій зоні не стріляють гармати і «Гради», і там панує відносне затишшя, то й людей тут небагато. Кілька хлопчаків бавляться в невеличкому спортзалі. В кімнатах гарні, акуратно застелені ліжка. Скрізь зроблено ремонт, тому перебувати в Центрі приємно – це не якийсь там похмурий робітничий барак сталінської епохи. Приємні емоції викликала і спокійна, умиротворена жінка з немовлям, яке народилося тут же, в Центрі, не більше місяця тому. Видно, народжувати в зоні боїв було небезпечно, тому довелося їхати в Краматорськ. Здається, на момент мого візиту і мама, і малюк задоволені. Хочеться взяти миле, спокійне дитинча на руки, але ж моя місія в Краматорську – вивчати проблеми шахтарського краю, а не бавити дітей.
Заходимо у кабінет, де працює Наталка Князєва. Звернув увагу на патріотичну наклейку на її ноутбуці: «Правий сектор – сила, яка захищає». Пояснила, що це подарували наші бійці. Цікаве поєднання: діяльне християнсько-протестантське середовище і ось таке націоналістичне гасло. Все ж «Правий сектор» ще зовсім недавно вважався занадто радикальною організацією. Тепер же він сприймається просто як діяльна проукраїнська сила, яка не кидається словами і гаслами, а займається конкретною справою – захистом Вітчизни. Отже, на Донбасі і християни, і націоналісти перебувають в союзі, принаймні не ворогують. Та й що їм ділити, якщо з точки зору російського православ’я і протестанти є ворожою силою, і «правосєки» сприймаються як виплодки пекла? Чому б не об’єднатися на грунті патріотизму і демократичних цінностей? Відчувши зовсім близько зловісне дихання «русского мира», українці Донбасу об’єднуються значно охочіше. Запитую у Наталі про те, про що і мене неодмінно запитають друзі в Києві, Івано-Франківську та у Львові: який тепер відсоток лояльних, патріотичних, а також антиукраїнськи налаштованих громадян у Краматорську?
— Вважаю, що і в період Майдану, і під час деенерівської окупації в Краматорську було не менше 40% патріотично налаштованих громадян, — відповідає молода жінка. — Ми знайомилися в соцмережах, виходили на мітинги в підтримку України і приблизно орієнтувалися – скільки нас. Потім, коли вже ополченці показали своє справжнє обличчя (у краматорців «віджимали» автомашини, брутально відбирали бізнес), у багатьох відкрилися очі, і ми отримали додатково ще близько 30% співчуваючих. Отже, тепер у нас не менше 70% краматорців — за Україну. Але решта 30% — це «залізобетонно» антиукраїнський електорат. Їх не переконаєш і не перевиховаєш. Це — люди, які самі налаштували себе проти України. Що б Росія з ними не витворяла, як би не руйнувала Донбас своєю агресивною імперською політикою, для них вона все одно буде ріднішою і ближчою, аніж Україна. Вони, як бугай на червону ганчірку, агресивно реагують навіть на українську символіку. Поки що терплять, мовчать, але чекають свого часу.

БОМЖІВ-«ВЕЛИКОРОСІВ» ЗВОЗЯТЬ У ДНР?

Від місцевих активістів я почув, що на територію ДНР і ЛНР з Росії масово завозять бомжів. Мовляв, таким чином Путін очищає свої міста і водночас заселяє «великоросами» окуповану частину української території. Не зміг не запитати про це у Наталки.
— Нічого не можу сказати про масштаби такого переселення, — каже краматорчанка, — але чула й я про таке. Бідний Донбас… Скільки ця земля, починаючи з Голодомору 1932-1933 років, витримала міграційних потоків! Скільки корінного люду тоді померло, скільки зеків сюди привезли з Росії! А потім повоєнна відбудова, індустріалізація… А тепер ще бомжі і родини чеченських бойовиків вселяються у вільні квартири. Адже біженців з окупованих територій уже сотні тисяч, і житла, в якому ніхто не живе, вистачає. Як потім виселити чужинців? Шкода мені нашу Донеччину…
На моє запитання, чи не страшно жити тут, Наталка відповіла:
— Коли я бачила в Інтернеті, як принижували наших військовополонених, як били беззахисну жінку, прив’язану до стовпа в Донецьку, я не раз думала так: нехай вже віддадуть Путіну цей Донбас, я не хочу жити в такому регіоні! Виїду в Центральну або в Західну Україну, бо не хочу жити з такими огидними людьми. А чоловік мені й говорить: ну, що ти, Наталю… Адже це наша українська земля, її не можна віддавати! Мабуть, він має рацію. Справді, не можна віддавати жодного клаптика української території. Бо Путіну скільки не віддай, все одно буде мало. Йому потрібна вся Україна.
* * *
Слухаючи Наталку Князєву, я пригадав свою минулорічну поїздку на Луганщину. Місцеві патріоти запевняли мене, що після перемоги на Донбасі (а вони в неї свято вірять) треба буде серйозно зайнятися Кубанню та українськими етнічними землями Воронежчини, Ростовщини та Бєлгородщини. Аргументи були приблизно такими: «Пасивна і беззуба політика стосовно своїх етнічних територій зовсім не гарантує Україні миру, а, навпаки, є підгрунтям для майбутніх збройних конфліктів і анексій. Тим паче, що маємо такого непередбачуваного сусіда на сході. Ось, скажімо, донські «казачкі» справді віддавна проживають у деяких районах Луганщини. І вони добре зберегли свою окремішність і самобутність. Настільки добре, що тепер втягнули в свої лави багато етнічних українців. Але ж у сусідніх з нами Воронежчині, Бєлгородщині також проживають нащадки козаків! Тільки вже українських. То чому нащадки запорожців мають менше прав, аніж нащадки донських козаків? Чому приречені на асиміляцію? Їхні структури давно поруйновані, а у донських козаків вони плекалися, підтримувалися як у дореволюційній Росії, так і тепер. Переможемо Путіна і займемося розвитком нашого козацтва. Коли будуть успіхи на Луганщині й Донеччині, то й значна частина населення Ростовщини, Бєлгородщини та Воронежчини з часом згадає про своїх предків. Оце й буде найкращим буфером між Україною та Росією, найефективнішим захистом від російської експансії…».

СПРАВА НЕ В УКРАЇНСЬКИХ ГЕНАХ

Цікавлюся у співрозмовниці, звідки родом її чоловік? Чи не земляк з Львівщини? Може, волинянин чи буковинець? Все ж ставлення до територіальної цілісності України у нього непохитно-державницьке. Наталка відповідає:
— Ні, мій чоловік виріс на Донбасі. Він — наполовину поляк, а наполовину кубанець. І в моїх жилах тече не лише українська, а й російська, татарська кров… Патріотизм залежить не лише від етнічного походження. Скажімо, моя бабуся родом з Вінниччини, але чекає повернення СРСР. Вона мені постійно пояснює, якими поганими були бандерівці, як вони підтримували фашистів... А ось та бабуся, яка родом з Росії, вишиває українські рушники, вивчає з моїми дітьми український гімн, сама співає його, тримаючи руку на серці. Закликає усіх любити Україну. Отже, справа не в етнічності, а в системі цінностей.
* * *
Ходячи вулицями Краматорська, Слов’янська, Дружківки, я бачив багато патріотичних написів на гаражах, парканах, стінах будинків. Серед них не лише досить поширене: «Донбас — це Україна!» або: «Слава Украине!», а й такі, що стосуються інших регіонів, наприклад: «Крым – Украина», «Кубань, Бєлгород – це Україна» та багато інших.
І українська, і російська мови місцевими патріотами використовуються приблизно однаковою мірою. Це якщо говорити про написи, а не про мову спілкування. Української навіть трохи більше. То як же сталося, що при такій великій кількості небайдужих людей місто радісно вітало російські триколори та озброєних до зубів стрєлкових-гіркіних? А тепер замість обіцяного раю отримало напівзруйновану економіку, ще й опікується тисячами біженців?
Якоюсь мірою відповідь на це запитання дає вірш Сергія Єсеніна, розміщений на великому білборді в центрі міста. Там є такий уривок:

Что ж вы ругаетесь,
 дьяволы?
Иль я не сын страны?
Каждый из нас закладывал
За рюмку свои штаны…

Тут ніби виправдовування — мовляв, «біс поплутав…» або «з ким не буває…». Думаю, вірш співзвучний настроям багатьох краматорчан. Інакше його б не вивісили на видноті.

«СЕПАРАТИСТІВ МИ ПЕРЕВИХОВУЄМО ТЕРПЛЯЧЕ, ПО-ХРИСТИЯНСЬКИ…»

Все було б добре, якби краматорчани швидше лікувалися від сепаратизму. Але ж навіть вищезгадані 30% сепарів є неабиякою проблемою для визволеного міста. Наталя з деяким сумом говорить:
— Мій син тепер навчається в 5 класі. І у нього вже є конфлікти із однокласниками та учнями 6-7 класів. Він не приховує того, що за Україну. І на курточку свою наклеїв нашивку «кіборг», і на рюкзаку у нього патріотична наклейка, і на руках жовто-голубі «браслетики» — він їх у Києві купив. Деякі учні називають його «нациком» та «укропом», уже п’ять разів «браслетики» зривали з рук... Він безстрашно каже школярам-сепаратистам: «Так, я — патріот України. Я тут народився, тут живу, я люблю цю землю. А ви кого підтримуєте? Кажете – Росію? Ану, заспівайте російський гімн!». Ось тут і замовкають його опоненти... Я прошу, щоб син не встрявав у політичні суперечки, але від цього, видно, ніяк не застрахуєшся.
* * *
Мені боляче слухати слова Наталки Князєвої. Це ж чому проукраїнські громадяни Краматорська повинні страждати від 30% зрадників? Де ефективна робота спецслужб і силових структур? А може, варто діяти інакше – позбавляти пенсій, соціальних виплат, зрештою, – українського громадянства? Замість погодитися зі мною, Наталка наводить ще один приклад з життя Центру допомоги переселенцям:
— Якось ми вивезли родину з Водіново (це село біля Донецького аеропорту) – чоловік, його дружина, син-восьмикласник і тітка. Усі четверо живуть у нас близько трьох місяців. Так ось, у принципі, це — непогані люди, допомагають нам... Але якось із соцмереж ми дізналися, що син симпатизує сепаратистам. А дитина – це ж віддзеркалення внутрішнього світу батьків! Стало прикро, адже біженці не можуть не бачити, що ми тут всі — патріоти, не можуть не цінувати того, що допомагаємо їм, намагаємося вирішити їхні проблеми. Але ж вперто підтримують протилежну сторону! Ми вирішили не перейматися такими випадками. Адже наше завдання – просто допомагати людям. А якщо й перевиховувати сепаратистів, то робити це треба терпляче, по-християнськи… Тепер цей хлопчик поїхав до Львова за програмою «Схід і Захід разом». І ми сподіваємося, що він, поживши тиждень в якійсь галицькій родині, поспілкувавшись зі своїми однолітками, сам переконається, що на Львівщині живуть гарні люди. Дуже хочеться вірити в добрий результат поїздки.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 01.05.2015 > Тема "Урок української"