|
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 03.10.2003 > Тема "З потоку життя"
#40 за 03.10.2003
ВЧИТЕЛЬ-ЛЕГЕНДА
Тамара СОЛОВЕЙ
Вже минуло близько 60 років, як вчительське подружжя Гармашів об'єднало свої долі.
"Це я сама нас і розписала", - посміхається Настя Лук'янівна, яка працювала в далекому 1945-му секретарем сільради. Дівчина, насильницьки вивезена в Німеччину, нещодавно повернулася в рідні Озеряни Варвинського району Чернігівської області і, оскільки встигла до війни закінчити два курси Ніжинського педагогічного інституту, вважалася в селі людиною у всіх відношеннях непересічною. Рідними були Озеряни і для її чоловіка - Бориса Несторовича Гармаша, який тут народився, закінчив школу. Далі продовжив освіту в Прилуцькому педагогічному технікумі і ще встиг до війни трохи повчителювати в початкових класах.
Коли в 1939 році настав час армійської служби і Бориса направили в Горьковське артилерійське училище, він тому зрадів не особливо - перспектива стати кадровим військовим не вабила, швидше хотілося повернутися до улюбленої справи.
Але війна не запитала, кому ближче меч, кому орало, кому вчи-тельське перо. З честю витримав Борис Несторович ті випробування, які на нього чекали. Довелося служити в десантних військах, бути зв'язківцем. Відстоював Київ (їх, десантників, було закинуто туди вісімдесят, а залишилося шестеро), відстоював Москву, за оборону якої нещодавно одержав ювілейну медаль вже від керівництва іншої держави. Закінчив війну в Польщі. А залишились в пам'ять про воєнне лихоліття наслідки кількох контузій і фронтові нагороди та спогади про фронтових товаришів, про урочистий Парад Перемоги на Красній площі в Москві 25 червня 1945 року, учасником якого став. Таке бажане повернення до мирного життя для Петра Несторовича, як і для інших його односельців, було затьмарене тією жахливою картиною, що являло собою тепер рідне село, тими тяжкими втратами, котрі понесла чи не кожна родина. Півсела було спалено. На місцях масових знищень жителів Озерян виросли пам'ятники. Але це - з часом. А тоді лише шматочок кожуха вдалося знайти рідним на попелищі, що належав Борисовому батькові Нестору Гармашу. Спалили фашисти і оселю Насті Шоюм (таким було дівоче прізвище Насті Лук'янівни). Сьогодні подружжя Гармашів мешкає в затишній трикімнатній квартирі у Сімферополі. Вже понад сорок років, як вони стали кримчанами. Але це - досить умовно. Бо в кімнаті на стінах квітнуть справжні українські рушники і зберігаються як найдорожчі реліквії виготовлена власними руками Настиної матусі Параски українська сорочка з мереживом та інші старовинні побутові речі, на які вже неодноразово спокушалися працівники етнографічних музеїв. А зустрічають тут гостей щирою розмовою та особливими "фірмовими" варениками, виготовленими господинею на пару.
Борис Несторович з допомогою Насті Лук'янівни, яка досконало "володіє матеріалом", розповідає про той період свого життя, інтерес до якого, власне, і привів мене в їхню оселю. Адже ця родина є своєрідним оберегом для багатьох українців міста, доля яких тим чи іншим боком доторкалася тривалий час єдиного в Криму україномовного навчального закладу - школи-інтернату № 3, першим директором якого (впродовж 10 років) і був Борис Гармаш. Настя Лук'янівна, за тодішніми правилами, не могла працювати разом з чоловіком і стала викладачем україномовної школи-інтернату № 1, який відкрився роком раніше за "гармашівський", але проіснував зовсім недовго і був розформований, а його приміщення передане для дітей з проблемами щодо виховання. Вчителі і учні змушені були податися хто куди. Для багатьох порятунком стала школа-інтернат № 3, куди вчителів тепер відбирали за конкурсом - Борис Несторович прагнув, аби його заклад був нерядовим, аби все тут було на високому рівні.
І це йому вдалося - багато випускників інтернату стали видатними фахівцями в різних галузях, вони з незмінною теплотою згадують ту творчу і по-справжньому родинну атмосферу, що панувала в стінах цього навчального закладу.
Борис Несторович розповідає і про культурне життя школи-інтернату, якому він надавав чималого значення. І діти виявляли надзвичайні таланти. Славилися інтернатівські духовий оркестр та хор, виступи яких не випадково склали художню частину свята на честь 150-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. А вчителі двох українських шкіл-інтернатів утворили хорову капелу, що теж, звичайно ж, мала український репертуар.
Інтернат користувався і офіційним визнанням - його, зокрема, було відібрано для показу іноземним делегаціям як зразковий. Свою особисту діяльність Борис Несторович, жартуючи, порівнює з роботою голови колгоспу, адже доводилося організовувати і всебічно забезпечувати не лише навчальний процес, але і створювати для дітей оптимальні життєві умови, - а це і одяг, і харчування. Але, як на думку його колишніх підопічних, він був більше схожий на батька однієї великої родини, якому до усього було діло.
Під час свого директорства, у 1967 році Борис Гармаш одержав почесне звання заслуженого вчителя Української РСР та медаль Макаренка. Починаючи з 1965 року, він обирався депутатом міськради семи скликань. До речі, йому неодноразово пропонували підвищення по службі, і, зрештою, Борис Несторович погодився - очолив міськвно, де пропрацював на цій посаді теж 10 років.
В сім'ї зберігається альбом, подарований йому до 15-річчя школи-інтернату (фото зліва). Там можна побачити директора і на тлі новобудови (фото вгорі). Але ж не з того розпочиналася ця двоєдність:
Борис Гармаш - школа-інтернат. Випускник історичного факультету Ніжинського інституту з досвідом роботи, він був спочатку призначений директором сімферопольської загальноосвітньої школи з українською мовою викладання, яка розташувалася в центрі міста і спеціально була створена для дітей переселенців з материкової України. А оскільки їхні батьки жили здебільшого в навколишніх селах, то одразу ж виникла проблема з помешканням для учнів. І поки діти ходили строєм і з піснями зі школи до гуртожитку через півміста, Борис Несторович клопотався про будівництво навчально-житлового комплексу, де було б все необхідне для нормального проживання.
Але ж усі ті клопоти, як і саме спорудження прекрасної новобудови, згідно з записами в трудовій книжці директора, вклалися в один рік. Тож цілком логічно виникла паралель з побудовою приміщення для української школи-гімназії за нинішніх часів - в умовах незалежної держави, і стала вона не на користь сьогодення. Можливо, одна з причин в тому, що, як би там не було, але в 60 -70-х роках дорога для щирого українця Бориса Гармаша була відкрита і до освітянської влади, і до міської. До його слів прислухалися, його рішеннями керувалися. Подібну фігуру важко зустріти сьогодні в наших владних коридорах. А інші люди приймають й інші рішення.
Але у когось може виникнути запитання: якщо все було так добре, то чому ж не вдалося зберегти україномовну школу-інтернат й надалі, чому вона перетворилася на домівку для дітей-сиріт з "ЗПР", тобто таких, що не вирізняються високим інтелектом?
Справа в тому, що хвиля переселенців поступово схлинула, а ті з них, які приїхали раніше, "акліматизувалися", їхні діти-дошколята, тим більше, народжені в Криму, вже не стояли перед проблемою: якою мовою навчатися? Державних же програм щодо розвитку та збереження української мови не було.
Тому, як розповідає родина Гармашів, інтернат поступово змінив своє мовно-інтелектуальне обличчя на більш прозаїчне - в ньому навчалися здебільшого вже просто діти, занедбані своїми батьками, для яких на порядку денному стояло не мовне питання, а житлове. Останнім директором школи-інтернату з українською мовою навчання стала його викладачка історії, землячка родини Гармашів Валентина Чекаліна, яка так і не змогла змиритися з подальшою долею цього навчального закладу. Борис Несторович і його дружина вже давно на пенсії. Останнім їхнім вихованцем став онук Олексій, батько якого (син Гармашів) загинув в автокатастрофі. 22-річний юнак вже закінчує київський економічний ВНЗ, стажувався за кордоном з англійської мови, читає нею лекції, друкує наукові статті. Це він не дозволив передавати в музей старовинні сімейні реліквії. Бо то його прабабця зіткала своїми руками не лише сорочку, а й Україну, його бабця та дідусь освітили її світлом знань, а він - розбудовуватиме цю державу, вестиме в світове співтовариство (тож і англійська мова знадобиться), радуючи цим своїх рідних, що стали для багатьох кримчан живою легендою.
Таке бажане повернення до мирного життя для Петра Несторовича, як і для інших його односельців, було затьмарене тією жахливою картиною, що являло собою тепер рідне село, тими тяжкими втратами, котрі понесла чи не кожна родина. Півсела було спалено. На місцях масових знищень жителів Озерян виросли пам'ятники. Але це - з часом. А тоді лише шматочок кожуха вдалося знайти рідним на попелищі, що належав Борисовому батькові Нестору Гармашу. Спалили фашисти і оселю Насті Шоюм (таким було дівоче прізвище Насті Лук'янівни).
Сьогодні подружжя Гармашів мешкає в затишній трикімнатній квартирі у Сімферополі. Вже понад сорок років, як вони стали кримчанами. Але це - досить умовно. Бо в кімнаті на стінах квітнуть справжні українські рушники і зберігаються як найдорожчі реліквії виготовлена власними руками Настиної матусі Параски українська сорочка з мереживом та інші старовинні побутові речі, на які вже неодноразово спокушалися працівники етнографічних музеїв. А зустрічають тут гостей щирою розмовою та особливими "фірмовими" варениками, виготовленими господинею на пару.
Борис Несторович з допомогою Насті Лук'янівни, яка досконало "володіє матеріалом", розповідає про той період свого життя, інтерес до якого, власне, і привів мене в їхню оселю. Адже ця родина є своєрідним оберегом для багатьох українців міста, доля яких тим чи іншим боком доторкалася тривалий час єдиного в Криму україномовного навчального закладу - школи-інтернату № 3, першим директором якого (впродовж 10 років) і був Борис Гармаш. Настя Лук'янівна, за тодішніми правилами, не могла працювати разом з чоловіком і стала викладачем україномовної школи-інтернату № 1, який відкрився роком раніше за "гармашівський", але проіснував зовсім недовго і був розформований, а його приміщення передане для дітей з проблемами щодо виховання. Вчителі і учні змушені були податися хто куди. Для багатьох порятунком стала школа-інтернат № 3, куди вчителів тепер відбирали за конкурсом - Борис Несторович прагнув, аби його заклад був нерядовим, аби все тут було на високому рівні.
І це йому вдалося - багато випускників інтернату стали видатними фахівцями в різних галузях, вони з незмінною теплотою згадують ту творчу і по-справжньому родинну атмосферу, що панувала в стінах цього навчального закладу.
Борис Несторович розповідає і про культурне життя школи-інтернату, якому він надавав чималого значення. І діти виявляли надзвичайні таланти. Славилися інтернатівські духовий оркестр та хор, виступи яких не випадково склали художню частину свята на честь 150-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. А вчителі двох українських шкіл-інтернатів утворили хорову капелу, що теж, звичайно ж, мала український репертуар.
Інтернат користувався і офіційним визнанням - його, зокрема, було відібрано для показу іноземним делегаціям як зразковий. Свою особисту діяльність Борис Несторович, жартуючи, порівнює з роботою голови колгоспу, адже доводилося організовувати і всебічно забезпечувати не лише навчальний процес, але і створювати для дітей оптимальні життєві умови, - а це і одяг, і харчування. Але, як на думку його колишніх підопічних, він був більше схожий на батька однієї великої родини, якому до усього було діло.
Під час свого директорства, у 1967 році Борис Гармаш одержав почесне звання заслуженого вчителя Української РСР та медаль Макаренка.
Починаючи з 1965 року, він обирався депутатом міськради семи скликань. До речі, йому неодноразово пропонували підвищення по службі, і, зрештою, Борис Несторович погодився - очолив міськвно, де пропрацював на цій посаді теж 10 років.
В сім'ї зберігається альбом, подарований йому до 15-річчя школи-інтернату (фото зліва). Там можна побачити директора і на тлі новобудови (фото справа). Але ж не з того розпочиналася ця двоєдність: Борис Гармаш - школа-інтернат. Випускник історичного факультету Ніжинського інституту з досвідом роботи, він був спочатку призначений директором сімферопольської загальноосвітньої школи з українською мовою викладання, яка розташувалася в центрі міста і спеціально була створена для дітей переселенців з материкової України. А оскільки їхні батьки жили здебільшого в навколишніх селах, то одразу ж виникла проблема з помешканням для учнів. І поки діти ходили строєм і з піснями зі школи до гуртожитку через півміста, Борис Несторович клопотався про будівництво навчально-житлового комплексу, де було б все необхідне для нормального проживання.
Але ж усі ті клопоти, як і саме спорудження прекрасної новобудови, згідно з записами в трудовій книжці директора, вклалися в один рік. Тож цілком логічно виникла паралель з побудовою приміщення для української школи-гімназії за нинішніх часів - в умовах незалежної держави, і стала вона не на користь сьогодення. Можливо, одна з причин в тому, що, як би там не було, але в 60 -70-х роках дорога для щирого українця Бориса Гармаша була відкрита і до освітянської влади, і до міської. До його слів прислухалися, його рішеннями керувалися. Подібну фігуру важко зустріти сьогодні в наших владних коридорах. А інші люди приймають й інші рішення.
Але у когось може виникнути запитання: якщо все було так добре, то чому ж не вдалося зберегти україномовну школу-інтернат й надалі, чому вона перетворилася на домівку для дітей-сиріт з "ЗПР", тобто таких, що не вирізняються високим інтелектом?
Справа в тому, що хвиля переселенців поступово схлинула, а ті з них, які приїхали раніше, "акліматизувалися", їхні діти-дошколята, тим більше, народжені в Криму, вже не стояли перед проблемою: якою мовою навчатися? Державних же програм щодо розвитку та збереження української мови не було.
Тому, як розповідає родина Гармашів, інтернат поступово змінив своє мовно-інтелектуальне обличчя на більш прозаїчне - в ньому навчалися здебільшого вже просто діти, занедбані своїми батьками, для яких на порядку денному стояло не мовне питання, а житлове. Останнім директором школи-інтернату з українською мовою навчання стала його викладачка історії, землячка родини Гармашів Валентина Чекаліна, яка так і не змогла змиритися з подальшою долею цього навчального закладу.
Борис Несторович і його дружина вже давно на пенсії. Останнім їхнім вихованцем став онук Олексій, батько якого (син Гармашів) загинув в автокатастрофі. 22-річний юнак вже закінчує київський економічний ВНЗ, стажувався за кордоном з англійської мови, читає нею лекції, друкує наукові статті. Це він не дозволив передавати в музей старовинні сімейні реліквії. Бо то його прабабця зіткала своїми руками не лише сорочку, а й Україну, його бабця та дідусь освітили її світлом знань, а він - розбудовуватиме цю державу, вестиме в світове співтовариство (тож і англійська мова знадобиться), радуючи цим своїх рідних, що стали для багатьох кримчан живою легендою.
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 03.10.2003 > Тема "З потоку життя"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1309
|
ПРЕЗИДЕНТ НА АСКОЛЬДОВ╤Й МОГИЛ╤ УШАНУВАВ ПАМ’ЯТЬ ГЕРО╥В КРУТ
«ЧЕСТЬ ДЛЯ МЕНЕ»
ВОЛЯ ДО ПЕРЕМОГИ
ТРИ ДЕСЯТИЛ╤ТТЯ ДОПОМОГИ
