Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

Напередодні свята Незалежності Клавдія Іванівна Москвіна, як і щотижня, відвідала редакцію «Кримської світлиці», аби взяти свіжу газету. Жінка зізнається, що на сьогодні це для неї — єдина розрада. Навіть коли від’їжджала на Чернігівщину, за газетою приходив її син, аби, повернувшись додому, мати змогла вдосталь натішитися спілкуванням зі своєю незрадливою подругою.
Та минуло вже півтора року, як не стало і сина, якому було лише сорок п’ять років. І був він для матері усім: і помічником, і порадником, а головне — рідною душею. Меншенький, Андрійко, прожив лише сім рочків і загинув трагічно, а про те, що переживе і Володимира, Клавдія Іванівна й гадки не мала. Та хіба ж вона цього заслужила? Давно вже немає ні батьків (татусь повернувся з війни інвалідом), ні чоловіка, ні подруг, і поговорити про свій рід, про своє минуле вже ні з ким. Лишилися лише старша сестра на Чернігівщині, але вже надто слаба для серйозних розмов.
А душу переповняють спогади: про два голоди, та і решта життя була не дуже ситою, бо чи багато платили за радянських часів жінці-поштарці? Але таки домоглася квартири — після двадцятирічного очікування написала листа самому Леоніду Брежнєву. Ледь встигла віднести на пошту, аж до неї завітала ціла делегація — усвідомлювали-таки свою провину. Але щастя в нову оселю так і не прийшло — мабуть, отакою Клавдія Іванівна вдалася — нещасливою (така її щодо цього думка).
Насправді ж народилася Клавдія і підростала гарною, тендітною, мала багато залицяльників. А ще — принциповою, небайдужою, наділеною гострим критичним розумом. Все це при ній і тепер. Тому й хочеться поділитися думками і про сьогодення, і про майбутнє країни, та з ким, якщо не зі «Світличкою»? Нових товаришок вона не шукає — надто вже розчарована в людях. Серед них тепер дуже багато нещирих, дріб’язкових, продажних і зрадливих — нікому відкрити душу. Тож краще вже взагалі нікого близько до себе не підпускати.
Ось так і тримається Клавдія Іванівна одиначкою, бо де ж знайти собі подібних? А знайти їх можна було на святі, куди завітала вона на наше запрошення. Бо де, як не тут, поставитися до неї могли як до рідної, гідно оцінити її справжню щиру українську душу, хоча б те, що, проживши в Криму понад шістдесят років, значну частину з яких проспілкувалася вона з чоловіком-росіянином його мовою, як і з оточенням, жінка раптом перейшла на рідну, українську, почала читати тільки україномовну пресу, до сліз вболіваючи за майбутнє своєї держави.
На жаль, не маю чим втішити нашу самовіддану читачку, бо, згідно з політичним прогнозом, України в Криму ставатиме дедалі менше, а ті, хто вже завершив земний шлях, не порадують більше жінку своєю присутністю.
Шановні читачі! Якщо вас схвилювала розповідь про цю пані і є така можливість, — подаруйте їй вишиванку. Це стало б символом нашої з вами солідарності щодо матері, яка втратила обох синів, щодо українки, яка зберегла свою душу в чистоті і любові до Батьківщини, попри непрості кримські реалії. Звичайно ж, вона про це і не заїкалася, навіть безкоштовний примірник газети не погоджується брати, хоча пенсію має всього у тисячу гривень. А про підробіток у вісімдесят років говорити не доводиться.
Вишиванки не маю я і сама, але вже мрію, як Клавдія Москвіна вчергове поїде в ній на Батьківщину і до неї не чіплятимуться більше жодні життєві негаразди, бо така ж сорочка — оберіг, і вона буде закодована лише на добро.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 07.09.2012 > Тема "З потоку життя"