То була осінь уже далекого 1956 року. Осінь золота, сонячна, погожа. Нас, слухачів Вищої партійної школи при ЦК КП України, порадували перспективою поїздки до Криму. На цілий вересень. Правда, не на пляжі ласкавого Чорного моря відпочити від науки, а на безкраї степові гони - на збирання кукурудзи, що зародила того благодатного року досить щедро. Крим на ту пору, з найвищого законодавчого повеління, був переданий тоді ще радянській Україні. Новою областю. А відтак і вся турбота про відпочиваючих в оздоровницях курортного півострова теж перепадала Україні. Ого-го, який це "перепад"! Крим після відомих трагічних подій з депортацією корінного населення був ще малолюдним, але урочисто оголошувався краєм багатих урожаїв, садівництва, виноградарства і туризму. Йшло інтенсивне його заселення новими людьми. А поки ось готувався "десант" на кукурудзу Криму з наукових аудиторій ВПШ, з Києва. Їхали ми комфортно. Пасажирським поїздом. З постелями, харчуванням. Були і пісні, і жарти. Лозунг закличний: "Марксисти - на кукурудзу"! Ледь доїхали до Джанкоя, як тут же повернули ліворуч, до невеличкої станції Владиславівки, що поблизу Феодосії, а отже, й близько моря. Особисто моє перше знайомство з Кримом відбулося ще в 1940 році. Весною. Тоді я, будучи ще молодим директором школи на Поділлі, здобувся на путівку в "Дом отдыха учителей Украины" в Алушті. Пам'ятаю, від Джанкоя до місця тоді діставалися вузенькою шосейкою, якимось саморобним драндулетом, схожим на автобус. Та це не применшувало враження від вперше в житті бачених екзотичних красот. Правда, тогочасний Крим був геть заполонений тисячами військових, що отримали каліцтва чи втратили здоров'я в радянській непопулярній військовій кампанії в сусідній Фінляндії. Тепер же ми висадилися мирним десантом для праці. Для здобуття трудових перемог. Партшкола прибула у повному складі: слухачі, декани, молодші викладачі. Лекції, семінари, консультації відкладались на місяць. Жити нас розмістили групами. Організували щось на зразок польової їдальні. Приставили до нас Катю - молодицю, хоч води з неї напийся, а що вже борщі та все до обіду готувати вміла! Що тобі на курорті! Степові гони дорідної кукурудзи - скільки очі бачать. Одразу хтось і оприділив: "Ламать її не переламать!" Та запал був бойовий. Тут же, як то в нас було, виникло змагання між групами, хто відставав, тих критикували. Усно, звичайно, на перервах, коли втоляли спрагу кавунами з сусіднього баштану. А працювалося добре. Збирачі кукурудзи - люди свідомі, здоров'ям не обійдені. Це вчорашні секретарі райкомів, голови райвиконкомів, редактори газет, журналісти обласних та центральних газет, інші державні посадовці. Всі аж перенасичені теорією, наукою і зголоднілі без фізичної праці. А тут живильне повітря Криму і радість зробити добре діло. У Владиславівці дві нові рівні вулиці, де поселилися переселенці. На одній колгоспники з Вінницької області, а на другій - з Курської. Це Микита Сергійович Хрущов земляків своїх прилаштував в Криму. Благо тут уже побудовані нові хати, сараї, відведені садиби. Охочим переселенцям навіть допомагали обзавестись худобою. Де поселилися подоляни, ми визначили одразу. Біля хат деревця посаджені - майбутні садки, грядки на городах зеленіють, двори від вулиці огорожею відділені. В інших же якесь запустіння, забур'янення, стіни хат облупилися. Хазяї цих садиб якось більше чатували, коли в пристанційний буфет пиво привозять. Таке, бачте, між людьми буває. Неділя у нас вихідний. Це день поїздки до Феодосії. Майже всі ми, з наболілими руками й спинами, їхали до міста. Здебільшого попутними товарняками. Ось тут уже розкіш: море, пляж, магазини. Та найбільше ми вподобали гордість Феодосії й Криму - галерею Айвазовського. Чудо з чудес! Що ми до цього знали про Айвазовського? Художник-мариніст, "Дев'ятий вал", "Серед хвиль", ще там якесь полотно... Про долю ж самого художника світової слави знали надто мало. А тут така щаслива нагода! Дивись, милуйся: картини, картини, картини! Коли яка написана, що на ній зображено, як жив художник, якої слави зажив талантом своїм, які болі й розчарування переніс. Тут же, в своїй Феодосії, Іван Костянтинович і похований. І галерею свою з усім неоціненним художнім багатством заповів рідному місту. Милуємось полотнами, де море зображене живіше живого в будь-яку погоду. На пам'ять про щасливі години спілкування з Великим, фотографуємось біля пам'ятника І. К. Айвазовському, що поруч з галереєю. Ще дивимось останнє полотно, не закінчене художником. Це вражає, западає в душу, висвітлює людський геній. Кримське обласне керівництво (першим секретарем обкому був тоді, здається, Ком'яхов) відзначило добру працю партшколь-ців і організувало поїздку до Севастополя, подавши нам в один із вихідних кілька автобусів. Правда, Севастополь тієї пори був містом "закритим", бо минув лише рік, як в бухті Північній вибухнув і затонув лінкор Чорноморського флоту "Новоросійськ". В ту трагічну ніч загинуло щось 600 чи 750 людей: з екіпажу лінкора і рятувальників. Ця подія була утаємничена урядом Союзу. Про неї заборонялося говорити й писати. Хоч зарубіжні радіостанції сповістили світ про вибух корабля буквально по гарячому сліду. В Севастополь можна було в'їхати лиш з спеціальною перепусткою. Нам пощастило. Що можна було побачити в цьому місті краси, героїзму і традицій? Побачили за день, що змогли, що встигли. Відвідали Панораму, уже відновлену групою кращих художників країни. Бо від того, що колись було зроблено видатним художником-баталістом П. Рубо, лишилися тільки деякі фрагменти, все згоріло у війну. Геть знищено предметний план, поруйноване саме приміщення. Панорама вражає, захоплює, підносить дух, буквально зачаровує. Ще ми оглянули місця й пам'ятники бойової слави, Графську пристань, морський музей і морський акваріум. Пораділи, що це вже наше, українське. Місяць праці в Криму, живої, конкретної, наповнював душу радістю. Хоч не обминув нас і сум. В один із трудових днів на полі, прийшовши на обід, почули раптом страшну звістку: у Києві помер Остап Вишня. Це не те що вразило несподіва-ністю, а приголомшило. Як? Остап Вишня, який після десяти років поневірянь в таборах НКВС, після страждань і принижень так не довго прожив? Цей улюбленець народу залишив нас назавжди? Мовчки обідали, згадували добрим словом великого гумориста України і цілого світу. Уже по приїзді до столиці дізналися, що таких велелюдних похорон ще не знав Київ. * * * Давно те діялось, а от засіло в голові доброю пам'яттю про самі початки перебування Криму у складі України. Відтоді в живописному цьому краю доводилося бувати часто. То на відпочинку, то у відрядженнях. Майже вповні побачив і відчув його красоти і його житейські турботи. І полюбив щиро й назавжди. Ще пригадується гостювання у колективу риболовецької флотилії, що базувалася в бухті Комишевій. Колись туди, на запрошення рибалок, їздили письменники з журналу "Перець" - Дмитро Молякевич, Євген Дудар, Владислав Бойко і я. Відбувся чудовий вечір гумору, що не забудеться ніколи. Як і все про милий Крим.
ТА Й СНИ Ж ПРИВИД╤ЛИСЯ САТИРИКУ!
– ОСЬ ТАКУ ╤ ВЛАДУ МА╢М, – ВУСА Д╤Д ЖУ╢, – З РОКУ В Р╤К ПЕРЕБИРА╢М, А ВОНА – ГНИ╢!..
СМ╤Х – СПРАВА СЕРЙОЗНА
«РЕВОЛЮЦ╤ЙН╤ ВИЛА» ЗАПОР╤ЗЬКОГО САТИРИКА
В╤Д «КОМЕД╤АДИ» — ДО ВСЕСВ╤ТНЬОГО ДНЯ КЛОУНА
