Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Зустрічі з червоноградським «Прозерком» завжди цінні тим, що в полі «тяжіння» цієї громадської жіночої організації завжди опиняються надзвичайно цікаві люди. Скажімо, на писанкарський фестиваль імені Тараса Городецького було запрошено Миколу Огородника з Рівненщини (на фото). Ця наполеглива й скромна людина (вчений-агроном за освітою) ніби й не мала прямого відношення до писанки, та все ж до збереження української культурної спадщини Микола Сергійович не байдужий. Виявилося, що він збирав і багато років зберігав предмети народного побуту у своїй квартирі в Здолбунові, а тепер фактично став власником хати-музею в селі Дермань. Ось про цей несподіваний поворот в його долі ми й вирішили поговорити сьогодні. «Новоспечений» музейний працівник, прізвища якого ви не знайдете в жодних каталогах і у відомостях про зарплату, емоційно розповідає:
— Треба сказати, що ідея шукала мене, а я — її. Моя міська квартира постійно наповнювалася різними старожитностями, які я збирав упродовж багатьох років. Але згодом я побачив, що в моїй квартирі експонатам стало тісно… І я почав шукати спосіб, як їх показати землякам. Адже коли люди не мають доступу до цих давніх витворів людської праці, то дуже багато втрачається. Йдеться ж про те, що робилося руками наших предків… Вирішив, що найкраще розмістити це все у якійсь просторій сільській хаті, яка згодом почала б виконувати роль музею. І бажано, щоб сама хата була древньою, історичною…
— Це непросте завдання…
— Справді, непросте! Я довго шукав хати по району: оглядав по черзі — одну, другу, п’яту, десяту… Розпитував у знайомих, багато їздив. Чогось у них бракувало, щось змушувало мене продовжувати пошуки. І, нарешті, знайшов те, що шукав! У селі Дермань, яке знаходиться на відстані 30 кілометрів від Здолбунова, я знайшов хату, якій понад двісті років! Ось так — зайшов на обійстя і відчув, що це — моя омріяна хата! Можливо, вона також усі двісті років чекала на мій прихід…
 — Там хтось жив?
— Так, власники були. Але коли я розповів людям про свої плани, то вони відразу сказали, що продадуть хату. І продали зовсім недорого! Я відразу ж почав упорядковувати хатину, приводити її до первісного вигляду.
— А з юридичної точки зору нескладно було відкрити новий музей?
— Я оформив приватну власність на хату. І відразу зрозумів, що саме «зелений туризм» — це та нова галузь, та шпарина, яка дозволить здійснити всі мої задуми. Бо якби я зареєстрував хату як музей, то вліз би у довготривалу фінансову кабалу. Все, що вдавалося б заробити, витрачав би невідомо на що… А так усі гроші, які заробляю сам і які «заробляє» моя хата, я витрачаю на придбання, а фактично на порятунок тих скарбів народного побуту, які подекуди ще збереглися у селах Рівненщини.
— Не уявляєте, як приємно усвідомлювати, що не переводяться в Україні такі люди, як ви!
— А мене дуже засмучує, що не переводяться люди, які мають мішки грошей, але використовують їх не для порятунку народної спадщини, а для подальшого збагачення. Вони можуть викупити все! І вони викуповують те, що їм пропонують збіднілі люди, викуповують і вивозять з України. В кращому випадку, перепродують дещо тут. Але це заняття стає їхнім бізнесом, а не порятунком духовних скарбів. Мені вдалося врятувати лише невеличку частину матеріальної і духовної спадщини наших предків; я часом заздрю тим, хто міг би викупити більше… Хоча бувають і зворушливі моменти: я підходжу до людей і пропоную гроші за якусь річ. Спочатку вони просять дорого, але коли я починаю розповідати, для якої мети збираю старовинні предмети, пояснюю, що придбана музеєм річ буде своєрідним увічненням імені власника, то люди віддають мені її безплатно. Навіть ображаються, якщо я потім пропоную якусь символічну плату…
— Чи вам не здається, що у нас загалом непогані люди, просто ніхто з ними не працює системно, не роз’яснює багатьох очевидних речей?
— Так воно і є. У 2006 році наша садиба виборола друге місце в конкурсі на кращу модель мобілізації внутрішніх ресурсів громади. Цей конкурс проводила зареєстрована в Києві американська громадська організація «Ю кен». Вона видала диплом, а до диплома додавалося трохи грошей… «від американського народу». Зовсім небагато, навіть за нашими мірками, та все-таки це була конкретна допомога від простих американців! І ми, витрачаючи ці гроші, постійно згадували незнайомих нам людей з-за океану добрим словом… А їх же свого часу хтось організовував, збирав ці гроші, пояснював, для чого вони потрібні. І якщо американці можуть збирати гроші для України, то невже так важко мобілізувати самих українців? Щоб якось віддячити цим небайдужим людям, я в коморі повісив таку собі «лампочку Ілліча», але відвідувачам кажу, що це лампочка Едісона, відомого американського винахідника. Дехто дивується, чому я, зберігаючи українські старожитності, з такою теплотою згадую американців. А я кажу таким людям: «Американці принаймні хочуть, щоб у нашому селі був музей, а от чи хочуть цього українці — я в цьому ще не розібрався…» Доходи від хати-музею в Дермані поки що надзвичайно маленькі, але ми й не ставимо собі за мету будь-якою ціною збільшити відвідуваність. Нам важливо, щоб приходили люди, які готові сприймати те, що ми показуємо. Щоб вони з цікавістю оглядали експонати і уважно слухали. Саме це є найбільшою нагородою за зроблене! А ще нагородою є увага таких людей, як чудові дівчата з «Прозерка» — я на фестивалях не новачок, але червоноградський фестиваль писанки імені Тараса Городецького був особливим: і за змістом, і за рівнем організації. Дівчата — просто молодці! А ще приємно відчувати неабияке зацікавлення вашої газети… Ми обов’язково передплатимо її, адже далеко не кожна газета є такою уважною до подвижників…

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 18.11.2011 > Тема "Душі криниця"