Версiя для друку Обговорити в форумi

 А він міг би ще жити. 85 років – не межа. Але його межа пролягла значно раніше – тільки-но виповнилося художнику 60. Це – час зрілого розуму і ще не згасаючих почуттів (а був Степан Лаутар палкий, пристрасний, правдоборець і правдолюбець, не на схилі своїх сил, а ще на злеті). Таким пам’ятає його донька Наталя Безкоровайна (Лаутар), а ще - люблячим і ніжним. Це майбутня співачка, заслужена артистка України була його найулюбленішою музою, тож і лишилася жити на портретах у різних вікових категоріях такою, якою бачили її батьківські очі і серце.
 Тяжкою видалася таткова доля, зворотньо-пропорційною тому зарядові оптимізму і життєлюбства, якими наділила його природа. Народжений у 1926 році в с. Межирічка на Кіровоградщині у бідній селянській родині, він зазнав що таке фашистський полон і що таке війна, а ставши студентом Сімферопольського художнього училища, куди за сімейних обставин перевівся з Одеси, був невдовзі прикутий до ліжка тяжкою хворобою. Йому ще не зрівнялося і тридцяти, коли втратив частину правої ноги і став інвалідом. Як тут не занепасти духом, бо хіба ж він станцює тепер свій весільний танок та і взагалі, чи буде у нього наречена? Але кохання Степана таки не обминуло – Олена Попко не тільки стає для нього відданою дружиною, але і не знаходить собі розради без чоловіка на цьому світі, переживши його всього на рік.
 Цей подвійний удар руйнує плани пані Наталі на майбутнє – замість блискучої кар’єри у Львові вона повертається до Сімферополя, де не одразу і неохоче віддають належне українській співачці з унікальними даними. Та вона не схиляє голови – перед очима приклад батька, який навіть в останні дні свого життя, лежачий, просив подати йому мольберт й створював найяскравіші за палітрою свої картини. Він і раніше віддавав перевагу соковитим тонам – вмів бачити красу і неповторність кожної деталі. Тож полюбляв натюрморти, використовуючи у своєму мистецькому арсеналі навіть такі «дари природи», як рибу і сало, ніби закликаючи не обминати увагою нічого, що пропонує нам швидкоплинний час. Букети квітів, соковиті фрукти, гілочки калини, - це, відчувається, передовсім для душі, бо були ще й портрети провідних діячів того часу – подібне партія могла довірити лише найдосвідченішим. Але вони лишилися поза виставкою, що відбулася у Художньому музеї на початку літа ювілейного року. Тут люди із захопленням розглядали автопортрет художника та портрет робітниці, прототипом якої стала його власна дружина із дещо зміненими рисами обличчя. Вона і насправді була простою робітницею, навіть не усвідомлюючи, що згодом знайде своє місце у рамках проекту «Кримські династії», передавши донечці так і не розкриті скарби своєї душі.
 Зі Степаном Григоровичем їхня творча спорідненість була наочною – батько теж полюбляв співати і, якби не став художником, розмірковує дочка, можливо б, став співаком. Ось вона бачить себе на його колінах – дуетом лунає їхня улюблена пісня «Ой, не світи, місяченьку…» Щемна, українська народна, пізніше увійшла вона до компакт-диску «Золота колекція» Українського радіо. Чимало іменитих співаків продемонструвало там свої таланти, а ось із Криму така честь випала одній пані Наталі, і це показово.
 Звучить пісня і на відкритті виставки, як й інші пісні, створюючи особливу атмосферу подвійної зустрічі з мистецтвом. Обстановка урочиста, піднесена. Схвильовано лунають промови друзів, колег Степана Лаутара.
 Ось говорить народний художник України і Росії, заслужений діяч мистецтв АРК Валентин Данилович Бернадський, який свого часу очолював експертну раду Сімферопольської художньо-виробничої майстерні, де багато років пропрацював Степан Григорович. Він зазначає, що мистецтво колеги є глибоко національним - і не лише за змістом, але і за живописною мовою. А його колишній педагог Артур Креслов міг би ще й додати: «Робіть, як бачите, і вийде оригінально». Бо ця його улюблена фраза – теж про Степана Лаутара.
 Але виставка – це лише частина події. У Художньому музеї відбулась також презентація альбому художника, що містить 45 фоторепродукцій. Укладено його було Богданом Безкоровайним, заслуженим працівником культури України. Він – музикант-контрабасист, дослідник музичного мистецтва, а ще – чоловік пані Наталі, котрий теж став окрасою творчої династії.
 Потоваришувала з піснею і онука Степана Григоровича Олена Безкоровайна (ім’я на честь бабусі?). Вона популяризує українські народні пісні на батьківщині і далеко за її межами.
 А тепер кілька слів про «закулісну» частину цього свята. Непросто було збирати картини талановитого художника, які знаходилися не лише у знаменитих колекціях, а іноді навіть у підвалі колишньої батьківської оселі, куди поспіхом були прилаштовані далекими від мистецтва людьми. Бо не всі ж, хто гідний того, повертаються задля другого життя вже після смерті. Боляче говорити про архіви кращих кримських письменників і митців, коли ще, здається, відчуваєш тепло їхнього рукопотискання, але вже усвідомлюєш, що їхня інтелектуальна власність навряд чи буде доступною для тих, кому належить завтрашній день.
 Бо не у всіх нащадків видатних кримчан є усвідомлення щодо своєї місії, пов’язаної зі збереженням батьківських спадків. Кілька років тривала робота родини Безкоровайних з підготовки нинішньої події. І йшлося не лише про кошти – потрібен був талановитий реставратор, яким стала Ганна Іванівна Петрова, котра вже набула необхідного досвіду, готуючи до виставки роботи свого батька. Не пошкодували своїх зусиль і деякі представники української громади. Бо коли мета благородна, це надихає.
 Тож річниця з дня народження Степана Лаутара стала і спільним святом, і маленькою трудовою перемогою, і прикладом того, як треба накопичувати і зберігати все те, чим багатий наш рідний край.
 
Тамара СОЛОВЕЙ.

 На фото: С. Лаутар з дружиною Оленою та дочкою Наталею, 1958 р.;

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 29.07.2011 > Тема "Душі криниця"