Версiя для друку Обговорити в форумi

  Анатолій Пилипович Гризун народився 28 травня 1948 року в селі Жовтневе Конотопського району Сумської області.
 Закінчив Сумський педінститут, аспірантуру Київського педінституту та докторантуру Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Має вчений ступінь кандидата філологічних наук і звання доцента. Член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії ім. Василя Мисика. Живе в м. Суми. Автор багатьох поетичних книг, дослідженню філософської лірики присвятив монографію «Поезія концептуальної думки». Виступає також як критик, літературознавець, перекладач, публіцист.
 З якихось пір у творчості поета Анатолія Гризуна чільне місце почала посідати кримська тематика. Можливо, тому, що останніми роками він приїздить до кримських Будинків творчості в Ялту чи Коктебель, заглиблюється не лише у блакитні хвилі Чорного моря, а й за першої-ліпшої нагоди вирушає у короткотермінові мандрівки по кримській землі - до Феодосії, Старого Криму, Бахчисараю, Севастополя, Сімферополя... Мандрує кримськими стежками своїх великих попередників - Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Адама Міцкевича, Олександра Пушкіна, Олександра Гріна... І від побаченого, почутого, пережитого народжуються вірші, котрі він занотовує до свого постійнодіючого циклу «Кримські мотиви». Цих циклів налічується вже з півдесятка, вони органічно вписуються в його поетичні збірки.
 Ось і в нещодавно виданій книзі «Скоропис мигавиці» (Суми, 2010) кримські вірші посідають одне з чільних місць. Ці вірші йдуть з глибини поетової душі, вони пронизані кримським лагідним сонцем, солоним бризом Чорного моря, бронзовотілими скелями кримських гір, напоєні пахощами вічнозелених ялин і кипарисів.
 «Я вже закоханий у Крим» - зізнається в одному зі своїх віршів Анатолій Гризун. І це не просто сказано задля красного слівця, це суща правда. Адже, перечитавши «Кримські мотиви» поета із далекого від Криму міста Суми, відчуваєш правдивість його слів, його справді щирі вболівання і за долю людей, котрі тут живуть, за неповторну красу цього чарівного куточка України, за все те, що тільки об’єднує багатонаціональну кримську родину.
 Відрадно, що поет, котрий живе далеченько від Криму, так глибоко перейнявся долею долею кримського краю, його людей, його природи. Вірші поета - то вдале поєднання форми і змісту, кольорової та звукової гами, пейзажних і філософських мотивів.
 
Данило КОНОНЕНКО,
 член Національної спілки письменників України.
 
 КОКТЕБЕЛЬСЬКА БУХТА

 Бухта - скрипка Страдіварі,
 Тінь од повні - за смичок.
 Шлях кіммерів і шлях аріїв
 Опишу під зблиск свічок
 Та під звук уявних арій.
 Мудрувати всупір ночі -
 То найвища з насолод,
 Бо кожнісіньке з наврочень
 Виокремлює народ,
 Що в задавнені століття
 Тут творив і вікував,
 Але потім, як болід той,
 Вік свій красний обірвав.
 Тут яскріли кольорами
 Колісниці заміцні,
 Доки хтось їм кола в рами
 Не затнув у чорні дні.
 Море вигаданих музик.
 Через простір і часи
 Угадати раптом змусить
 Тих народів голоси.

 ПОБІЛЯ СКУЛЬПТУРИ

 Перед новопосталим пам’ятником
 Максиміліанові Кирієнку-Волошину
 (1877-1932)

 Вернувся з мандрівки Волошин
 І став біля моря з ковінькою.
 Роса йому плечі воложить,
 А степ із травою ковильною
 Вітрисько сюди дошле
 (Із різнотрав - кураєнко)
 До мудрого, ніби Мішле,
 Українця цього - Кирієнка.
 І сонце його віта,
 І зорі, і метеорити,
 Бо серпень болідний - відтак,
 Навчав його вічне творити.

 Коктебель, серпень, 2009 р.

 НІЧ-БАЯДЕРА

 Ця кримська ніч, їй-право, баядера:
 Од танців її прискають піски.
 По горах, по баюрах і по дернах
 Біжить вона нестямно навпрошки.
 За кілометри дзвонять кастаньєти,
 І Персеїди кидають горох
 На всі окола рідної планети,
 Бо в ночі крок -
 за Гулліверів трьох.
 Вона така грайливо-кольорова,
 Ні, зовсім не циганка, не Кармен.
 Доречна водночас і випадкова,
 Вона дитя позаземних племен.
 Її вітають крила ялівцеві,
 Їй простягає руки кипарис.
 І так стає урочо, як у церкві:
 Довкілля свіч і осіяння риз.
 Ця баядера-ніч в космічнім танку
 Черпає пальцями зелених верховіть,
 І лиш свобода вільного світанку
 Її сховає у незриму кліть.

 З’ЯВА ВЕНЕРИ

 Венера сходила допіру
 І кожну бухту осіяла;
 Ай-Петрі, посестра Паміру,
 Дивилася у ті дзеркала.
 Вона Тянь-Шані й Гіндукуші
 Тієї миті уявила,
 Як хлопці падали, спіткнувшись
 Об гнівні кулі й чорні вила.
 Високі хлопці з України.
 Нещасні пасерби Афгана.
 Фороські хвилі та гаївні
 Були б їм зціленням щорана.
 Венера рани не лікує,
 Та наповняє спомин болем.
 Планета ця лиш колінкує
 Перед бескиддям, морем, полем...

 ОЛЕКСАНДЕР ГРІН

 В передсвітанні пригадався Грін:
 Од променя — вітрила аж червоні;
 А потім сонце ринуло вздогін,
 Тузи роняючи бубнові та чирвові.
 Сьогодні Грін — це книги і музей
 В Старім Криму, —
  на щастя чи на горе,
 Але його великий гамазей:
 То гори, степ і хвильне Чорне море.
 А вже тобі — ні весел, ні грабель;
 Бо в цю годину, сонцем опалиму,
 Усяк письмак, хто звіда Коктебель,
 Бере квиток — і до Старого Криму.
 Письменник — це трудний
  самоконтроль
 Над серця власного вулканом
  і Бореєм;
 Пан Олександер десь шука Ассоль,
 Зоставшись вічним
  капітаном Греєм.

 ПРИМОРСЬКИЙ ВАЛЬС

 Гліцинії рук твоїх
 Пошлюбно мене вперезали,
 Вальс похилив аж до ніг
 Навіть склепіння зали.
 Що воно, друже, інтим?
 Як те повісти словами?
 Над провидінням нічним
 Мріємо зараз ми з вами.
 -Я вже закоханий в Крим, -
 Це прокажу, - знов ревнуєш.
 А призадумавсь: між тим,
 Сам ніби хвильний рев чуєш.
 Вальс ще перейде в кадриль,
 А чи в якусь мазурку.
 Згодом фуршет. Кури-гриль.
 Не віддамо за курку
 Тихі нові почуття,
 Ними наповняться й хвилі.
 Наші серця прочита
 Скальд вже майбутніх ідилій.
 Пишні його словеса
 Ще комусь будуть безцінні,
 Й кинуть дощем небеса
 Руки твої - гліцинії.

 ІНВЕКТИВА-ПРИТЧА

 Хто не хтів би буть Гіреєм
 У сьогоднішнім Криму, —
 Дідько фатум обере їм
 У пекельному диму.
 Іномарками фігляють
 За Ангарський перевал;
 Україну так пиляють,
 Що довкола — сам провал.
 Занесли в Червону книгу
 Мови пролісок — чужа!..
 Шаромижника й ханигу
 На престол гука ханжа.
 Розпиваються у шопах
 Кримські вина й коньяки;
 Тільки матінка Європа
 Все те бачить навпаки.
 І за Юдині цілунки,
 За гріхи, що чинить тля,
 Україні порахунки
 Перманентно виставля.
 Не дотримує «політик»
 Тої правди, що гірка;
 Що бруднющою по ліктик
 Є давно його рука.
 Морди б’є усім за трони,
 Та не відає той франт,
 Що Гіреї, крім корони,
 Мали розум і талант.

 АЛУШТА ВНОЧІ

 Крізь глупу ніч
  мигтять вогні:
 (Ходім мету творити).
 Що ж це — метелики нічні,
 А чи метеорити?
 Нам — вічно в ніч,
  ми — навпростець,
 В нас доля харалужна.
 Маленька втіха для сердець —
 Курортний рай — Алушта.
 І я, і ти — один народ,
 Його дорога — драма.
 Крим — України однород,
 Зоря його — та сама.

 ТВОЇ РИСИ

 Як промчить найперший скутер
 За Волошина чоло,
 Намалюю на піску те,
 Що у серці зацвіло.
 Пошукаю твої риси
 Не в ході місцевих краль, —
 В алуштинських кипарисів,
 І в красі місхорських пальм.
 У кишені вже ні цента,
 Лиш бажання і спромога,
 Малювати під Вінцента
 Славнозвісного Ван Гога.
 І ліпити образ вірний
 Під Родена й Клодта, себто…
 І лише про тебе вірші
 Я писатиму під себе.

 АНГАРСЬКИЙ ПЕРЕВАЛ

 Туман.
 І гори димлять
 Вздовж перевалу.
 Таку непроглядь
 Сприймаєш помалу.
 Бо з гір кептарі
 Сповзають додолу, —
 То хмари старі
 Віщують нам долю.
 Потоки машин —
 Здебільш до Ялти;
 Дзвенять з-під шин
 Хореї та ямби.
 Туман.
 Тумани.
 Забагато туману.
 Не промини
 Долі, роману...

 СУБТРОПІЧНА ВЕСНА

 Така виходить з лісу тиша
 Просікою, де лист — кайма.
 І лютий вже дощами пише
 Рядки рунічного письма.
 Тут перша мова — проліскова,
 Що друга — прошмиги козуль,
 Світанку просяв — колискова,
 А кожне дерево — патруль.
 Іти б отак лісами Криму,
 За перевалом — перевал...
 І цю красу щемку і зриму
 Перетопити на хорал.

 ВЕСНОБУЯННЯ

 Свіжа гора Демерджі
 Од теплих дощів,
 Тільки трохи іржі
 На пальцях окремих кущів.
 З Алушти й до ближніх сіл
 Такого буяння шум,
 Що бачиться доокіл
 Зеленого царства бум.
 І зацвіла мушмула.
 Завтра — заквітне мигдаль.
 Од перенаситі тепла
 Серце аж проситься в даль.
 Де контури ста хмарин,
 Де хвиль передзвін,
 Де золото й ультрамарин
 Творить з води дельфін.
 Де пізня зоря, що гніт,
 Палить серця обох,
 І де замалий Партеніт
 Єднає багато епох.

 ГЛУЗД ВІЧНОЇ ЗЕЛЕНІ

 Кедри кримські і кедри Лівану
 Поміж собою ведуть перемову,
 Все відсуваючи чорну Нірвану
 Від мене знову.
 І споглядаючи вічну празелень
 Та осягаючи свою спромогу,
 Мрію про творчість —
  плекати зерна,
 Про вселюдську перемогу, —
 Яка одоліє і війни, й ракети,
 Сейфи спецслужбівські
  та коридори...
 Кедри кримські, ліванські кедри —
Продовжують переговори.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 01.07.2011 > Тема "Душі криниця"