Версiя для друку Обговорити в форумi

Бувальщина

А зорі в липні, наче хмільні від щастя – то сміються в небі, то грають в піжмурки, ховаючись за хмарами, та падають з розгону в Сулу – бавляться з русалками, чіпляються за латаття, занурюються в русяві водяні хвилі і видзвонюють сріблом, як дрібні монети в ночі-циганки.
Як же гарно гулялося понад тим берегом, де сріблилися ті липневі зорі, як багато мріялося, як солодко, аж до млості, пахло примарним щастям! Ярина любила цей берег. Любила ходити ним у літній тиші з Федором, слухати його голос, бачити при світлі зірок Федорові очі – залюблені й несміливі.
– То коли ж ти вийдеш за мене? – погляд у Федора робився благально-молитовним, а Ярині хотілося бачити його очі сміливими і відчайдушними. Федір був нерішучим, бо про те, чи вийде Ярина за нього, питалося Федором уже третє літо, і третє літо Ярині мовчалося.
Чому раптом у ту липневу ніч збрело дівчині в голову побачити в своєму коханому відчайдуха і героя, не питайте тепер у баби Ярини, бо тоді вона була юна, і ніч була зоряна-зоряна, як важке зоряне намисто на її дівочих грудях.
Тоді, в Купальську ніч, на краю посульського берега Ярина, різко зупинившись, рішуче зняла намисто, поклала його на долоню і зухвало проказала: «Як завтра до обіду принесеш це намисто – вийду за тебе заміж», – та й пошпурила з усього розмаху коралі в Сулу, до сріблястих зірок, що все ще купалися в хвилях. Засміялася дзвінко і побігла стежиною до своєї хати, що біліла на горі білим світом для Федора.
– Спробуй знайди... – жахнувся Федір. Почухав потилицю, допалив цигарку, розмірковуючи, що ж робити, що воно за оказія на його голову – отака дівчина!
– А знайду таки... – подумав і надламав гілку верби, аби запам’ятати місце, та й побрів додому самотою.
Чи спав чи й не спав, а вранці зібрав півсела парубків, привів до верби і сказав: «Справа могоричева. Ставлю бутель горілки всім, хто шукатиме намисто, а того, хто знайде, – візьму боярином на весілля...».
Дев’ятеро парубків вичовгали босими ногами всю прибережну траву, з чистопроточної води зробили побовтюху, що не встигала встоятися, бо хлопці один за одним пірнали, метушилися, сердилися, сперечалися в надії знайти Федорів скарб, але час швиденько (як човен) допливав до полудня, а намиста не знаходили...
Федір у безнадії ледь не плакав, благаючи парубків: «Хлопці, рідненькі, та не гарцюйте, як жеребці, он у лататті подивіться, і під отим кущем верболозу...». Але ні в лататті, ні під верболозом коралів не було. Чи то течія понесла їх з посульськими водами ген, подалі від Федорового весілля, чи Ярина кинула те намисто, як у вічність, ніхто того вже довіку не дізнається, але Ярина справді заміж за Федора не вийшла...
Висватав її парубок із сусіднього села. Село те звалося Глиняне. Розташоване в долині й оточене високими глиняними кручами, що з усіх боків жовтіли обдертими боками, воно здавалося затиснутим, аж немічним, наче й дихати там не було чим, хіба що глиною.
Маючи отакі глиняні гори, місцевий люд вибудовував у своїх обійстях, окрім глиняних хат, безліч сарайчиків, клунь, сажів, погрібників, курників виключно з глини, яка була єдиним будівельним матеріалом, до того ж – дармовим.
Однак не одного господаря привалила глиняна брила чи глибоко вирита печерка, не одна вдова прокляла жовті ошкірені зуби ближніх гір, що забрали годувальника. Мабуть, від того в селі найбільшим прокльоном були страшні слова: «Щоб тебе глина привалила!». Сказати таке – то сказати на смерть. З покоління в покоління у Глиняному знали: дорікнути сусіду, куму чи свату, вилаяти чи й вигнати з хати – то було приниження, але відважитися сказати про глину... То вже було останньою грудкою розбрату. Таке міг сказати тільки ворог ворогу.
...Тридцять третій рік у Яринину хату ввійшов разом із... Федором. З отим, колишнім невдахою, який так і не знайшовши намиста в Сулі, відступив від неї, соромлячись парубочих жартів та пересудів.
З тих часів вісім років пролетіло як мить. І ось раптом: «Здрастуй! – сміливо й рішуче, не дивлячись в очі, – лишки зерна віддаси сама чи шукати будемо?». Ярина заклякла: Федір!
– Федю! Це – я, не впізнав? – прошепотіла блідими вустами. – Це ж стільки ми не бачились?! Які лишки?.. Про що ти мовиш? Чоловік на Донбас подався, може, що привезе. Нема нічого. Вже пухнемо...
І Ярина підняла поділ, оголивши литки, що вже чорніли.
– Ти мені ногами не світи. Треба було менше намистом розкидатись, а тепер шукай і здавай державі, що де приховала, – гримнув Федір, так і не глянувши на Ярину.
– Дядечку! Не кричіть на маму, у нас, їй-Богу, нічого немає, тільки вузлик гороху ось тут, у наволочці, захований, – ледь чутно прошепотів Яринин хлопчик, дивлячись чесними блакитно-безгрішними очима на Федора, й аби показати, що справді не обдурює, витяг того вузлика з наволочки.
– Дитинко, Павлусю! – тільки й простогнала Ярина. – Моє дитя нерозумне!
– Дя.., а ви ж не заберете? – мовив, злякавшись, Павлусь.
– Як це – не заберу? Я ще й протокола напишу, що обдурювали совєтську власть, я ще матір твою під трибунал віддам, щоб життя медом не здавалося.
Що таке протокол і трибунал, Павлусь не знав, але своєю дитячою уявою збагнув, що це щось страшне, бо від тих слів мама його гірко заплакала. А може, вона плаче за тим горохом, який батько наказав берегти до останнього, а він, Павлусь, бач, признався, по правді сказав, а тільки дядько все одно забрав?..
Дитина ще раз благально глянула на Федора.
– Дядьку! Всипте хоч у кухлика трішки, бо дуже їстоньки хочеться, не забирайте всього, – попросив жалібно, простягаючи кухлика.
Федір оскалився, набрав повен рот слини, підійшов до того кухля, плюнув і засміявся. Павлусь зжолобився, як від батога, аж зігнувся від приниження, подивився з такою дорослою ненавистю у вічі своєму ворогу й чітко вимовив:
– Щоб вас, дядьку, глиною привалило!
Федір зареготав, як на вигоні: «Оце сказав! Ото дурне! Та де ж та глина серед зими? Перелякане...». Грюкнув дверима та й пішов, наче й не було в житті Ярини цього чоловіка, зоряних вечорів із посульських берегів, з першої ніжності та із сьогоднішньої ненависті.
...Павлусь помер через місяць після Федорових відвідин. Залишилась Ярина одна в порожній хаті, бо й чоловік з Донбасу не повернувся.
...Пройшли роки... То гоїлися рани в серці, то ятрилися знову. Минуле нагадувало про себе спочатку сусідськими дітьми, а потім – чужими онуками. Однак раділа Ярина божій днині, ясному сонечку, синьому небу й жовтим горам, що лисніли навпроти вікон величезними достиглими динями. Сусіди любили тітку Ярину за добру вдачу та щиру пораду. На свята збиралися в Ярини жіночки, аби погомоніти, пісень поспівати, новинами поділитись.
А то якогось дня забігає захеканий сусідський хлопчик і з порогу:
– Сидите тут і не знаєте, що в селі сталося! Он приїхав якийсь дядько полуторкою глини набрать, став накидать і ні з того ні з сього як обвалиться верх гори, і вся глина на дядька впала. На смерть і привалило. Вже й відкопали його, а ви нічого не бачили!
– Ой Боже, що ж воно за чоловік?! – зойкнула Яринина кума.
Хлоп’я перехекало й випалило зі знанням справи:
– Баба Ольга впізнала і сказала, що він з вашого села, тітко Ярино, що звали його Федором, а дражнили чогось Намистом...

м. Лубни Полтавської області.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 02.10.2009 > Тема "Душі криниця"