Версiя для друку Обговорити в форумi

Данило КОНОНЕНКО
ОСТАННІЙ ДЕНЬ ВІЙНИ

Ой, не грала гармонь,
А плакала,
Ой, ридала гармонь ридма...
Тихо зойкнула хвіртка злякано:
– Мамо! Ма...
А в селі «Перемога» чулося,
Бігли з поля худі жінки.
Мати в чорну печаль
запнулася навіки.

Орест КОРСОВЕЦЬКИЙ
ПОЛЕГЛИМ У ЄДИНОМУ БОЮ

Турбуйте, турбуйте живих
В густенних туманах ошуки,
Полеглі в полках штурмових
Солдати в бою без науки.
Хлопійка, нема й двадцяти,
Турбуйте, солдати безмовні,
Потяті огнем з висоти
Вчорашні колони призовні.
Вас ще таємниця трима,
Були дорогою ціною,
Немарно числа вам нема,
Солдати єдиного бою.
Неміряно крові зійшло.
Позаду жахніш трибунали,
І рвійно, кому повезло,
В окопи ворожі стрибали.
Хай правда уся виплива,
Щоб вість і про вас не пропала.
Всього лиш одна лобова,
Одна піхотинська навала...
Мовчать, по-солдатськи мовчать
Хлопійка полеглі відважні.
Гірчать генеральські, гірчать
Пишання за битви звитяжні.
Кому ще приходите в сон,
Резерви суворої плати,
Хлопійка призивних колон,
Єдиного бою солдати?..

Валентин НЕГОДА
БАЛАДА ПРО ФРОНТОВИЙ ХЛІБ

Розповідь ветерана війни Б. К. Гапоненка

Ось хліба шматок, як далекі дні,
Засох, почорнів від часу.
Його перед смертю віддав мені
Мій друг фронтовий Вася...
Ми від Підмосков’я
 з ним разом йшли,
Ділили і хліб, і воду,
І от до чужої землі дійшли,
Ми з ним – командири взводу.
Був ранок осінній, униз з пітьми
Дощик холодний сіявсь.
В воронці, притиснувшись, грілись ми,
Ох, доле моя, Василю!..
Війна по родині пройшлась, немов кат.
– Нікому й написати.
– Для мене тепер ти товариш і брат.
– Для мене ти мама й тато...
А потім дістав четвертинку хлібця,
Простого пайка фронтового.
Навпіл розділив... половинка ця
Й сьогодні чекає на нього...
Замислився... потім додав: «Якби я
Мав по війні сина,
Назвав би його твоїм ім’ям,
Утіху мою єдину...».
Щось хліб цей сьогодні не їсться мені.
Давай потихеньку з тобою
Пісню утнем про тривожні дні,
А хліб я доїм після бою...
Снаряд розірвався, один, другий,
Впала сосна підкошена,
Це бій починався -
 наш день трудовий,
Потом і кров’ю зрошений...
Був бій, ніби пекло, атака з атак.
Все раптом застигло в часі.
В одній з найжорстокіших контракт
Не стало мого, брат, Васі...
Той хліб я проніс через бід іржу,
Крізь дим і парадів чинність,
Як пам’ять про друга тепер бережу
Його як найбільшу цінність.
Цей чорний сухарик став рідний нам,
Вже син виростає красень...
Його на збереження мабуть віддам,
Сину моєму, Васі...

Дмитро ЧЕРЕВИЧНИЙ
* * *
Гриміли грози, шаленіли зливи,
І віхоли свинцеві з краю в край.
Не раз заврунені весняні ниви
Косила смерть і полонив курай.
Та знов яснів привітно небокрай,
Вертав орач у степ полинний, сивий
І краяв першу борозну, щасливий
Надією на щедрий урожай.
І мріяв про той час, коли дружина
Внесе в світлицю сонячну хлібину
На білім рушнику, як немовля.
І вперто від зірниці й до зірниці
У землю сіяв жито і пшеницю.
Життям і сонцем пахла та земля.

Валентина НЕВІНЧАНА
МАТИ

Стоїш, як Вічність, як Любов
Біля німого п’єдесталу.
Здається, в ньому сина кров
Ще пульсувать не перестала.
Як дальній відгомін війни –
У ранах стогне сорок перший,
Сумирно сплять твої сини,
Один вслухається, завмерши...
Йому шістнадцять...
Із-під брів,
Таких суворих, як і в тата,
Що десь у танкові згорів,
Дивились помста і розплата.
– Я знищу вбивць! Ти чуєш, ма...?
Й пішов від отчого порога.
Чекала: кликала – дарма!
Лишилась туга і тривога.
Не повернувся... Зник, як дим,
Життя спинивши напівлеті,
Щоб стать Вітчизни вартовим
На придорожнім постаменті.
У нім твоя невгасна кров,
Що пульсувать не перестала,
Стоїть, як Вічність, як Любов,
Біля німого п’єдесталу.

СПОМИН

Я гімнастерки не носила зроду,
І не була з солдатами в бою,
Засмучена, у час важкий відходу,
Лишила я Володарку свою.
Взяла вербички гілочку вологу,
«Кобзар» і хліб у вузлику твердий,
Та гривеники два, що на дорогу,
Віддав мені сивенький дід Гордій.
На схід нас гнала лиховісна віхола:
Через воронки, стернями щодня
Ішла тоді босоніж, а не їхала, -
Замурзане, худеньке пташеня.
В далекому степу, біля Саратова,
Мене так зігрівала в люті дні
Мала пожовкла фотокартка братова,
Що десь згорів у фронтовім вогні.
З дівчатами ходила до шпиталю,
Пораненим здавала кров свою.
Вони ж казали: «Не журися, Валю,
Ми вернемо Володарку твою...».
Їх голоси в мені живуть і досі:
Вони ж мої вертали береги
І касками черпали воду з Росі,
Яка в бою давала їм снаги.
Не маю орденів я, ні медалі,
Але й моя кровиночка мала
В прифронтовому віддана шпиталі.
Бійців аж до Берліна довела.
Відгомоніли фронтові дороги,
Та, як травневі зблискують вогні,
На вулицю, у свято Перемоги,
Не соромно виходити мені.

Сейтумер ЕМІН
* * *
Що сниться тим, хто воював:
Багаття фронтові? Привал?
А може, пагорб чи граніт,
Де вбитий мій товариш спить?
Що сниться тим, хто воював?
У морі вибухів обвал?
Чи слід, що за гвинтом зника?
Вогонь тривожний маяка?
Палаючих будинків дим?
Не спиться у ночі живим.
Нас будять криками сичі,
Як виск снарядів уночі.
Вогні далеких телевеж, –
Неначе відблиски пожеж.
Летить Земля в глибокій млі.
Що сниться уночі Землі?

Переклад з кримськотатарської Данила Кононенка.

 
Єва ПОНОМАРЕНКО
СВЯТО НА ТУРЕЦЬКОМУ ВАЛУ

Полин-трава росте на Перекопі,
Там, де бої гриміли у війну.
І де війна згубила не одну,
А безліч душ. Тепер в старім окопі
Горілку п’є із юнкою юнак –
Так Перемоги день він відзначає.
А ветеран сльозу в полин роняє
І на траві танцює краков’як.
Видзвонюють на піджаку медалі:
«За Київ», «За Варшаву», «За Берлін».
Під оплески гучні танцює він,
А я дивлюсь, що на ногах сандалі
Жіночі в нього... Той, що захищав
Нас від тевтонських псів і самураїв,
Не може добре взутись в цьому раї.
Скажіть, за що ж тоді він воював?!
П’ють молоді у свято Перемоги.
Співають гучномовці про війну
І про бої, що йшли тут в давнину.
А я дивлюся на старечі ноги,
Що в голубих сандалях до знемоги
Все топчуть-топчуть листя полину.
Полин-трава росте на Перекопі...

09.05.2001 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2009 > Тема "Душі криниця"