Версiя для друку Обговорити в форумi

НОВЕЛА

Я ішов надто поволі, оглядаючи лани, переліски, небо. До мене линули зливою, закохані у сонце, жайворонкові пісні, які хоч на якусь мить повертали солодку молодість, що загубилася на зарослих споришем стежках, в очеретах, між ярами та струмками весняних далеких, але бажаних і радісних спогадів. Тепер вони навіювали лише тяжке зітхання і не пригаслий задавнений сум. Тут, серед цих дивовижних, мальовничих і неповторних чарів, я ріс, зростав, вивчав лікарські рослини, птахів і комах. Вітри і хмари, зайців, лисиць і поважних неквапливих лелек, які зовсім не боялися мене. Та і я, ніяким чином, не завдавав їм щонайменших прикрощів. Розмовляв з перепелицями, лелеками, що примостилися на старому вітряку лише з єдиним покаліченим крилом, в якому тужно завивав вітер, який втратив свою правічну силу перетирати на каменях збіжжя і дарувати гречкосію святе борошно. Колись я приходив не сам. Навесні і влітку до мене прибігала однокласниця Зіна Братиця. Я малював їй лелек і польові квіти. Вона дарувала мені запашні букетики польової м’яти і материнки. Дівчина пильно дивилася мені в очі. Щось хотіла сказати і лише щоки її розквітали червоними маками. Ось так, ми ходили вузенькими стежками, намагалися зловити слизьких карасів у мілких видолинках. Та даремне: вони тікали від нас у потемнілу від куширів глибину.
Якось Зіна, довго вагаючись, нахилила чорняву голівку, закинула довгеньку косу за спину і заплакала. Я намагався пригорнути її та дівчина вислизнула з моїх обіймів і побігла до пагорбу з розквітлим горицвітом. Ті рослини посіяла і пильнувала моя мати багато років, і вони розрослися світлою сонячною ділянкою, простягнувши золоті пелюстки до неба.
— Євгенику, — кликала чарівниця співучим і лагідним цнотливим голосочком, — іди до мене. Біжи хутчій.
Спочатку я думав, що вона втікає навіть від мого погляду. Та дуже зрадів, що помилився.
— Лицарю чорнобровий! Візьми мене на руки і віднеси на отой пагорб з розквітлою анемоною. Я прагну піднестися ближче до неба.
Затамувавши подих, я брав Зіну на руки і завмирав. Мені здавалося, що від мого жару закипить вода у струмках і вологих долинах з карасями. Дівчина тулилася до моїх грудей, обнімала найніжніше шию, трохи соромливо цілувала і притишено шепотіла:
— Яка краса, яка неповторна велич природи! Немов це не біля нашого села, а десь в міфічному краї, за далекими морями і лісами.
Мені здавалося, що я раптом спалахну жагучим жаром і перевтілюсь в горицвіт.
— Євгенику! Ти кохаєш мене? Скажи, не приховуй, — раптом наважилася красуня.
— Зіночко!!! Ти моя мрія, виплекана у серці, скарб, найдорожче золото світу на всі наші розквітлі весни і роки.
— А чому ж ти вчора подарував Лізі свого вірша про кохання?
— Вона дуже просила і навіть благала. Хоче освідчитись у почуттях Зиновію Ушенку.
— Це правда?
— Чистісінька. Присягаю небом, солов’ями, горицвітом.
— Вірю, лицарю, — трохи сумніваючись продовжувала дівчина, — дуже мені прикро стало на душі, бо ти якось особливо усміхався Лізі, немов щось приховував від мене. А вона ж така смачна поставою і повною пазухою, як казав Михайло Швець.
— Євгенику, — раптом засяяло її обличчя від розвіяного суму, — давай заночуємо серед оцього раю. Я тебе обніму і спалахнемо у полум’ї почуттів, — усміхнулась вона якось таємниче, але щиро і натхненно.
— А наші батьки? Що вони подумають?
— Подумають, що нас з’їли... вовки. Шукатимуть. А як знайдуть, нестримно радітимуть.
— Та ще й почастують лозинами по окремих місцях.
— То і нехай. Я ладна задля тебе перенести цю навіть лиху пригоду.
— У моєї матері гіпертонія. Це додасть їй багато хвилювань, значно погіршить стан і так надто кволого здоров’я.
— Тоді, тоді ми підемо додому, а завтра знову прибіжимо. Я пригорнуся, а ти понесеш мене до джерельця. Ми нап’ємося і викупаємося у цілющій воді, щоб вічно бути молодими і прегарними, як зараз.
Ранком вона тихенько постукала у вікно моєї кімнати, тяжко дихала і розплакалась:
— Євгенику, якийсь лиходій викосив наш горицвіт дощенту.
Мені не вірилось. Ми прибігли до пагорба. Вражено зупинились і втирали рясні сльози: не побачили жодного квітучого стебельця.
— Що робитимемо? — глянула Зіна мені в обличчя, а я продовжував плакати.
— Поливатимемо залишки стебелець, — спромігся я на хистку і не вельми впевнену розраду.
Щоденно ми носили воду з джерела та сподівалися врятувати від. спустошення кілька куртин дорогоцінних лікарських рослин. І таки врятували.
Наступного року відновилось чимало куртин і ми, відсвяткувавши своє сімнадцятиліття, квітли в радощах на пагорбах. Співали разом із солов’ями, любилися-кохалися і... не переставали.
Через рік я подався до медінституту, а Зіна більше мене не зустрічала. Вона померла навесні від серцевої недуги. Для мене безперестанку голосили вітри в єдиному покаліченому крилі старого вітряка. На канікули я завжди поспішаю до могили, проклинаючи нікчемний ревмокардит і тромб, що забрав так раптово молоде життя. На могилці я посадив кілька кущиків горицвіту, які пишно розрослися яскравими сонячними пелюстками. Дивлюся на дивовижні блискучі злитки живої природи і мені вчувається сподіваний та навіки погаслий голос звабливої юності:
— Лицарю мій дорогий. Я кохаю тебе, кохаю, кохаю...
Затихають солов’ї, а очі мої надовго запливають гіркими-прегіркими слізьми.

Євген ТОВСТУХА.
м. Яготин на Київщині.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 01.05.2009 > Тема "Душі криниця"