Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

Валентин Вікторович Мисько народився 14 липня 1939 року в селі Будилівка Радомишльського району Житомирської області. Після закінчення середньої школи здобув фах електромеханіка у Житомирі. Армійську службу проходив на Далекій Півночі та Новій Землі. Працював на лісоповалі на Соловках.
Вищу журналістську освіту студіював у Києві, після чого понад 30 років працював газетярем на Слобожанщині і Поліссі. Член Національної Спілки письменників України. Автор поетичних збірок: «Материнське слово», «Хрещення вогнем», «Пряжа», «Кресало» та інших. Валентин Мисько нагороджений Грамотою Національної Спілки письменників України за вагомий внесок в українську літературу, активну участь у громадській діяльності, у відродженні культури і духовності рідного народу. Мешкає в м. Володарськ-Волинський Житомирської області.
Пропонуємо увазі читачів нові вірші поета.

ДУША

В глибині душі,
Де козацький дух,
І борвій-рушій
Й досі ще не вщух
На краєчку серця,
Що взялось вогнем,
Возноситься в серці
І здіймає щем,
Де могуть із болю
Плине в далечінь,
Де в бентезі воля
Зморена, мов кінь.
І душі прозріння
В передзвоні днів,
Де святе насіння
Вибухне під спів
Річки в очереті,
Що цвіте сухим;
Дівчина в береті
З дубчиком одним,
Що зорить за плином
Між похилих верб.
І рече калина
Про чумацький степ.
Зболеність душі
В чистоті своїй
В серця на межі
В доброті незлій…
І тече життя
Між ялин й осик
В вічне маяття,
В нескінченний крик
Сосен, вільх, ялин,
Де зблиски сокир,
Де поліський плин
Мчить, немов огир.
Не рветься вервечка
В святій маячні.
І душа скраєчку
У цій течії.
* * *
Не бий в литаври,
 коли кволо
Світ свої милиці гойда.
І, зупинившися із болем,
Розв’язує торбину, де біда
Ховається од злого ока,
Щоб залишитись в самоті…
І нависа Чорнобильська
 морока
З святим ягням у німоті.

СУПРЕМАТИЗМ КАЗИМИРА МАЛЕВИЧА

«Джерелом українського модернізму й авангардизму були, передусім, традиції вітчизняної культури, зокрема – фольклорної.
Так, супрематизм Малевича виник із ґрунтовного вивчення видатним художником знакових архетипів орнаментального розпису селянської хати» (з газет).
І
Лелека приніс
 у довгастому дзьобі
новонароджену дитину
у капустяній грядці
в хатину тітки Килини –
і враз світлиця засяяла
чудотворним сонцем.
До хатини прилетіли
 ластівки
з росою у дзьобиках,
щоб напоїти чорнобривці
під розмальованими
 стінами,
а в шиби вікон заглядає
веселий поліський світ,
виграючи на сопілці
джерельного «Дударика».
ІІ
Півонії заспівали
Про кмітливих чумаків,
Що куліш варили з салом
В полі до смерків.
І їм бачилась хатина
В далях, де бусли.
Де раділа тополина
Квітам, що цвіли
І на призьбі і на стінах
З полум’ям зірниць,
Де прадавняя житина
Втримувала міць
І хатини, і півоній,
Що злетіли ввись,
Де в небесному розгоні
Янголи зійшлись,
Приземлившись у сум’ятті
Біля ніг верби.
Я на «Чорному квадраті»*
Віддалявся без журби.
Тільки хата небагата
Квітнула в саду,
Де калина заповзята
У своїм роду,
Відбуявши вікопомно
В дощ і в сніговій,
Засвітилась полум’ям
В доленці моїй.
У несхибленій світлиці,
Де Господь і час,
Сяють дивнії зірниці
Без лукавства і прикрас.
І на «Чорному квадраті»,
Без мольби і зазіхань,
Я живу в селянській хаті
Без печалі і зітхань.
І гостинна моя хата
З чорнобривцями в саду,
Приповідками багата,
Відганя біду.
Ту, що в «Чорному
 квадраті»,
Де вогонь і суд,
Мудреці тут бородаті
Оголюють суть,
Де возноситься людина
З небом ув очах,
На землі пала зорина,
Щоб світ не зачах.

* «Чорний квадрат» - картина К. Малевича.

КАМІНЬ РОЗПОВИТИЙ

Там, де синь небес,
Де поліські самоцвіти,
В кольорах воскрес
Камінь розповитий
В зблисках і сяйбі,
У цвітінні Божім…
Я візьму собі
Це величчя гоже,
Де краси – розвій,
І палахкотінь.
Каменів сувій
Виріс з озорінь,
З магми в глибині,
В сяйнім ореолі –
Все цвіте в мені,
Як веселка долі.
І моє Полісся
В спалаху зорин
Квітне на узліссі
В полиску перлин.
І зійшовши зверху,
Бачив гріховінь,
Бог каміння вергав
В цноті мерехтінь –
І цвіла у полі
Дивом голубінь
Без іржі сваволі
З Господа велінь.
Самоцвіти сяяли
У серцях людей…
З-поза лісу соняхом
Викотився день.

ЖИТО

Моє поліське жито, -
Мудрішає життя.
Дощами-градом збите,
Землі в тобі злиття.
І поту чересла,
А ще любові цвіт…
З тобою привела
Нас Божа Мати в світ.
Моє праотче жито,
Мій ратаю суціль.
Тебе ціпами бито,
Напевне, звідусіль.
Ланів святі сувої
Мені болять чомусь…
Терплячості земної
У тебе вчусь.

АНСАМБЛЬ СОЛОВ’ЇВ

На болоті, де гуде бугай,
Де лозняк ушир розрісся,
Оспіваю я поліський край,
Де бджола летить з узлісся
На квітки зугарні на болоті,
На лозняк, що в травах, мов отари.
Є вода у цій природній плоті,
І її зливають ще і хмари.
Сіно запашне корівці буде,
Діти хай нап’ються молока,
Я твоє двигтіння не забуду,
Як гогоче здвижева ріка.
Жити тут дехто не зможе
У тряскому баговинні днів.
Поліщуки кажуть, що з них кожен
Виграє в ансамблі солов’їв.
Чую сплеск води на річці,
Мабуть, це невтомленість бобра.
Мавка і Лукаш в своїм величчі
Оповиті святістю добра,
Рідні мої братик і сестра.

ГРАЄ ЖОВТЕНЬ НА ГОБОЇ

Виспіви жайворині
Вчуваються в селі.
На стовпі коло ворини
Віються стрічки малі,
А на в’язові предовгі,
Ось вони злетять у вись…
Біля клена моя доля,
Скроні сріблом узялись.
І крокує тепла просинь
Із весільним рушником.
Всюди ходить боса осінь,
Все фарбує напролом
Кольорами із проміння, -
Пробивається з-за хмар,
Виростає спалахніння
Розкуйовджених стожар.
Десь на дні душі тремкої
В несповитому краю
Грає жовтень на гобої
І пробуджує зорю.

ЗГОРБЛЕНЕ СЕЛО

Змарніле аж до нитки
Загублене село.
Нема в нього калитки,
Бо жито не зросло.
Хатина лободою
До стріхи заросла.
І бабця з градобою
Нам книшик принесла
Із яблуками стиглими,
Побитими у шквал.
Зустрілася, мов з рідними,
Бо тут її причал.
Тут щасне все до кетяга
Калини у разках.
І вірю у прикмету я –
Бусли зійшлись в полях
І серце, мов обценьками,
Хтось боляче затис.
Здається, ніби дзенькнуло,
Як птахи здійнялись.
Прощаюся з надією
У згорбленім селі,
Як буцімто з родиною
У невидющій млі.

ВІЧНЕ БАГАТТЯ

Перейшов я рубіж заборонений,
Де вождизму чаділа брехня.
І мій батько лежав замордований
На підводі концтабірній без коня.
За межею тією і досі,
Де і дріт, кулемет і наган,
Де приречені в долі не просять,
Щоб зламала для них ятаган.
Раз ти став журавлем на припоні,
То настане й твоя нагла смерть.
Не іржуть у лугах твої коні,
Все летить по траві шкереберть.
Ти у відчай ніколи не падай,
Бо сопілка твоя усіх нас
Порятує у співах від падла,
Що у ямі закопує час.
Що й казати!
 На світі проворнім
Не втечеш од людського гріха.
І затрубить тобі на валторні
В позолоті знедоля крихка.
Свою совість обплутану дротом,
Не продай за дешевий рубіж,
Бо в твоїй Україні сколоти
Вже лежать у степах під засніж.
І не менше й не більше, нівроку,
Повідміряно літ на сувій,
І залишаться батькові кроки
І твої в хмаровинні завій.
Перейду я кордон
 вже без батька,
Де у терені вітер затих,
Та палатиме вічне багаття
В родоводі нащадків моїх.

ГОЛУБИМ СВІТ

Нам не потрібен Робесп’єр
На вулицях і міст, і сіл.
Хай люд у душах має перли,
Де Божий квіт осів.
Не Робесп’єри нам потрібні,
Що у крові топили сонця схід.
Мелодії людина гідна,
Що омузичує й голубить світ.

СВІТЛА ПРЕЧИСТА

Вливається радість у душу
Від льону мого поліського.
У поле іду зворушений,
Як мамина щира пісня.
Хто тебе так приголубить,
Що мить стане вічністю.
Мама моя, сизокрила голубка,
З благословенною вірністю.
І огорне зоря нас чиста
Серед льону синього в полі.
Доля моя – світла Пречиста.
У лляній білюсінькій льолі.

ЗІГРІЄ МАТИ

Прийдешнє увижається за плаєм
І мариться воно, немов весна.
Але життю тепер існує плата,
Начеб у Бога зіронька ясна.
Буття не проклянеш зрадливо,
Оте своє, що виніс тобі час.
Йди до криниці не квапливо
І кроки спантеличені не важ.
Що є, то є. Абсурд чи бідність, -
Гойдався не в колисці золотій,
А в тій кленовій, що на виріст,
Де буднів хлюпає прибій,
А в них біда, де тая бабця,
Що клопоталась нами задарма.
Йшло горе через нас, мов трясця,
І люто шкірилась зима.
Хтось утікав в оазис духу,
Хтось пробивавсь крізь сніговій,
Перемагаючи задуху,
Утвердившись в добі своїй.
Чим дух міцніший, чим сильніший, -
Нескореність твоя, як поклик днів.
І ти стаєш мудрішим,
Стаєш незламним між огнів.
І та година, що настане,
Тебе зігріє матір’ю завжди.
Окрилюйсь волею безперестанно.
Не йди в болото.
Шляхом йди.

м. Володарськ-Волинський Житомирської області.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 06.02.2009 > Тема "Душі криниця"