Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОЕЗІЯ
(Василь Дергач. Україною серце лікую. Вибрані твори. Черкаси, 2008 р.)

Чи багато ми читаємо книжок узагалі і художніх – зокрема? Питання, як-то мовиться, риторичне. Чого гріха таїти, навіть даровані колегами по перу книги, відкладаємо на «потім». Згадав я про це тому, що якби раніше не читав творів цього плодовитого і талановитого письменника з Черкащини, ніколи б не взявся бодай погортати його понад 500-сторінковий том вибраного, виданий до вісім- десятиріччя від дня народження автора. І… ніколи б не пройнявся, не збагатився неймовірним відчуттям гіркої нашої новітньої історії, за висловом класика «лиха давнього і сьогочасного». Тож взявши це видання до рук, так і не зміг відірватися впродовж кількох днів, не прочитавши її від початку і до кінця.
У цей ошатний, з поліграфічною любов’ю виданий том, ввійшло краще з кращого, створене письменником більш як за сорок років. Найбільший за обсягом перший розділ промовляє сам за себе назвою «Гіркий мед поезії». Тут зібрано, точніше, вибрано вірші, починаючи зі збірки-первістка «Мелодії рідних доріг» (1972 р.) і до передостанньої «Разочок рідного сузір’я» (2006 р.), бо дві останніх збірки «Акорд життя» (пісні) та «Таїна квіту» (друге видання) з’явилися вже після виходу вибраного. Чималий і другий розділ «Зерна з лану прози», де представлені два оповідання з книги «З перебитим крилом» і уривки з роману-саги «Тепло і холод», відзначеного, до речі, премією Українського Вільного Університету в США і недавньою премією імені Михайла Чабанівського. Третій розділ вибраного «У драматичних вихорах життя» містить п’єсу на сучасну тему «Яке коріння, таке й насіння». І в останньому, не менш цікавому розділі, - роздуми самого В. Дергача про його творчість. Перераховую всі ці назви з єдиною метою: нехай читачі мають бодай побіжне уявлення про цього письменника – працелюба, адже в бібліотеках, тим паче кримських, годі знайти його твори через мізерні тиражі, скажімо, рецензована книга побачила світ аж… 250 примірників (!). Слід додати ось що: коли писалася ця стаття, пошта принесла ще одну, мабуть, найостаннішу поетичну збірку В. Дергача «Важке воскресіння». Назва теж промовиста: нелегко нам, українцям, дається воскресіння з тоталітарного минулого.
Магія вибраного «Україною серце лікую» тримається на двох, так би мовити, китах. Перший – це особистість її автора, неординарна, небайдужа до горя людського, готова завжди допомогти приниженим і розтоптаним колишньою і теперішньою владою. Він знає ціну хліба і слова. Все життя трудився серед людей у колгоспі, на шахтах, очолював колектив Ватутінської теплоелектроцентралі на Черкащині. Його батька невинним замучено в сталінських таборах, дідусеві теж довелося звідати табірних поневірянь. Тому-то в його крові і його творах ота потреба говорити правду, а не приховувати її, давати людям, подіям і передовсім собі чесну оцінку. Тільки так очищується душа і легше жити. Як на сповіді. Тому-то під впливом Шевченкового слова він навчився гарно писати про свою землю, на якій живе, про щирих простих земляків, яких щодня бачить, навчився передавати своє відчуття світу, сприймати його особливо тонко аж до завмирання серця:
Ластівка падала,
ластівка плакала,
У вітра прудкого
просила захисту:
Згинуть же в світі
сироти-діти,
Коли не врятуюсь
я від яструба.
Тому-то його поезії живі, тремтливі, з високим струменем народності, а слова – доторком до душі: легким-легким, ніжним-ніжним, теплим і п’янким, як і сама музика життя. Недарма ж близько тридцяти його віршів стали піснями. Приміром, «Піснею про Тараса» народного артиста України Якова Цегляра відкривався в Державній опері у Києві урочистий вечір, присвячений 150-річчю Великого Кобзаря, а «Пісню про Україну» співають багато хорових колективів Звенигородщини.
Другий кит, на якому тримається творчість В. Дергача, це – майстерність. Як і в кожного талановитого поета (у прозі він – теж поет!) у нього свій стиль, своя манера письма. Особливо це відчутно у громадянській ліриці. Він, як справжній майстер, вільно «оперує» всім арсеналом художніх засобів:
Мене розп’ято на хресті.
Чого? Я – не Христос.
Тепер стою на висоті,
Чекаю з неба гроз.
Мене прикуто до землі.
Чого? Я – не Антей.
Віддав би їй свої жалі,
Взяв сили для людей.
Мене прикуто до безмов’я,
Мене пристрелено навік.
Моє дитя, безмовне слово
Зростає у безмовний крик.
Книгу «Україною серце лікую» висунуто на обласну премію імені В. Симоненка (Черкаси), яка присуджується кожного січня до дня народження поета. Віриться, що
В. Дергач стане лауреатом цієї престижної премії, бо всією творчістю на неї заслуговує. Адже і тут, в автономії, завдяки публікаціям у «Кримській світлиці» ми знаємо і цінуємо його творчість – талановитого письменника з Шевченкового краю.
Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
письменник, лауреат премії імені Олекси Гірника.

ВАСИЛЬ ДЕРГАЧ
«УКРАЇНОЮ СЕРЦЕ ЛІКУЮ»

ГЛИБОКІ РАНИ

Збива нас зі шляху
корупції підла рука.
Кігтястими пальцями
лізе в кишеню злочинно,
По-вовчому рве і ховає,
як лис, по кутках
Знекровлені горем солодкі
шматки України.
Мій докір, мов компас
стримить до столичних чинів,
І гнівом на них,
наче молотом, хекаю:
- Що сталося, хлопці?
Чи ви не Вітчизни сини?
Чому це злочинці
збиткуються над безпекою?
Хаос. Казнокрадство.
Жирують «круті» мастаки.
Комедія - щонайтрагічніша в світі:
Слабку демократію крадуть
і рвуть на шматки,
Й самі ж демократи
не можуть себе захистити.
А там, у Верховній,
із чесними поруч сидять
Хапкі лазаренки
з нахабними писками.
- Ха-ха! Ну, то що?
Не вдалось нас піймать?
Їх насміх окропом
усі Комітети оббризкує.
- Немає дурних. Ми обранці - і «ша!»
Нахабство і гроші для нас запорукою.
Чого ж до законів і нам поспішать, -
Щоб нас же і визнали вурками?..
Наш осуд, наш лемент
для них пустий звук.
На нас їхня підлість
із офісів вороном кряче.
В меті їх злодійській
прибрать нас до рук
Досягнуто дещо:
чим гірше - тим краще.

ЗОЙК ПЕНСІОНЕРА

Ти гнувся у шахтарському труді,
А я в колгоспі на ланах трудився.
Своїм вождям ми вірили тоді,
Що нас вони підтримають в біді,
Щоб нам на старість гріш
якийсь лишився.
Сьогодні ж похитнулась наша віра:
Лишились ми на хлібі та воді.
За весь свій вік у владників нещирих
Не заслужили більшого в житті.
От дожились! Гроша не заробити
На чорний день. Оце дороговказ!
Невже не буде за що й хоронити
Нащадкам бідним ще бідніших нас.
25.01.1992 р.

УКРАЇНІ

Обкрадена у власній хаті,
Не раз обманута в житті,
Ти волі прагнула, як свята,
Й за це, як на хресті розп’ята,
Віками мучилась в біді.
Не раз твоя гриміла й зброя,
Ти піднімалась проти зла.
Та й після всіх повстань і воєн
Так і лишалась сиротою,
Катами змучена жила.
Сьогодні знов гукнув до волі
Тебе козацький заповіт,
Тобі озвався голос долі
Й полинув лунко в білий світ.
І нас той голос канонадний
Збудив від сну і від знемог,
І наш незборний рух до правди
Зламав імперії ярмо.
Якщо й надалі сіль у рани
Надума хтось сипнуть тобі, -
Знай, Україно, в полі брані
Наш гнів зведеться на тиранів
І переможе в боротьбі.

СІЙМО, ДРУЗІ...

Все змішалось. Всі - підсудні,
і всі - судді.
В спазмах місто, стогне змучене село.
Ні туди, ані сюди - на перепутті.
Правда й фальш - тепер
усе на велелюдді.
Скільки галасу ніколи не було.
Партократа жебраки взялися смикать.
Хлопці в робах - всіх
чиновників скубуть.
Світ нуртує, аж захльобується криком,
Пліток - хори, розберися, де ж та суть.
Рух народний, владоможцям
 не підзвітний,
До свободи розпочав прудкий розбіг.
А колишні в кожнім вислові новітнім
Потаємно відмічають чийось гріх.
Все збирають для майбутніх екзекуцій -
Демонстрації, і стяги, і слова, -
Щоб примусить язикатих волелюбців
По-інакшому в ГУЛАЗі заспівають...
Поспішаймо ж, сіячі.
Таку хвилину
Нам недарма сама доля підвела.
Добрі зерна боротьби за Україну,
Своєчасно лиш посіяні й надійно,
Нам віддячать урожаями зела.
Нумо ж далі. Чому знову зупинились?
Віра в правду нам в
житті додасть снаги.
Незалежність. Це ж
остання божа милість
Відкупитись за мовчанку,
за несмілість,
За накоєні байдужістю гріхи.
10.01.1990 р.
* * *
Затисла Україну скрута.
Й безладдя нам готує пута,
І безнадія нас гризе.
А він, колишній партокрута,
Керує знову круто й люто,
Немов повзучий змій отрутний,
Останню кров з надій сосе.
На зборах гучно захищали
Комуністичні ідеали:
«Набутки - порівно усім!».
А у елітних тайних ложах
Міняли владники - вельможі
Свої ідеї на калим.
Вам з дітьми без квартири - горе,
Ляка життя голодомором,
Хоч з мосту - в воду, в чорторий.
А він отруйним мухомором
Здіймає в небо неозоре
Приватний п’ятиповерховий
Палац над Чорним морем свій.
Тепер з палацу демократом
Він голосує теж мандатом
За користь ним колись проклятих
«прогнивших» ринкових ідей.
Та знайте всі, як змій той сірий,
Він поміняв лиш тільки шкіру,
А жало - знову на людей.
* * *
Україною серце лікую.
Перешкодами думку гострю.
Знов Пегаса до злету лаштую,
Йому в гриву вплітаю зорю.
Чахне сила протухлого ладу.
Закінчивсь фарисейський парад.
Ложні лозунги листопадом
Геть посипалися підряд.
Розбиваєм імперські закови.
Вивільняємось від отрут.
Дух свободою дихає знову,
Хоча тіло в попругах від пут.
Хай весна наша ще в тенетах.
Хай нема через скруту мостів.
Та я крила до справжнього злету
Вже давно, як боєць відростив.
Свою радість до злету готую.
Свою мужність і слово гострю.
Україною серце лікую,
Задля неї я сили гартую,
Їй до слави вплітаю зорю.
27.10.1995 р.

НІ ХРЕСТІВ, НІ БЕРІЗ...

Знову спомин болючий про горе
Поверта до страшних лихоліть.
Насуваються білі простори,
Ні хрестів, ні беріз білокрилих
Тільки туга, як чайка, квилить...
Коли б знати, де батька могила,
Посадив би берізоньку теж.
Та не відаю. Доля немила
На життя йому право згубила
Тридцять сьомого злочин без меж.
Як за кожного пагін в тім краї
Посадити - то виріс би ліс.
Та берези в снігах не зростають,
А кущі себе сумом карають,
Кожна віть аж замерзла від сліз...

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

Рвонула думка, як штормовий вітер.
Позвала совість у повстанчий злет.
Пітьму наруги над притихлим світом
Промінням правди осявав поет.
Насталював плуги в гарячім горні.
На злежане заносив лемеші,
Крутив вагомих дум могутні жорна,
Будив громи з народної душі.
Своїм життям ще раз довів навіки
Давно відому істину одну:
Поети виміряються не віком,
А силою духовного вогню.
Хто не зломився серцем від диктату,
Тому пітьма не перепинить шлях.
Хто сам горів, тому й дано багато –
Світити словом людям у віках.
І коли хтось ще наставля рогатки,
У чесну славу заздрістю стріля,
Хай знає - вирок винесуть нащадки.
Велике - краще видно звіддаля.

«ЄЖОВСЬКІ» РУКАВИЦІ

Гримкоче часу колісниця,
Летить неспинно у майбуть.
А про «єжовські» рукавиці
Ніколи людям не забуть.
Це їхня підлість і сваволя
Не зігрівали, а пекли,
Серця й невинні людські долі
До крові кігтями кололи
Й на страту змучених вели.
Тепер таке і не присниться
Ні рядовим, ні керівним -
Страшніш вогню, міцніше криці!
Цупкі верховні рукавиці
Душили затиском міцним.
Коли ж супроти них вставали
Бійці, до правди не глухі, -
Вони, мов зашморги із сталі,
Всіх волелюбців затискали
За неіснуючі гріхи.
Пролине часу колісниця,
Прийде оновлена майбуть,
А про «єжовські» рукавиці
Ніколи людям не забуть...
* * *
Дніпро, Дніпро, ріка мого народу,
Ти - як життя вируючий потік,
Пливеш удаль в годину і негоду,
Із берегами звінчаний навік.
Для нас ти був, як батько,
добрим, щирим,
І твої хвилі щастя нам несли.
І ми тебе як рідного любили
І називали славою землі.
Та влізло в нашу хату горе люте,
Чорнобиль нас затис, як чорний спрут.
На тебе вся надія, наш Славуто, -
Здолай і спрута, і його отруту
І захисти від знищення наш труд.
Спинись, згадай тривожний
світ калинний,
Не доведи Господь, щоб для Вкраїни
Твоя цілюща течія неспинна
Сьогодні стала гробарем страшним.
Натхненник духу нашого і сили,
До тебе, як до вищого з богів,
Звертаюся: спаси нас і помилуй
Від цезію, від хвиль радіопилу,
Від атомних новітніх ворогів.

ДОЛЯ

Я не безмовний раб і не король,
Не лицар знаменитий і хоробрий.
Мені не треба особливих доль,
Мені - звичайну, тільки б
гожу й добру...
Таку, щоб горе вміла розуміть,
Не зупиняла щастя на порозі,
Була теплом в хуртечах лихоліть,
Джерельною водою у дорозі.
Таку, щоб, як учитель у житті,
Здіймала з доброти цупкі запони,
Не крилась, а в людей на видноті
Правдивим керувалася законом.
Якщо ж мені на власному віку
Не випаде такої долі стріти,
Я сам собі тоді створю таку
І з нею помандрую білим світом...
якщо його не візьмеш в боротьбі.
* * *
Номенклатурники КПРС при її розпуску одержали гроші і згідно з 50 000 розписок повинні їх повернути при відновленні влади КПРС.
(«Народна газета», № 19, 1997 р.).

Навчав кон’юнктурників
комуністичний лад: мораль та ідея?
Начхати вам!
Другий буде лад, -
то другий постулат:
скоріше ставайте
ділками-магнатами.
Розписки давайте
- і долари ось вам усім.
Та знайте, я дихаю
також наварами, -
ніколи не був я у світі цім
Марксовою примарою.
Фарбуйте себе і ховайте
наш грішний фактаж,
щоб мешканці
знову до нас побрели самі.
На суть свою чорну
кладіть голубий макіяж,
У прагненні влади побудьте й підлизами.
А як повернусь, - застеріг комунізм, -
щоб враз від блакиті відмилися,
Щоб гроші вернули
і кожен червоним явивсь.
А ні - догоню.
Я кульгаю, та ще не
на милицях. Міняйтесь.
Вклоняйтесь на мітингах
людям щомить.
І всі депутатами станьте народними.
Кафе, магазини за гроші
оці розкупіть,
а потім те ж саме
вчиніть із заводами...
ЦеКа не спішив
пакувати дорожніх валіз,
В сценарії зради було
наперед все розписане.
Взялися цекісти
насаджувати приватизм,
науку перевертнів
кожен з них гриз,
гримуючись
жовто-блакитними лисами.
З розписками щезнув
останній державний запас.
Лиш протяг загув
в банкосховищах завірюхою.
Тепер дивіденди для них
нараховує час,
а нам - голод-холод в потилиці дмухає.
Вони - в «Мерседесах»,
а нам, як волам,
тягти свої ярма в цехах
за верстатами.
Продовжується
політично-злодійський бедлам
в достаток,
в життя нам лупасить гарматами.
Отож моє серце -
немов на ножах,
а слово із гнівом повторює:
- Фарбовані! Ви принесли оцей жах,
Цього не простить вам історія!
1997 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 12.12.2008 > Тема "Душі криниця"