Версiя для друку Обговорити в форумi

Пісня - душа народу
НА ПОКРОВУ, 14 ЖОВТНЯ, РаїсІ Кириченко ВИПОВНИЛОСЯ Б 65 ЛІТ...

14 жовтня 1943 року побачила білий світ у селі Корещина Полтавської області майбутня співачка, народна артистка України, лауреат національної премії України імені Тараса Шевченка, повний кавалер ордена Княгині Ольги, Герой України Раїса Кириченко.
Сподобив її Господь народитися саме на Покрову Пресвятої Богородиці. І, як часто зазначала співачка в інтерв’ю і в розмовах із друзями та колегами, відчувала той Богородичий покров все життя. Здебільшого, правда, не на долі, а на пісні своїй.
А доля… Що доля? Спочатку така, як у багатьох: дитя війни, мамина помічниця на заробітках гіркого трудодня в колгоспі вже з семи років, потім – телятниця, ну, а далі – пісенна стезя…
До Полтавської філармонії після першого прослуховування її не взяли – сказали “голос не той”. Не вона перша, не вона остання: колись до Полтавського музучилища не прийняли Олександра Білаша…
Але вона йшла своїм шляхом під покровом Богородиці. І шлях її був – Пісня.
Чи тому, що всі пісні Марусі Чурай переспівала, чи тому, що душа її була такою ж ліричною і чистою, як у легендарної землячки, і талант теж – від самого Бога, люди поєднали ці два імені і про Раїсу Кириченко почали говорити, як і про Марусю Чурай, словами Ліни Костенко: “Це – голос наш, це – пісня, це – душа”.
ЇЇ неповторної краси голос не сплутаєш ні з яким іншим, його дія на людські душі – магічна і світла.
Вона була справжньою українкою – не за місцем проживання, а за станом душі.
І красу української пісні хотіла показати цілому світові: співала в усіх країнах Європи, в Алжирі, Тунісі, на Філіппінах, у Монголії, Австралії, Канаді.
Більше 30 років на сцені! Вона - одна з небагатьох, хто відчув визнання, славу і народну любов за життя. Глядні зали, вщент заповнені людьми, часто-густо вітали її стоячи. Пісні “Мамина вишня” та “Козачка” у її виконанні ввійшли до сотні кращих пісень XX століття.
Першим при виборі пісні до репертуару для неї завжди було Слово. І, безумовно, щирість і правдивість того слова.
“Хата моя, біла хата,
рідна моя сторона.
Пахне любисток і м’ята,
мальви цвітуть край вікна”.
Цю пісню Дмитро Луценко написав саме для неї і про неї. І про себе. І він, і вона – діти села, діти землі. Від народження і до смерті…
Пісні про землю і про село, про матір-селянку, українські народні пісні були основою її репертуару. Шукала споріднені душі і серед поетів, і серед композиторів. Прочитавши вірш Миколи Томенка “Мамині руки” і ноти, що вже написав Анатолій Пашкевич, буквально вхопилася за пісню.
“Я цілую, мамо, ваші руки,
Від яких до мене йде тепло.
Ви пробачте за гіркі розлуки –
На шляхах життєвих все було.
Мамо, бачу в полі й досі копи,
Що в’язали Ви…
Відлітають вже лелеки в осінь,
В синє небо,
 в хмари-острови”.
- Ті снопи, що носили ми з мамою, були вдвічі, втричі більші за мене, - розповідала мені в одному з інтерв’ю, - але мама мала жорсткий план і, Боже борони, не дати норму. Мені ніколи було дивитися тоді ні на мамині руки, ні на свої, але я прочитала слова поета й була вражена: як же правильно він сказав.
Мама наша така маленька була, тендітна… Де бралися в неї сили, аби нести на своїх маленьких плечах такий вантаж: майже рабська праця у колгоспі, нескінченні сімейні клопоти, домашнє господарство?.. А ввечері – після такого немилосердно важкого дня – як же гарно вона співала!
І батько, і взагалі вся родина. Я інколи думаю, що ті пісні – то була якась велика сила, що тримала цей могутній і приречений на тяжкі випробування народ. Це, певне, складно, збагнути розумом. Це треба розуміти серцем.
Вона розуміла. Вона по-справжньому любила село.
Любила любов’ю щирою, непоказною і дієвою (якщо можна так сказати) і, коли приходила весна, залишала все і їхала в село аж до осені: завдяки її турботам Корещину газифіковано, тут збудовано церкву, з’явилася середня школа… За все життя вона лише раз відпочивала на курорті. Всі відпустки проводила в селі у мами: білила хату, полола город, пекли з мамою хліб і співали дуетом народні пісні…
Біда прийшла у 1996 році. Вирок лікарів був жорстоким: жити залишилось лічені тижні, а, можливо, і дні. Хіба що диво…
Вся Україна збирала тоді гроші для порятунку своєї улюблениці - по-справжньому Народної артистки. Врятували. Після надзвичайно складної операції з пересадки нирок Раїса Кириченко ще майже 6 років жила і співала. Не просто співала – мала кілька сольних концертів на головній сцені країни – у палаці “Україна”. І коли з квітами, красиво і гордо, йшла вона за куліси, глядач навіть не здогадувався, що там, за кулісами, стоїть з пігулками напоготові коханий чоловік і великий її друг Микола Михайлович, а часто і лікар зі шприцом. За лічені секунди, доки звучали оплески, вона приймала ліки і йшла на сцену.
Незадовго до того, як перестало битися її серце, співачка заповідала поховати її не на Байковому цвинтарі, де належало б лежати Герою України, народній артистці, а поряд із мамою в рідному селі, де в травні співають солов’ї, а в червні колосяться поля, а восени вкривається листям земля довкола Покровської церкви Пресвятої Богородиці, збудованої на честь улюбленої співачки…
Заповіт виконано. Тіло Раїси Кириченко лежить у рідній землі – на Полтавщині. А душа?.. Поет Юрій Тітов написав:
“То неправда, що її немає!
Чуєте? Вона –
 в хоралах Божих!..”
“Під покровом Пресвятої Богородиці, при всенародній любові”, – хочеться мені додати до слів поета.
Нелля Даниленко.
м. Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 17.10.2008 > Тема "Душі криниця"