Версiя для друку Обговорити в форумi

РОЗМОВА З МАЙСТРОМ

Наш постійний автор – поет, літературознавець і критик, відповідальний секретар КРО НСПУ Михайло Вишняк зустрівся з членом президії НСПУ, відомим українським письменником, Лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка - Анатолієм Дімаровим і попросив його відповісти на кілька запитань. Нижче подаємо їхню розмову.
Михайло Вишняк:
- Шановний Анатолію Андрійовичу!
Знаю Вас як блискучого майстра слова, як автора талановитих романів, повістей, оповідань, казок для дітей. Нині Ви один із наших літературних корифеїв. Вихід кожного з Ваших творів ставав подією в літературному житті. Особливо пам’ятні серед них - «І будуть люди», «Ідол», «Біль і гнів», «Сільські історії», «Містечкові історії», «В тіні Сталіна», «Самодур» і чимало інших. Ваша творчість по праву увінчана найвищою в Україні Національною премією імені Т. Г. Шевченка. Ви - досить шанована і авторитетна людина, яку глибоко хвилюють наші суспільні та й літературні негаразди. Мені запам’ятався Ваш емоційно-схвильований виступ на минулому V з’їзді Національної Спілки письменників України, пройнятий глибокою тривогою за долю країни. Хотілося б поговорити з Вами про наше сьогодення, про стан нашої сучасної української літератури та про ті проблеми, які хвилюють Вас і як письменника, і як громадянина.
Анатолій Дімаров:
- Охоче поділюся з вами своїми думками.
Михайло Вишняк:
- Вряди-годи на сторінках нашої періодики можна зустріти судження окремих критиків, які огульно перекреслюють чи не всю колишню українську літературу радянського періоду і заперечують здобутки письменників за часів нашої незалежності. Чи згодні Ви з цим? Як Ви особисто оцінюєте сучасну українську літературу (будемо, перш за все, говорити про прозу) в контексті літератури європейської?
Анатолій Дімаров:
- Погодитися з тим, що за час незалежності наша література не має здобутків, що вона завмерла і чекає вирішення економічних негараздів - це чисте безглуздя. Особисто я ніколи так напружено не працював, ніколи мені так легко і вільно не писалося, як після проголошення незалежності України, коли розпався той лиховісний монстр – Союз Радянських Соціалістичних Республік. А всі оті минулі роки «розквіту» так званого соціалістичного реалізму я відчував себе вовком, обкладеним червоними прапорцями і оточеним партійними мисливцями. Хоча і в ті недоброї пам’яті часи було немало письменників, в яких ворушилася совість, і вони намагалися сказати якщо не повну правду, то хоча б півправди. І тому неможливо, та просто злочинно перекреслювати всю літературу, створену за часів радянської влади, як це роблять молоді і гарячі голови.
У ті роки писали наші класики, а серед них і Максим Рильський, і Юрій Яновський та й Михайло Стельмах… Варто згадати й те, що саме тоді розквітнув талант Григорія Тютюнника і починав писати свої блискучі новели, що стали нашою класикою, Григір Тютюнник. А в поезії досить лише згадати Ліну Костенко, яка не написала жодної замовної поезії на догоду партократам і чиновникам. То що, взяти і всіх їх перекреслити?
А коли вже говорити про сучасну літературу, то поруч із так званою сексуальною літературою, в якій процвітають російська матюшня і примітивний, на тваринницькому рівні, секс, в нашій сучасній, я вважаю, літературі, слава Богу, все більше з’являється творів, які не сором винести на суд не тільки європейського, а й світового читача.
Маю на увазі творчість Марії Матіос, Галини Тарасюк, Софії Майданської… І, диво-дивне, саме творчість жінок-письменниць зараз визначає лице сучасної української літератури. А прекрасний роман Лесі Степовички - «Шлюб з кухлем пільзенського пива», написаний на рівні найкращих зразків сучасної європейської літератури?! А Любов Голота з її романом «Епізодична пам’ять», відзначеним Шевченківською премією?! Великого розголосу набула і наша мемуаристика, зокрема блискучі біографічні романи Михайла Слабошпицького. Радує мене і українська пригодницька література, наповнена глибоким філософським змістом. Це, в першу чергу, романи Віктора Баранова і Василя Шкляра. І дуже мене втішає те, що навіть молодь вже не пірнає з головою у так звану сексуальну тематику, а розробляє серйозні актуально-життєві і громадсько-політичні теми. Так що нам є чим пишатися, а говорити про якийсь занепад сучасної української літератури, ще раз повторюю, - це безглуздя.
Михайло Вишняк:
- Після здобуття Україною незалежності змінилися ідеологічні орієнтири. Почалося нове «прочитання» української класичної, а особливо радянської літератури, оскільки ми відмовились від комуно-більшовицьких догм. Зі шкільних та вузівських програм нині активно вилучаються твори шанованих класиків, які писали в радянські часи. А в сучасних критичних працях нерідко можна зустріти діаметрально протилежну оцінку їхньої творчості – від позитиву до нищівного розносу. Викладачі літератури, а перш за все шкільні вчителі, особливо сільські, розгублені. Через такі різнополярні судження вони вже й не знають, як оцінити творчість того ж Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Михайла Стельмаха та й Олеся Гончара й інших майстрів художнього слова. А хіба можна порівняти справді барвисто-соковиту мову та яскраві художні образи того ж Михайла Стельмаха з багатьма творами сучасної так званої масової літератури?! Що ви скажете з цього приводу?
Анатолій Дімаров:
- Ви справді маєте рацію. На жаль, в силу різних причин чимало радянських письменників змушені були співпрацювати, а нерідко й прислуговувати правлячому тоді режиму. Одні - щоб вижити, другі - щоб вислужитись, зробити кар’єру, а треті - сліпо і наївно спершу повірили в облудні комуністичні ідеї. Це стосується і окремих із названих Вами радянських класиків. Однак не будемо їх за це засуджувати, й не варто огульно заперечувати все те, що ними було створено і в зловісну радянську епоху. Слід лише критично переглянути твори тих письменників, яких не можна викреслити з історії української літератури і взяти для вивчення ті з них, що позначені художньою майстерністю, пройняті гуманістичними ідеями, справляють глибокий естетичний вплив на читачів.
То ж хіба можна вилучити з нашої літератури безсмертну «Червону зиму» Володимира Сосюри чи не менш талановиті «Вершники» Юрія Яновського? Звичайно, вчитель має лише відповідно їх прокоментувати. Я хочу тут погодитись із словами відомого критика Григорія Штоня, який, пишучи про літературу радянської доби, зазначив, що «настала пора ці твори перечитати вдруге, щоб не плямувати прозове наше учора у біле і чорне, а тільки у варте читацької уваги, і не варте». А головне завдання вчителя сьогодні – прищепити учням любов до краси художнього слова, до книги.
Михайло Вишняк:
- А як Ви, Анатолію Андрійовичу, ставитесь до творчості шістдесятників?
Анатолій Дімаров:
- Шістдесятництво в українській літературі виникло невдовзі після відомої доповіді М. С. Хрущова на ХХ компартійному з’їзді. Я тоді працював редактором у видавництві «Радянський письменник» і вперше зустрівся з деякими авторами-шістдесятниками, які принесли до видавництва свої твори. Серед них були: Володимир Дрозд, Валерій Шевчук, Євген Гуцало, Ліна Костенко, а також Віктор Міняйло, твори якого вирізнялися особливою культурою письма. Тоді ж почав розквітати талант і Юрія Мушкетика, і Григора Тютюнника, і Володимира Яворівського, який нині є і відомим політиком, активним громадським діячем. І знаєте, що мене вразило? Це те, що вони наче не проходили шкільної пори письменництва, а відразу ж перші свої речі створювали як справжні майстри художнього слова. А такі серед них, як Ліна Костенко та Григір Тютюнник, своїми творами здобули світову славу.
Михайло Вишняк:
- Цілком з Вами погоджуюсь. Це справді була талановита молода зміна. Пам’ятаєте, що тоді, у 1960-х, в обхід всім правилам прийому до Спілки письменників України на її президії були прийняті Іван Драч і Микола Вінграновський лише за добірки їхніх талановитих віршів на шпальтах «Літературної України».
Анатолій Дімаров:
- Це було дійсно так. Із тих добірок вони відразу постали справжніми майстрами художнього слова.
Михайло Вишняк:
- Чи актуальна зараз, на Вашу думку, вічна в літературі проблема «батьків і синів»? Тривожить чи радує Вас наша літературна зміна?
Анатолій Дімаров:
- Молоде покоління завжди своєю творчістю порушує проблему «батьків і синів», і я б попрохав деяких критиків не стогнати над цією проблемою. Це закономірний процес розвитку не тільки літератури, а й людського суспільства, і коли б він зупинився, суспільство б завмерло.
Михайло Вишняк:
- Ваше ставлення до постмодерної літератури, яка одними критиками визнається як літературний прогрес, а іншими не сприймається.
Анатолій Дімаров:
- Я взагалі вважаю, що цей поділ вигаданий критиками. Не хочу заглиблюватися в літературознавчі визначення. У нас уже були і всілякі -ізми, і принципи партійності, і соцреалізм та інше. Я ж письменник, і скажу коротко: є література життєва і література позажиттєва.
Михайло Вишняк:
- На шпальтах «Літературної України» й іншої періодики нині активно дискутується питання про Шевченківську премію. Йдеться про порядок її присудження, коли, по суті, немає широкого обговорення творчості пошукачів. Дехто натякає на «кумівство», на якусь негласну чергу тощо. Можливо, ці думки спричинені тим, що всі «достойні» автори вже мають цю відзнаку, а зараз через не досить високий рівень творів претендентів її вже нікому присуджувати? В усякому разі, як на мене, вимоги Шевченківського комітету до претендентів дещо занизились, і як мені здається, не всі лауреати останніх років заслуговують такої почесної відзнаки. І чи не тому з метою підвищення вимог до якості літературних творів президія НСПУ порушила питання про свою спілчанську літературну премію?
Анатолій Дімаров:
- Стосовно Національної премії імені Т. Г. Шевченка я скажу прямо, що коли головою Державного комітету з Шевченківських премій був видатний академік Іван Дзюба, то у комітеті була дуже висока планка відбору й оцінки творів, представлених на здобуття цієї найвищої літературної нагороди. Хоча і в минулі роки до Івана Дзюби траплялися випадки присудження Шевченківської премії художнім творам, враховуючи їхню оцінку лише з ідейного боку. Але то було ще за часів радянської влади. То ж не будемо про це говорити.
А зараз я не хочу ображати членів комітету з Шевченківських премій, до якого входять такі поважні діячі, як Михайло Слабошпицький, Іван Драч, Роман Лубківський, В’ячеслав Брюховецький та інші, сказавши, що там процвітає «кумівство». Однак мені здається, що інколи оцінка творів, їхній художній рівень, особливо це стосується претендентів з царини кіно, акторів, художників, режисерів, значно послабились.
Михайло Вишняк:
- Що тривожить сьогодні письменника Анатолія Дімарова?
Анатолій Дімаров:
- Я Вам скажу, мене зараз не те, що тривожить, а мені болить весь той безлад, який запанував у вищих ешелонах нашої влади. На потіху північному сусіду наш Президент і наш Прем’єр зійшлися в смертельному двобої, часто-густо забуваючи про долю України і долю українського народу. Це може призвести Україну, яка щойно починає ставати на ноги, до смертельної катастрофи і до трагічних для неї наслідків, до втрати тих завоювань, які так дорого коштували Україні.
Михайло Вишняк:
- Наскільки я знаю, Ви нерідко буваєте в Криму. Чим він Вас приваблює? Чи позначаються ці відвідини на Вашій літературній творчості?
Анатолій Дімаров:
- Я неодноразово бував у Криму. Я серцем приріс до Криму і особливо до Кара-Дагу, куди тепер, на жаль, а може, й на щастя, я не можу потрапити. Та коли б Кара-Даг не був оголошений заборонною зоною для масового відвідування, то здичавіла орда туристів, що приїжджає сюди з усіх кінців колишнього Радянського Союзу, затоптала б цей чарівний куточок так, що від нього б не лишилося й сліду. Хай вже він і надалі залишається такою перлиною Криму, чудовим своєю величчю і красою. Та ще мене прикро вражає в цьому краї оскаженілій спалах російського шовінізму. Як можна сприймати те, коли, наприклад, один з місцевих носіїв російської мови, зачувши на пошті розмову моєї дружини українською мовою, голосно запитав: «И где вы научились этому противному языку? Что, и в Киеве так разговаривают?» Оце таку національну терпимість, культуру і вихованість виявляє наш «старший» брат. І чи можуть бути за такої його і йому подібних поведінки дружні взаємини між народами, що населяють цей благодатний куточок України – Крим?!
А щодо другої частини Вашого запитання, то тут, в Криму, я написав одну з найближчих моєму серцеві повість - «Поему про камінь», яка присвячена цьому благословенному краєві, а також моїм мандрівкам по найвищих горах колишнього Радянського Союзу.
Михайло Вишняк:
- Якщо не секрет, що зараз у творчому портфелі письменника Анатолія Дімарова?
Анатолій Дімаров:
- В останній час я почав розробляти цілу серію ультракоротких новел, частину з яких опублікував у журналі «Київ» та в «Літературній Україні». Думаю і надалі працювати над такими творами, де словам тісно, а думкам просторо. Буде нагода, охоче запропоную «Кримській світлиці» щось із таких нових своїх новел.
Михайло Вишняк:
- Що б Ви побажали моїм студентам, перш за все тим, хто навчається на нещодавно створеному з відділення української мови та літератури філологічного факультету окремого факультету української філології та українознавства Таврійського національного університету?
Анатолій Дімаров:
- Мені б дуже хотілося, щоб студентська молодь, наша майбутня зміна була гідною кращих синів і дочок нашої України, щоб вони мали чіткі патріотичні переконання, шанували нашу історію, рідну мову і культуру і щоб отримані за час навчання знання прислужилися їй у майбутній плідній праці по розбудові вільної, незалежної і демократичної України.
Михайло Вишняк:
- І насамкінець ще одне запитання. А що б Ви, Анатолію Андрійовичу, побажали майже 800-тисячній українській громаді Криму, читачам і редакції єдиної на півострові україномовної газети «Кримська світлиця»?
Анатолій Дімаров:
- Я хотів би побажати моїм дорогим українцям, дорогим моїм землякам, не бути хохлами, які так легко зрікаються материнської мови і забувають своє українське коріння. Беріть приклад з тих же росіян, з тих же кримських татар, вірмен, євреїв, що живуть поруч з вами.
А «Кримській світлиці» - одній з найцікавіших й найправдивіших газет України, яку я читаю з великою насолодою та яка вражає мене своєю мужністю, відстоюванням українських ідеалів, я побажав би і надалі зберігати таку твердість, яку ой як нелегко зберегти в шовіністичному оточенні. Щастя вам усім і добра!
* * *
Тут до нашої розмови долучилася дружина Анатолія Андрійовича - Євдокія Несторівна – кандидат технічних наук, доцент, яка багато років віддала викладацькій роботі в Київській політехніці і яка, до речі, добре обізнана з сучасною українською літературою.
Євдокія Дімарова:
- Я просто в захопленні від «Кримської світлиці». Хотілося, щоб вона завжди залишалася такою, як сьогодні. В Україні немає іншої україномовної газети, яка б так професійно і патріотично, так по-державницькому висвітлювала події нашого сьогодення та й нашу минулу історію. Я вже не кажу про, так би мовити, технічну сторону – дуже вдале макетування, виразні рубрики. Газета постійно подає цікаві матеріали про кримське українство, про його життя. Ми навіть уявлення не мали про те, чим живе українство Севастополя. Подобаються і художні твори, опубліковані в газеті. Вдало підбираються літературні сторінки, на яких містяться самі найрізноманітніші матеріали…
Тож хочеться побажати «Кримській світлиці» і надалі лишатися такою чесною, правдивою і цікавою, а її працівникам - такої ж незмінної позиції. Тримайтеся, ми з вами!

На фото: Анатолій Дімаров, Михайло Вишняк, Євдокія Дімарова.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 10.10.2008 > Тема "Душі криниця"