Версiя для друку Обговорити в форумi

Кажуть, що справжні герої пізнаються в біді. Та чи залишилося ще місце героїзму в цьому забіснесованому, егоїстичному світі, де кожен - сам за себе? Чи здатний наш сучасник на величний, жертовний вчинок, що захоплює людські серця спалахом раптової відваги? Коли спостерігаю за сучасною молоддю, яка цинічно збиткується над моральними цінностями, з прикрістю усвідомлюю, що мало хто з них здатний кинутися у воду чи полум’я, намагаючись врятувати абсолютно незнайому людину не заради якоїсь вигоди, бажання прославитися, а просто тому, що ЛЮДИНА - сам.
Але не існувало б народу, якби у нього не було героїв. Нещодавно у Сімферополі, в парку навпроти музичного училища ім. Чайковського, учень 11-А класу НВК «Школа-гімназія» № 25 Василь Піддубний (він на фото) врятував маленьку дитину, яка тонула в одному з озерець. Поряд стояв весь 11-й клас (однокласники рятівника), у парку того дня було багато людей, але побачивши, що дитина тоне, усі лише кричали та метушилися, а рішуче стрибнув у воду, щоб врятувати маленького хлопчика, лише один – Василь Піддубний. Вражена такою подією, а ще горда тим, що й сама колись навчалася у 25-й школі, я вирішила взяти у нашого шкільного героя невеличке інтерв’ю.
- Василю, розкажи, будь ласка, детальніше, що ж сталося на прогулянці в парку?
- У цей день відзначали Міжнародний День миру. Ми гуляли з класом та класним керівником у парку біля Салгиру. За кінотеатром «Сімферополь» зараз дуже гарно, там багато декоративних озерець, дерев. Раптом я почув, що хтось кричить, кличе на допомогу. Тієї ж миті побачив, як дитинка років трьох борсається у воді, захлинається, хапає повітря і кричить. Я одразу, якось автоматично, стрибнув у воду. Витягнув з води дитину, стою весь мокрий, на руках тримаю маленького хлопчика, кричу: «Чия дитина?» Такий безмежний відчай був у моєму серці в той момент: де ж ви, горе-батьки, куди ж ви дивитеся?!
- До речі, а яка була реакція батьків врятованої дитини?
- Вони мені навіть не подякували, але мені й не потрібна їхня подяка, не заради цього я стрибав у воду, а заради життя того хлопчика. Дуже прикро інше, те, що цим батькам абсолютно все одно, де їхня дитина і що з нею: чи у воді захлинається, чи під машину потрапила. Це справді страшно. Якщо їм до власної дитини немає діла, що ж про все інше казати?
- Василю, розкажи про свою родину, своїх батьків: як вони тебе таким героєм-рятувальником виховали?
- Мій батько – адвокат, мами немає. Так ми і живемо втрьох – тато, мій менший брат і я. Батько теж на своїй роботі постійно рятує, захищає людей. Йому було дуже приємно, він похвалив мене, коли дізнався, що сталося. У мене строгий тато, але за своє виховання, за те, яким я став, я йому тільки дякую.
- Скажи, а на якій долі секунди ти все-таки вирішив кинутися у воду? Ти думав, що на тебе дивляться люди, як вони оцінять твій вчинок?
- Я одразу вирішив скочити, побачивши, що дитинка захлинається. Не було часу чекати чи роздягатися, або думати про чиюсь оцінку. Для мене головне – життя людини, я ж зробив це не заради геройства. Я завжди мріяв стати рятувальником, люблю дисципліну, форму, це ніби ставить усі думки на місце, а тому і в житті все стоїть на своїх місцях.
- Василю, а що для тебе справжній героїзм?
- Порятунок людини. Врятувати життя комусь в екстремальній ситуації. Не заради пошани, подяк, признань, а заради самого життя...
Ось із такою незвичайною, доброю, щирою людиною мені пощастило познайомитися нещодавно у цьому, здавалося б, такому егоїстичному й байдужому світі. Можливо, саме на таких людях, як Василь, на їхніх безкорисливих, відважних і жертовних душах й тримається досі наш світ?
Користуючись нагодою, хочу через газету (щоб знала вся Україна!) передати Василю Піддубному теплі слова подяки від директора школи-гімназії №25 Раїси Іванівни Маслюк, класного керівника Інни Вікторівни Несвітайлової, всіх педагогів, однокласників, і, звичайно ж, від мене особисто - за сердечність, мужність та справжній героїзм!

Юлія Качула,
студентка 5-го курсу факультету української філології та українознавства ТНУ ім. В. І. Вернадського.

Фото автора.
* * *
P. S. В батькових записниках (він у мене колись був танкістом!) я знайшла цього вірша, якого він присвятив одному своєму знайомому, котрий, як і Василь Піддубний, не вважав себе героєм, але - от почитайте - все-таки був ним! Тому, Василю, я переконана, що цей вірш - і про тебе!

ЗА ОТВАГУ

Этот парень - с меня,
Будто кто подгонял
Вес и рост, и размер на рубаху.
Не узнать со спины.
Но с другой стороны -
Я - не он. У него - "За отвагу".
Прямо зависть берет,
Так глазеют (везёт!)
На медаль эту Тани и Ксюши.
Чем я хуже - скажи?
Тем, что там не служил?
Он не выдержал:
Ладно, послушай...
Трое суток в пыли
Мы колонною шли,
Гнали мы на Кабул бензовозы.
Вдруг граната со скал,
Бензовоз запылал!!
Я в колонне застрял, как заноза!
Врассыпную народ,
- Прыгай!!! - кто-то орёт.
Слышу - пламя ревет за спиною.
Да неужто рванет?!
Это ж так разнесёт,
Что лишь Бог соберёт нас с тобою!
Видно, есть где-то Бог.
Кто ж ещё нам помог
В том краю, где судьба так игрива?
В общем, я - по газам!!
Как - не помню и сам,
Но успел, дотянул до обрыва!
Я за камни упал,
Я, как листик, дрожал,
И не думал тогда, что отважный.
Вот такие дела...
А колонна - прошла!
Прорвалась, остальное - не важно...
- Вот и всё, - он сказал,
И плечами пожал.
И умолк, разговор прерывая.
Пять минут разговор,
Только я до сих пор
Ту колонну его вспоминаю:
Врассыпную народ,
- Прыгай!!! - кто-то орёт.
Слышу - пламя ревет за спиною.
До обрыва - держись!
Сколько - миг
или жизнь?
Смог бы я, если б это - со мною?
Ведь тот парень - с меня,
Будто кто подгонял
Вес и рост, и размер на рубаху.
Не узнать со спины.
Но с другой стороны -
Я - не он. У него - "За отвагу"...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 03.10.2008 > Тема "Душі криниця"