Версiя для друку Обговорити в форумi

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЧИТАЧІВ
"КРИМСЬКУ СВІТЛИЦЮ" не тільки передплачують та уважно читають, а й ті, хто пробує своє перо в художній літературі, надсилають до редакції свої вірші, оповідання, навіть свої власні книги. Ось і цього разу ми отримали пакет з м. Черкаси від Сергія Олександровича Давніченка, в якому він надіслав свої вірші та щойно видану збірку поезій "Вічна казка", де зібрано твори, написані в різні роки його життя.
Бодай коротко наведемо біографічні дані автора. Народився Сергій Давніченко у м. Олександрія Кіровоградської області. Батько загинув на Байдаковському вугільному розрізі, коли хлопчикові було 4 роки. Жив з бабусею - матір’ю батька. Навчався в школі, затим закінчив Дніпропетровський гірничий інститут. Після закінчення інституту працював на Закарпатті, потім переїхав до Черкас, де жила мати. Тут, в Черкасах, одружився, тут народилася донька. Закінчив Українську академію державного управління, магістр державного управління. Працює в Черкаській обласній державній адміністрації. Член Національної спілки журналістів України. Вірші пише давно, друкувався в газетах, альманахах "Склянка часу", "Спадщина Черкащини", колективних збірках. Щойно побачила світ перша книга віршів "Вічна казка".
У передмові до збірки доктор філологічних наук, професор, член Національної Спілки письменників України Світлана Барабаш зокрема пише: "Провідний мотив книги Сергія Давніченка - любов. Любов до прекрасної жінки, до землі, котра обдарувала всім спектром почуттів - від болю втрат до радості, від ніжних весняних захоплень до неминучої осінньої печалі. В чоловічій сповіді відчувається душа - дітклива, мудра й небуденна. Відчуття краси світу, сублімоване в слові, приваблює заглибленістю, роздумом, спробою власних узагальнень. Вірші Сергія Давніченка приємно слухати. Мелодійний простір його поезії прямує до своєї довершеності, згармонізованості".
Ну що додаси до цих щирих слів професора Світлани Барабаш? Хіба те, що, окрім ліричності, у книзі домінують і мотиви високої громадянської лірики, з яких видно, що автор по-синівному любить свою Вітчизну-матір, щиро уболіває за долю своєї України. Одним словом, Сергій Давніченко не лише добрий поет, а й справжній українець, громадянин, патріот.
У своєму листі до редакції Сергій Олександрович зокрема пише: "Найбільшим щастям у своєму житті вважаю - спілкування з добрими людьми; творчу працю, любов, кохання. Звичайно ж, і здоров’я. Щасливо-радісний погляд на навколишній світ. Ясна річ, у людини повинен бути певний добробут, і наші підприємства повинні бути високоефективними. Але матеріальне не повинно бути єдиним у житті людини і ставати самоціллю.
І статки, навіть мільйонні, повинні створюватися вільною, чесною, творчою роботою.
Я впевнений, - пише Сергій Давніченко, - що Україна стане великою державою, де буде жити вільний і щасливий народ - українці і люди інших національностей. І об’єднуватиме цих людей свята українська земля і щасливе майбуття дітей і онуків. І ніхто цей народ не розділятиме ні за національною, ні за релігійною ознаками, ні за місцем проживання на Схід чи Захід. Ми - єдина Україна. Нам не треба нічим допомагати - єдине прохання: не втручайтесь і не робіть шкоди. А історія показала - українці в чужу хату не полізуть. Вистачає свого, тай поважаємо по-людськи сусідів". Ось так мудро і розсудливо, як і належить справжньому патріотові-українцеві. Тому й не дивно, що в поетичних рядках цього автора стільки ж і здорового глузду, і любові, і задушевності. Так тримати, друже Сергію Олександровичу!
А зараз - добірка віршів черкаського поета Сергія Давніченка. Сподіваємось, що читачі не будуть надто суворими до цих щирих сповідальних віршів нашого дописувача з Черкащини. Адже це наша перша творча зустріч.
Данило КОНОНЕНКО.

Сергій ДАВНІЧЕНКО: "ЧИ Є ЩЕ УКРАЇНЦІ В УКРАЇНІ?"
*  *  *
Чи є ще українці в Україні?
Убога мати хоч одного сина
Діждеться врешті-решт на допомогу,
Чи сподіватись можна лиш на Бога?
А зайди рвуть, шматують бідолагу...
То де ж шляхетність, лицарство, відвага?
В сирій землі сини її спочили.
Невже ж нових Вкраїна не вродила?
Невже навіки випала їй доля:
Наруга, сором, злидні і неволя?
Діткам її ж батрачити по людях,
Тамуючи пекельний біль у грудях?
Невже вона сконає попідтинню,
Не маючи і сухаря в торбині?
Чи лихварі укупі з крамарями
Її упхнуть усе-таки до ями?
Та є, хоч поділились, православні,
Та є ще пам’ять про героїв славних
І діти є, нікуди не поділись,
По хуторах, як зайці, затаїлись.
За матір діти ці а чи повстануть
І золоті часи а чи настануть?
Хто знає, правда й совість
а чи встоять?
І тільки згадка буде про героїв...
*  *  *
В чому сенс життя - ніхто не знає,
Та в житті щось міцно нас тримає,
Та постійно нас життя гуртує,
Крутить, випробовує, гартує.
Рідного гнізда ми не покинем,
Бо в нас ненька рідна - Україна,
І хоч лиха в нас було по-вінця,
Знаємо, що всі ми - українці.
Ми завжди своїх пісень співали,
Звичаїв своїх не забували,
Бо нащадки лицарів ми славних,
Бо були і є ми православні.
Нас тримало в світі рідне слово,
Нас єднала завжди рідна мова,
З нею горе й радість зустрічали
І вона єством вже нашим стала.
Мова наша - то криниця чиста,
Сонечко ранкове променисте.
З глибини віків вона й донині
Найрідніша, мати мов для сина.
І як син шанує рідну матір,
Мову нашу будем зберігати,
Бо коли нахлинуть темні хвилі
Мова-мати завжди дасть нам сили.
Мову ми нічим не заплямуєм,
З нею у майбутнє попрямуєм.
Все пройдем, бо в нас міцна основа -
Україна мила й рідна мова.
 *  *  *
Любіть її у горі і у славі,
Любіть її убогу й величаву,
Згорьовану, нужденну, розіп’яту,
Та непідвладну здирнику і кату.
Любіть її в шляхетних вишиванках,
Із купелі любіть і до останку,
Любіть її прекрасних храмів дзвони,
Любіть її робочих буднів гомін.
Любіть її... А як же не любити?
У цьому світі всі її ми діти.
Як не любити ніжну і росисту,
В житті своїм таку святу і чисту,
Дбайливу, вірну, непідкупну зроду..,
А як їй треба скрізь синівська згода!
І не котилась щоб сльоза у неї -
Любові не соромтеся своєї.
І будуть поважать її у світі,
Її усі щасливі будуть діти
І говоріть назустріч кожній днині:
Тебе ми любим, ненько - Україно!
*  *  *
Усе приходить і проходить з часом,
Добро і зло лиш вічні, мовби час,
Слова ховають суть, немов прикраси
І тиша - щира сповідь без прикрас.
Чекають кволо - хто ж то переможе?
Ех, знати би, на чий хитнутись бік...
Дай совість людям, милосердний Боже
І в воїнів перетвори калік.
Помовчимо. Ми бачили немало
І підставляли другові плече,
Сприймали правду, ніби в серці спалах
І не відводили убік очей.
Хто переможе? Вічно бій триває,
Зло проповзає скрізь, як спритний вуж
Та є добро, допоки не згасають
Лампади наших небайдужих душ.
*  *  *
Грішні, грішні... Вже й зими немає,
Вже й забули, як рипить той сніг,
Влітку ж спека - навіть мізки тають,
Забуття накрило... Тяжкий гріх!
Сповідь і причастя не поможуть,
Гроші не замінять каяття,
Коли пам’ять совість не тривожить,
То не буде справжнього життя.
Гроші й речі совість заступили,
Зникла якось заповідна нить...
Як покласти золото на крила,
То душі вже більше не злетіть.
Але ж підростають наші діти,
Будить тишу їх веселий сміх.
Грішні, грішні... Дітям іще ж жити!
Ми ж заклякли мовби... Тяжкий гріх!
*  *  *
Чому сльоза завжди солона?
Чому від зрад душа холоне?
Чому ніхто не зловить вітру
І пам’яті ніщо не зітре?
Де вітер - воля там безкрая,
Немає їй кінця і краю,
Ми всі її щасливі діти,
Скрутити нас - піймати вітер.
Своє коріння добре знаєм,
Дідівську славу пам’ятаєм,
Не відцураємось ніколи,
Бо ми не перекотиполе.
Були поразки й перемоги
І друзям посеред дороги
Траплялось впасти в зради яму
І стати за життя мерцями.
І на оцій важкій дорозі
Бували сміх, печаль і сльози
Бо все життя - то піт солоний
А сльози - то життєві дзвони.
А пам’ять нас веде в майбутнє
І в цьому наша сила й сутність
І ні дощі, ні подих вітру
Любов із душ у нас не зітруть.
*  *  *
Земля замерзла, змерзла і душа,
Ніщо її, здається, не зігріє,
Добро в наш час не варто і гроша,
А правда навіть і не бовваніє.
Людина-шлунок вища над усе:
Хапай, дави, грабуй, зубами цокай
І гречкосіїв, мов табун гусей,
Жени мерщій за свій паркан високий.
А там лише його найвищий суд:
Всіх обпатрати, декого засмажить,
І хрестить лоба православний люд:
Молитва в нас іще багато важить.
А потім пісня, мов із забуття,
Знайоме, щемне, дрімотно-полинне...
І входить в душу краплями життя,
Немов кохання співом солов’їним.
Бабусю, з’їжте скибочку хлібця,
Напийтеся - джерельна ось водиця
І щире слово мовте до Отця,
А ми із Вами станем помолиться.
І вже не гречкосії - козаки
Із піснею ідуть на грізну битву,
І буде завжди нам усе з руки,
Лиш не згубити б пісню і молитву.
*  *  *
Ненько, покажіть свої долоні -
Все життя написано на них:
Спів дівочий і сльоза солона
І не частий, але щирий сміх.
Темні мозолі і часті зморшки, -
Як не Ви, то хто ж тоді святий?
Боже, Вам би радощів хоч трошки,
Легше щоб життям було іти.
Доля ж: що судилось, то судилось,
Спогад лише серце уколов...
А життя неначебто наснилось,
Лиш навіки вірність і любов.
І свята сльоза наповнить чашу
Доброти, терпіння і надій,
Я перед життям схиляюсь Вашим
У синівській шані віковій.
Як люблю я Ваші срібні скроні,
Ваше серце чисте, мов кришталь...
Ненько, Ваші втомлені долоні -
То життя і ніжність, і печаль.
*  *  *
На білім світі справді стало тісно:
То хтось штовхне неначе ненавмисне,
То на сорочку свіжу пива хлюпне
А то по-дружньому у спину гупне,
То ненароком обікрадуть хату,
То свіжістю війне з хімкомбінату
А то під вікнами з генделика нічного
Лиш свист і регіт, без людського слова.
Мов блискавка - завжди і скрізь реклама
А на дорозі за баюром - яма.
Про волю скрізь волають моралісти -
Повії й професійні аферисти.
Ми ж мовчимо, гіркі ковтаєм сльози,
Боїмся криміналу і УБОЗу,
Лякаємось законів і бікіні
І власної лякаємося тіні.
Хай буде так, війни лише б не сталось
І хай у нас нічого не зосталось,
Хай забирають в нас надію й пісню -
Все стерпимо, бо справді стало тісно.
*  *  *
В траву ховалось світло вечорове,
День засинав, неначе дитинча,
Із блиском срібним місячна підкова
Зійшла із хащ небесного плаща.
І враз сипнули пустотливі зорі,
Засяявши мільйонами облич
І у шаленстві зоряного моря
Вплила царівна дивовижна - ніч.
Така чарівна, ніжна, не грозова,
Така проста в шляхетності своїй,
Така реальна і така казкова -
Жага життя і колисанка мрій.
Їй все підвладне і усе кориться -
Княгині почуттів і феї снів
І солов’їний спів немовби сниться
І сон, як денна втома, відлетів.
І що для щастя ще людині треба?
Почути кожен шелест, кожен звук,
Відчути раптом у безмежжі неба
Солодкий щем наближення розлук.
Та ще не час, туман ще не з’явився,
Ще вранішня зоря не розцвіла,
Ще стук сердець в турботах не згубився
І тишу пестить ще нічна імла.
*  *  *
Послухай шепіт молодого серця
І не зважай на вал сумних думок,
Візьми в оздобі золотій відерце
І йди збирати пил ясних зірок.
А зірка кожна - то дівоча доля,
А пил зірковий - сум дівочих мрій,
Ходи тихенько, не завдай їм болю
І не зламай їх трепетних надій.
Дивися, хлопче, та не задивися
На срібний блиск їх в темній глибині,
Зірки ж, як долі, у вінок сплелися,
Їх сміх веселий і думки сумні.
А вдосвіта розкидай із відерця
У роси степові зірковий пил
І вип’є сонце зоряні озерця
І буде більше щастя у світил.
Ти не сумуй, що висохнуть озерця
Й не буде чути пісні солов’я,
Послухай шепіт молодого серця:
Одна з зірок тих - доля то твоя.
ВІЧНА КАЗКА
Вона була прекрасна - юне диво,
Струнка, сором’язлива і вродлива,
Світ бачила великими очима
І пасла кіз, і виростала з ними.
Він теж був не обділений на вроду,
Легкий, як вітер, він любив свободу,
Кінь, друзі, вічні жарти й кепкування -
В житті не знав він, що таке кохання.
Із друзями влаштовували лови,
До цих розваг він був завжди готовим
Бо був неперевершеним як вершник
І звик в усьому бути тільки першим.
Він в лісі заблукав одного разу
І стежку вірну упізнав не зразу,
Коли ж, нарешті, вибрався із лісу,
Вже вечір готував свою завісу.
Була їх дивна зустріч випадкова,
Мовчали ліс і поле загадково,
Вона на нього глянула й сказала:
На Вас я, принце, все життя чекала.
Були їм ложем степові простори,
Були щасливі з ними в небі зорі,
Їх вічна казка мріями носила
І зупинити це було несила.
Поїхав він, лиш ніч ця промайнула,
Сплили хвилини і роки минули,
Він обіцяв їй скоро повернутись,
Та не дано усьому в світі збутись.
Нове дівча вже кізок випасає
І принца з казки знову виглядає
Такими ж величезними очима,
Що хоч світ за очі, аби лиш з ними.
В житті людей усе колись минає,
Нема коханню лиш кінця і краю,
Бувають перемоги і поразки,
Та лиш кохання вічне - вічна казка.
*  *  *
Усі думки прозорі й невагомі,
Всі вулиці у місті незнайомі,
Всі погляди жіночі загадкові,
Всі мрії романтичні і казкові.
А радості не крапелька, а море,
А погляд - не під ноги, тільки вгору,
А серце ошелешено-бентежне,
А щастя непідробне і безмежне.
Бо в небі і в душі а ні хмарини,
Бо сонце, наче посмішка дитини,
Бо в серце знов надія повернулась,
Бо ти мені учора посміхнулась.
*  *  *
Бринить струмочок, мов душа дівоча,
Вода джерельна - посаг дорогий...
А спрагле серце так напитись хоче,
Гріхи забути всі і всі борги.
Скуштується ж коли вода джерельна,
Пізнається коли прозора суть -
Чи радість буде а чи біль пекельний,
Прошу одне лише - не скаламуть...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2007 > Тема "Душі криниця"